АКТУАЛЬНО

Люди твого міста. Отець Богдан Прах: «Як не боятися бажати великого»

Середа, 17 лютого 2016, 09:08
Отець Богдан Прах, ректор Українського католицького університету – будівничий. Він змінив ландшафт Львова і дух міста. Мабуть, мало хто знає, що будівництво Львівської духовної семінарії на вул. Хуторівка – це була саме його ініціатива і проект. А новий університетський кампус УКУ – спільне дітище о. Богдана та владики Бориса (Ґудзяка).

Попри великі проекти і неабиякі управлінські вміння, отець Богдан каже, що мріє колись повернутися до наукової роботи, і жартуючи додає: “Написана книжка – краща інвестиція у майбутнє, аніж десятки підписаних документів за день”. Tvoemisto.tv розпитало о. Богдана Праха про великі мрії і про те, як долати зовнішній та внутрішній скепсис на шляху до мети.

Польща

Я народився в Карпатах, на території Польщі. Вчився в духовній семінарії у Любліні, у Католицькому університеті. Після навчання душпастирював на Лемківщині і паралельно почав робити докторат. Їздив доволі часто до Америки, щоб заробити кошти на навчання. Після захисту докторату мене призначили парохом у Ярославі (Польща), де я був священиком 7 років, Церква тут була зруйнована майже повністю. Тож, ми збудували санктуарій Марії, де перебуває відома на весь світ чудотворна Ярославська ікона “Милосердя двері”, яку Папа Франциск забажав мати під час інавгураційної Літургії в День відкриття Року Божого милосердя у Ватикані. Це дуже приємно, бо тоді, коли мене призначили парохом у Ярослав, Церква була зруйнована повністю, а ікона була закрита у сховищах музею і про неї майже ніхто не знав. Ми доклали багато зусиль, аби її реставрувати і повернути культ ікони.  

Львів

Будучи душпастирем у Ярославі, на прохання Блаженнішого Любомира Гузара, я також приїздив до Львова, аби викладати у Львівській богословській академії. Рік я доїжджав з Польщі і читав лекції. Але це дуже швидко переросло в любов (усміхається), тому попросив свого митрополита у Польщі відпустити мене на певний час для праці в Україні. Тоді Блаженніший Любомир Гузар призначив мене віце-ректором Богословської академії, а через півроку – ректором Львівської духовної семінарії, займав я цю посаду 9 років. Це був прекрасний час, нам вдалося створити чудову команду! Згодом владика Борис Ґудзяк запросив мене в УКУ і призначив проректором. До моїх обов’язків зокрема входило налагоджувати контакти у різних сферах, більшість часу проводив у подорожах. Коли владика Борис став єпархом Паризьким, мені запропонували очолити УКУ. Спочатку в мене не було відваги прийняти таку пропозицію, але до цього прохання приєднався Блаженніший Святослав, і я таки взяв ці обов’язки на себе.   

Перший візит до Львова

Вперше я приїхав до Львова у 1988 році, коли ми готувались до відзначення тисячоліття хрещення Русі-України. Як священики з Польщі, ми намагалися допомогти Українській Греко-Католицькій Церкві: мали широкі контакти з підпільною Церквою, привозили літературу, я сам багато разів протискався через кордон з молитовниками, образочками. Часто бував у Америці, в Римі – ми там готували заборонену літературу і перевозили до України. Тож, мій перший образ Львова – це образ 80-х років.  

З 1997-го я почав постійно жити у Львові. Тоді для мене це було місто, в якому хотілося багато змінити. Тут важко було щось купити, навіть продукти. Але зміни відбувалися швидко, і вже через кілька років місто трансформувалося, загалом як і вся Україна. Сьогодні Львів – красивий, і я дуже тішуся, що живу тут майже 20 років. Вже не бачу себе в якомусь іншому місті, крім Львова. Якби довелося кудись переїхати, мені важко було би з ним розлучитися.

Розбудова семінарії і міні-Ватикан у Львові

Коли мене було призначено ректором Львівської духовної семінарії, важко було сприйняти те, у яких умовах живуть семінаристи. Семінарія тоді була у смт. Рудно (неподалік Львова. – Ред.), у приміщенні колишнього літнього піонерського табору, будинку, який не був пристосований до спільного життя. Ще будучи викладачем у семінарії, були думки – це треба змінювати І вже на посаді ректора чітко знав – ми будемо будувати нову семінарію. Тож, перш за все, ми почали шукати землю, хотіли, аби це було близько до УКУ (тоді був лише один корпус університету на вул. І. Свєнціцького. – Ред.). Було багато пропозицій, але ми хотіли знайти таку землю, де би був простір не лише для семінарії, а й для майбутнього розвитку. Бо ж не можна думати лише категоріями сьогодення.

