АКТУАЛЬНО

Духовний вимір... війни

Понеділок, 28 вересня 2015, 14:08
«Українські Збройні сили сьогодні на передовій ‒ тому що люблять», ‒ капелан Андрій Зелінський.

«У рясі та бронежилеті зі Святими Тайнами у кишені біля серця прямую до позиції, де очікують Христа: хлопці попросили про Сповідь і Причастя. Звуки пострілів стають усе ближчими, кулі починають свистіти зовсім поруч. Можливість повернутися залишається, але ж очікують — Христа!.. Один із найщасливіших моментів мого священства: добровільно і свідомо, зі спокійною певністю, приймаю рішення продовжувати шлях, адже я — для Нього, а значить — для них... І немає мене без мого служіння...» Це слова військового капелана Андрія Зелінського. Він був одним із перших капеланів, яких узгодили з Генштабом, і першим капеланом при штабі АТО, в той час іще під Слов’янськом. Із червня минулого року почав періодично виїжджати на тривалі періоди в зону бойових дій. З того часу довелося побувати і у Слов’янську, і в Краматорську, Пісках, Дебальцевому, Авдіївці, Маріуполі...

Коли говоримо про цю війну, згадуємо наших бійців і волонтерів, медиків і переговірників, роздумуємо над причинами цієї війни та інформаційною агресією ворога, навіть обдумуємо стратегії розбудови України на Донбасі після війни. Але дуже мало репортажів про тих, хто свідомо перебуває без зброї на передовій, бо у них зовсім інша місія — про капеланів. Вільну нішу вирішив зайняти журналіст, випускник Українського католицького університету Валентин Дігтяренко, який зняв документальний фільм «Капелани». Цього тижня відбулася перед-презентація кінострічки (для широкого загалу фільм покажуть у кінотеатрах Києва, Тернополя та Івано-Франківська, деталі — на «Фейсбук»-сторінці фільму «Капелани». — Авт.) за участі її героїв: отців Любомира Яворського, Андрія Зелінського, Ігоря Федоришина та Івана Ісаєвича, а також віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань  В’ячеслава Кириленка і Глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава. Тож подія стала неформальним приводом обговорити роль Церкви у цій війні.

— Досить багато ми чуємо вражень від наших солдатів, дехто стає блогером. Від наших генералів і політиків ми багато чого наслухалися. Ми навіть знаємо, хто такий «Моторола» і «Гіркін». Натомість є серед нас такі учасники війни, як капелани, котрі не звикли виходити і піарити себе, — коментує «Дню» автор фільму Валентин Дігтяренко. — Тому показати їхню роботу, розповісти про цих людей через їхні портрети нам здалося принципово новим. Фільм не задумувався як «ура-патріотичний», тут немає ані сліз, ані героїчного пафосу — а подібні продукти уже з’являються на телебаченні. Ідея, яку ми намагалися озвучити — війна не є нормальним станом, тут немає чого возвеличувати. Після Другої світової треба було не перемогу святкувати, а мир і прагнути до миру. Коли я їздив в АТО, у мене були значно скромніші плани — зробити кілька сюжетів. Ідея зняти повнометражний фільм з’явилася разом із продюсером Павлом Казанцевим. Бачення складалося поступово під час зйомок, але основні віхи залишилися такі, які задумувалися. Моя позиція як автора — це фільм не про війну, а про людей і про те, що нам усім потрібен здоровий глузд.

За словами творців, фільм «Капелани» — це спроба побачити війну в Україні очима священиків. Завдання не з легких, адже основна ідея християнства — це любов. Як же знайти і виявити любов на війні? «Спочатку було дуже важко, — розповідає отець Ігор Федоришин. — Для мене це був сильний злам. Коли вбивають твоїх друзів — черствіє душа. Та ми не виховуємо ненависті, ми виховуємо любов до рідного краю. Боротьба за Батьківщину — це насамперед боротьба за свою родину, її захист».

«Війна — це хаос, руйнація, жорстокість, і цей контекст дозволяє деколи людині забути про її людяність. Намір — це те, з чим людина йде не війну, те, що трансформує людину зі зброєю в руках із убивці на захисника, — роздумує над проблемами війни отець Андрій Зелінський. — Українські Збройні сили сьогодні на передовій — тому що люблять. Це основний мотив — любити свою землю, своїх рідних, батьків, дітей. Основний мотив з другого боку — ненависть, ненависть до того, чого навіть не існує. Але живемо у сучасному суспільстві, де «правду» можна сконструювати. Дуже важливий духовний вимір тої трагедії, яку ми сьогодні переживаємо. Людина вирішила поставити себе на місце Творця  і створити свою правду замість того, щоб її шукати. Ми там — тому що любимо, вони — тому що ненавидять, і це дуже жорстока гра над людиною, над людською гідністю зрештою».

Роль військових капеланів на цій війні, як і роль Церкви в цілому, варто було б дослідити більш глибоко. За словами заступника голови Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України отця Любомира Яворського, на початку війни Церква до кінця не була готова до нових викликів. До війни було 47 капеланів УГКЦ. Але сьогодні на фронті перебуває 109 капеланів, більше 200 ротацій священнослужителів уже відбулося. «Для нашої Церкви це було дуже природно. Церква була завжди зі своїм народом, тому ми, можливо, були першими, хто офіційно розпочав капеланські служіння, — коментує «Дню» отець Андрій Зелінський. — Звичайно, існують певні норми капеланської етики. Я завжди кажу, що існують різні формати капеланства: є капелани-пастирі, є капелани-батьки, є капелани-друзі. Моє покликання — бути братом, багато військових так і називають мене — брат Андрій. Це моя функція, і деколи це болить. Але коли людина намагається бути справжньою, їй завжди болітиме, і це вартує того».

Чому важлива присутність капеланів на цій війні? Самі священики кажуть — на війні немає атеїстів. Отець Любомир сам був на передовій і переконаний — капелани додають віри і сили нашим солдатам: «Капелани хочуть бути до кінця. Ми не військові люди — пішов обстріл, набралися страху. Я сам інколи думав, нащо сюди приїхав. Але коли страх подолано, то розумієш, що мусив тут бути, бо своєю присутністю додав впевненості людям». «Ти йдеш не просто туди, де є храм, чи далеко від бойових дій, ні, ти йдеш до них, бо Господь сам показав цей приклад, коли прийшов з нами терпіти і забрати наші гріхи», — говорить отець Іван Ісаєвич. 

А крім того, що капелани допомагають тут і тепер, вони виконують дуже багато соціальних ролей — і священиків, і психологів, і вчителів, і батьків, і навіть побратимів, роль Церкви важлива і в майбутньому, особливо у повоєнному, на етапі примирення. «Сьогодні служіння наших священників на передовій є вираженням образу Церкви і її місця у суспільстві. Церква тримає внутрішній фронт своєю молитвою, працею і навіть невтомною пам’яттю про наших військових, — наголошує глава УГКЦ Блаженнійший Святослав. — Ми всі є частиною єдиного і мужнього народу. Це народ героїв, народ великих людей. Ми з любов’ю у серці відстоюємо свою свободу. Відстоюємо незалежність своєї країни і таким чином будуємо своє майбутнє. Не існує двох реальностей в Україні — існує один народ, який відстоює свою гідність».

Церква сьогодні чи не єдина говорить про єдиний народ, не розділяючи на схід і захід. І це — потужний месидж, який варто почути усім українцям — з «цього» і з «другого» боку.

Анна Свентах
www.day.kiev.ua

DEBUG

0.2007
clr:34
cch:-no-
sql:0.1651
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 3,595,272
m: 2,988,816