АКТУАЛЬНО

Чи був так званий Львівський собор 1946 року справді церковним собором?

Понеділок, 08 березня 2021, 19:34
У програмі «Прямий ефір з Блаженнішим Святославом», присвяченій сумним роковинам проголошення «ліквідації унії» на зібранні у Львові 8-10 березня 1946 року, Глава УГКЦ пояснив, чи можна цю подію взагалі вважати церковним собором. Ось його аргументи.

Львівський «собор» не був скликаний церковною владою

Кожний собор скликається церковною владою. Повинен бути відповідний канонічний акт – декрет предстоятеля Церкви про скликання собору. У випадку зі Львівським псевдособором 1946 року ми бачимо, що це подія, яка була цілковито зоркестрована світською владою та її спецслужбами. Навіть більше, майже рік перед організацією цього зібрання, у ніч з 11 на 12 квітня 1945 року, увесь наш єпископат в Україні на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим був заарештований. Але на момент цього зібрання всі вони залишалися єпископами, хоч і перебували в ув’язненні під тортурами. На випадок своєї вимушеної відсутності кожен єпископ залишив у своїй єпархії своїх адміністраторів чи вікаріїв. Тож, хоч ієрархи самі не могли вільно виконувати свої архипастирські обов’язки, канонічна церковна структура і влада залишалися. Жоден із тих, хто правосильно виконував архипастирський уряд, жодного зібрання не скликав і, правдоподібно, на ньому не був. Це по-перше.

Учасники «собору» не представляли своїх громад

По-друге, треба зауважити, що це зібрання нікого не представляло. Для того щоб делегат став законним учасником собору, він має бути уповноважений своєю громадою. Адже Церква – це спільнота, і на її соборах делегати діють від імені парафії, деканату чи єпархії. Натомість жоден із учасників зібрання у Львові 1946 року не був уповноважений жодною спільнотою. 216 делегатів-священників представляли винятково самих себе і нікого іншого.

«Собором» провадила «Ініціативна група», а не провід УГКЦ

Наступне: хто головував на цьому зібранні? «Ініціативна група» – це була паралельна до церковної ієрархії структура, створена НКДБ та санкціонована радянською державною владою. Тобто ми говоримо про своєрідну фейкову церковну організацію, яка на момент проведення Львівського псевдособору жодного стосунку з канонічного погляду до Греко-Католицької Церкви не мала.

Отець Гавриїл Костельник та кілька його прибічників ще в лютому 1946 року були офіційно прийняті в лоно Православної Церкви, а отці Мельник і Пельвецький були хіротонізовані на архиєреїв Руської Православної Церкви. Тобто вони не могли виступати від імені Української Греко-Католицької Церкви: ні як делегати собору, ні як його президія.

Рішення псевдособору не були сприйняті народом

І останнє. Я думаю, це так само дуже важливо нам мати на увазі. Такого типу зібрання абсолютно не знайшло рецепції серед людей. Адже рішення кожного церковного собору, навіть якщо він законно скликаний і проведений, аби набрати чинності, повинні бути сприйняті еклезіальною спільнотою. А ми бачимо, що УГКЦ не перестала існувати, а продовжувала діяти там, де були її ієрархи, духовенство та вірні: у тюрмах, на засланні, у підпіллі.

Якась частина змушена була належати до видимих, скажімо так, легальних, форм організації церковного життя і задовольняти там у певний спосіб свої духовні потреби. Але як показали події кінця 80-х років, більшість цих священників і вірних скористалися релігійною свободу та повернулися до своєї Церкви. Тож, як бачимо, рецепції ухвал цього псевдособору не відбулося.

Висновок

Таким чином можна ствердити, що за характером скликання Львівського псевдособору 1946 року, його представництвом і проводом, він не мав ознак канонічного церковного зібрання. Це був радянський інструмент ліквідації неугодної та непокірної Української Греко-Католицької Церкви. Це дуже важливо собі усвідомити, тому що, де-факто, ніякого «торжества православ’я» не сталося, хто би як це хотіли представити. Велика частина отців потім відкликали свою участь, і це були особисті драми кожної людини. Багато хто невдовзі був репресований радянськими органами влади, навіть після того як певний час діяв як православний священник. Ніхто з них не мав гарантії «благонадійності» в очах тодішнього тоталітарного і безбожного режиму. Таким чином, це справді трагічна подія, уроки якої ми всі в сучасній незалежній і демократичній Україні повинні засвоїти, щоб такого більше ніколи не повторилося.

Департамент інформації УГКЦ

ПУБЛІКАЦІЇ

Проповідь Блаженнішого Святослава на інтронізації екзарха Німеччини та країн Скандинавії владики Богдана Дзюраха19 квітня

Бути християнином, приймати хрещення Христове означає бути готовим послужити. Причащатися Його Тіла і Крові означає мати силу здійснити це...