Тоді нам дуже допоміг тодішній голова міста Василь Куйбіда, ми спільно почали шукати землю, і так знайшли ділянку на вул. Хуторівка – 17 га землі. Міська рада швидко прийняла позитивне рішення. Тепер залишалося тільки знайти кошти, спроектувати і збудувати (усміхається). Зупинку у процесі довелось зробити, коли стало відомо, що до України приїздить Івана Папа Павло ІІ, і мені доручили очолити команду, яка займалася підготовкою візиту Святішого Отця. Це майже на рік зупинило працю над будовою. Але опісля ми знову швидко запустили процес. Сама будова семінарії тривала 2,5 роки, це досить короткий час. У Львові тоді навіть не було відповідних будівельних фірм, які б могли взятися за такий проект. Доводилось ламати стереотипи. Сьогодні, поряд із семінарією та будинком Філософсько-богословського факультету УКУ, постала ще одна будівля – патріарша курія, де буде осідок Блаженнішого Святослава (Шевчука) у Західній Україні, осідок патріаршої фундації, а також приміщення для патріарших комісій. Такий собі міні-Ватикан у Львові.  

Про зміни у міському ландшафті

Пам’ятаю, коли ми принесли проект будівництва семінарії у міську раду. Для них це було щось фантастичне, вони підписували все, що ми просили, з великою надією, що цей проект не вдасться втілити. Навіть з початком процесу будівництва вони прогнозували занепад і казали, що це буде чергова безуспішна довгобудова. Та невдовзі ми запросили їх на посвячення нової семінарії...

Як долати зовнішній скепсис

Коли почалося будівництво семінарії, ми не хотіли нікому нічого доводити. Рушієм для нашої команди була віра у нашу спільну працю – ми просто робили те, що мали. І я, і владика Борис – ми були не з України, і мали трішки інше уявлення про самих себе (менше комплексів), ми бачили як світ такі речі вирішує. Нам не страшно було починати таку велику будову, бо для нас це було природно. А в Україні – ні. Чому? Бо у ментальності людей 90-х років було закладено те, що все вирішують на горі: партія, чиновники. “А ми маленькі люди, нам тільки слухати і пильнувати, аби нас не скривидили”. Ми ж були вільнішими.

Пригадую, як ми намагалися проводити певні реформи у навчальній системі семінарії, духовенство також не сприймало новації. Представляючи місцевому духовенству пропозиції, мені казали: “Отче, то нічого не вдасться, ми тут такі є”...  Блаженніший Любомир розумів мене, бо був з “іншого” світу, він пройшов ту саму дорогу до священства, що і я, і він говорив тією ж мовою. І погляньте, як змінився Львів зараз, як світ змінився, як змінилися молоді люди. Вже немає того страху, переляку. В Польщі цей процес почався на 20 років швидше, ніж в Україні, я вступив у зріле життя після подиху свободи “Солідарності” у 1981 році.  І це потім резонувало в мені, я вірив, що все можливо!

Як долати внутрішній скепсис

Будучи ректором семінарії, головним своїм завданням бачив зібрати у команді людей, які хоча б кілька років вчилися, або жили на Заході, які побачили інший світ і їх не можна було вже змінити. Здебільшого ми набирали отців, які недавно закінчили семінарію, або ж семінаристів, які ще не мали свячень, не були одруженими, але 6-7 років прожили за кордоном, побачили світ по-іншому, –  і вони мене розуміли, ми говорили однією мовою. У семінарії до нашої управлінської команди приєднався Блаженніший Святослав (Шевчук), він якраз закінчив 4-річні студії в Римі, перед тим був на навчанні в Аргентині. Так сформувалася команда, яка говорила однією мовою, у нас не було суперечностей, рішення ми приймали дуже швидко, на одній хвилі. Тепер уже зі своїми вихованцями я також розмовляю на одній мові, бо щось нам таки вдалося змінити, змінилась Церква, суспільство. І ці зміни видно.

Візит Папи: доторкнутись до живої легенди

Долучитись до команди, яка організовувала приїзд Папи Івана Павла ІІ в Україні, мені запропонували через те, що я уже мав такий досвід, коли Святіший Отець приїздив до Польщі у 1991 році (тоді митрополит Іван Мартиняк доручив мені працювати у комітеті організаторів). Там я пройшов добру школу. Тож, коли стало відомо, що Папа приїздить в Україну, рішення про те, хто очолить комітет, прийняли швидко.

Приїзд Папи до Львова: курйози

Смішних випадків траплялося дуже багато. Розкажу лише два. По дорозі до Церкви на Сихові, у програмі Папи було передбачено зупинку на Хуторівці, на місці, де мала постати семінарія. Святіший Отець мав поблагословити цю ділянку. Якраз тоді ми співпрацювали з німецькою фундацію “Церква в потребі”, засновником якої був отець Веренфрід ван Страатен, фундація допомагала нам у будові семінарії. Засновник хотів сам особисто приїхати і зустрітися зі Святішим отцем саме на тій ділянці, де мала постати семінарія. На той момент отець Веренфрід був у віці Івана Павла ІІ, одягнений у білий габіт (у якому ходять домініканці), і був дуже подібним на Папу. Ми чекали на приїзд потнифіка надворі, був прекрасний червневий день. І ось люди ідуть на Сихів, на зустріч молоді зі Святішим Отцем, дивляться, а тут сидить Папа. Цілими групами почали підбігати, просити благословення. Це треба було бачити (усміхається).

Але на цьому пригоди не закінчились. Опісля отця Страатена треба було відвезти на летовище, а вулиця Стрийська – закрита, це була евакуаційна дорога, і міліція та військові мали право пускати машину Папи тільки у екстрених випадках: теракту, проблем зі здоров’ям Святішого тощо. Водій з отцем Венерфрідом під’їздять до посту міліції, їх зупиняють, той відкриває двері і каже: “Дивіться, кого я везу”.  Міліціянти заглянули, а там сидить чоловік, дуже схожий на Папу, у білому габіті, на візку, і машину пропустили.

Багато було різних цікавих моментів, я їх усіх пам’ятаю. Вони надають колориту і радості, бо усе, що ми робили – робили з великим ентузіазмом і любов’ю. Навіть у Києві, коли при підготовці ми мали зустрічі у міністерствах – завжди відчувалась якась приємна напруга, яка нас єднала. Ті сірі комуністичні обличчя чиновників змінювались і я знав, що Святіший Отець щось змінить у цій країні, коли приїде, і так трапилось...

Український католицький університет (УКУ)

Український католицький університет надав місту нову траєкторію. Він показав як треба рухатися і що можна будувати по-іншому: з високою культурою, духовністю, сучасні будинки у традиціях старого Львова.

Коли говорити про служіння на посаді ректора УКУ, воно є радісним, радісним від того, що у нас є фантастична команда. Команда, яка хоче працювати, яка любить Церкву, університет, яка так віддано служить. Дуже часто працівників треба зупиняти, аби не перепрацьовували, бо це шкодить здоров’ю.

В УКУ ми стараємося не керувати людьми, а дозволяти робити їм те, що вони роблять добре. І мені здається, що люди саме так хочуть працювати. Якщо бачу якісь недотягнення, тоді вже розмовляю з людиною – це розмова надихаюча, яка має стимулювати до праці, до посвяти, служіння. Треба намагатися людей заохочувати працювати, зрозуміти, чому вони мають труднощі. Для мене дуже важливо надихати людей і дозволяти їм працювати. І це дає свій результат. Людям важливо, аби вони відчували, що їхню працю цінують.

Що мене надихає

Є багато людей, які мене надихають. Найперше, це мої працівники, вони завжди приходять з новими ідеями, пропозиціями, натхненні новими думками. Як керівник, ти не завжди можеш побачити, чого потребує університет. А люди самі приходять, пропонують, ми спільно приймаємо рішення – це також надихає. Мене надихає Блаженніший Любомир (Гузар), Блаженніший Святослав (Шевчук), владика Борис (Ґудзяк). Надихають ті люди, які бажають змінити щось у цій країні.

Лідерство і смирення

Навчаючись у духовній семінарії у Любліні, моїм першим ректором був колишній офіцер польської армії, людина дисциплінована, з військовим характером, але він дуже любив студентів. Він виховував нас не суворою дисципліною, як в армії, а своїм прикладом. Наприклад, коли ми порушували нічну тишу, він не карав нас, а просто заходив до кімнати і казав: «Тихіше, я хочу спати». І тоді ми розуміли, що робимо зле. Пригадую, щоранку він брав спеціальну паличку і збирав усі папірці навколо семінарії. Це вчило нас смиренню: якщо ми хочемо жити у спільноті разом, то мусимо дбати про те, що навколо нас. Ректор хотів, аби ми вчилися від нього. Навіть наш зовнішній вигляд він контролював і привчав до охайності. Його проста і делікатна форма виховання завжди діяла, і ми дійсно розуміли, що має бути так, як він говорить.

Наукова праця

Нещодавно отець Богдан видав 2-томник «Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини», де описав життєві долі понад 1000 священиків, зібрав 12 тисяч унікальних фотографій та  понад 100 тисяч опрацьованих архівних документів, сотні інтерв’ю зі свідками пережитих репресій і їхніми родинами.

Моя мрія – займатися науковою працею, і я від цієї мрії ще до кінця не відступаю, коли тільки є вільний час, поглиблюю свої наукові знання, намагаюся щось написати. Те, що я роблю досить часто (управління. –  Ред.) є тим, чого не хочу робити. І мені здається, що я все ж марную час в управлінні, і що мені було би приємніше займатися науковою роботою. Думаю, мені було б корисно і в інтелектуальному, і в духовному плані написати ще 2-– 3 книжки, щоби це залишилось майбутнім поколінням. Сьогодні ти підписуєшся під документом, вирішуєш сотні справ – але про це забудуть уже завтра. А коли ти залишиш написану книжку, то твої наступники читатимуть це. Мені б хотілося писати, але Господь кличе до інших завдань. Поки роблю те, що треба, а не те, що хочу.

Мрії

Щодо мрій особистих, то це є здоров’я родини. Це найголовніше.

Коли йдеться про мрії у середовищі, де живу і працюю, – змінити щось в Україні. Мої діди, батьки, я – ми жили Україною завжди. Мене виховували з великим трепетом до України, тому тішуся, що Бог дозволив мені жити тут сьогодні і щось для неї зробити. Мрію, щоб моя праця, праця моїх друзів могли в Україні щось змінити – аби не було війни, гріха корупції.  Ми можемо і не побачити за нашого життя тих змін, але ми запускаємо процес, який буде іти далі. І прийде час, що наступні покоління нам подякують.

Улюблені місця Львова

Зараз у мене немає достатньо вільного часу, але колись з дружиною ми багато гуляли по Львову, шукали прекрасних місць, спокійних, чарівних, де можна не просто добре провести час, а й підсилити свої фізичні і духовні ресурси… Місцем сильного духовного і фізичного релаксу для мене є Стрийський парк. Там можна і побігати, і натішитись зеленим колоритом, можна й помолитись, знайти час і спокій для себе. Дуже люблю Оперний театр, Картинну галерею. Це місце, куди часто заходив і люблю заходити, тут можна влити в себе дух історії, навіть запах надихає на зміни.

Святині Львова для мене, як, мабуть, для кожного львів’янина є джерелом духовного відродження. Часто я відвідую церкву Петра і Павла. Не через те, що там настоятелями є мої колишні студенти, а через те, що там відчутний дух первісного християнства.

Собор святого Юра – місце, куди люблю заходити, особливо до крипти, щоб діткнутися тих великих постатей: митрополита Андрея, владики Володимира (Стернюка), патріарха Йосифа. Ніколи не забуду того дня, коли вперше служив Літургію у Соборі святого Юра. Це було колосальне пережиття, я ледь тримав себе в руках, аби не втратити притомності при усвідомленні, що при цьому престолі служили такі великі постаті. І навіть тепер з трепетом служу там кожну Літургію. Це дуже надихає та приносить безмежну радість.

Як не боятися мріяти про велике

Достатньо одного – хотіти, а все решта – Бог дасть. Якщо ти робиш щось з ентузіазмом – тобі все вдасться!

Спілкувалась Вероніка Саврук для Твого міста
tvoemisto.tv

ПУБЛІКАЦІЇ

Постанови Синоду Єпископів УГКЦ 2016 року15 вересня

Постанови Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви

АНОНСИ
DEBUG

0.1792
clr:34
cch:-no-
sql:0.1376
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 4,229,304
m: 3,024,216