«Маю дякувати Богові зранку до вечора, що Він узяв мене за руку і повів тією дорогою, якою я пішов», – владика Йосиф Мілян

Дорога до покликання

Владика Йосиф народився у селі Добряни (Городоцький район), біля Львова, у віруючій родині греко-католиків. У 50-ті роки УГКЦ була в підпіллі, хоча таких жорстоких переслідувань, як кількадесят років раніше, уже не було. Щонеділі люди збиралися у захристії закритої сільської церкви на своєрідну літургію, без священника. Щонеділі слухали службу з Ватикану по радіо. Пізніше у селі з’явився підпільний священник, який повернувся з Сибіру.  

Владика згадує, як одного дня люди самі відкрили приміщення зачиненої церкви – йому тоді було років десять:

«Церква на той час була офіційно зачинена, ключів від замків ніхто не мав. То люди підробили ключ і відкрили двері – не центральні, а з боку захристії. А там, у приміщенні – пустка, купи сміття, ворони звили гнізда. То був Чистий четвер перед Великоднем, і люди почали прибирати церкву. Було тривожно, тому що раніше люди не заходили туди, збиралися щонеділі тільки на сходах у захристії: то були імпровізовані літургії без священника, але, вважаю, Господь Бог сприйняв цю молитву як потужний знак віри…».

На той час, у 60-ті, відстояти свою віру і церкву було непросто – і підпільному священнику, і вірянам у селі. Владика згадує: якось пішли чутки, що в церкві збираються влаштувати зерносховище. І люди зійшлися з косами, лопатами, мотиками – хто що мав, встали перед церквою і не дозволили цього зробити. Потім чергували біля церкви вдень і вночі, били в дзвін на тривогу – і колгоспна влада відступилася.    

Владика Йосиф розповідає про батьків: вони виросли у дуже складний час, у 30–40-ві роки, не мали катехизації, але мали щиру віру в серці, як і інші люди в селі. І зберегли цю віру – в серці, і для себе й своїх дітей. Спогади владики з дитинства: у неділю по всьому селі слухали радіо з Ватикану – і влітку, коли відчиняли вікна, село було суцільним храмом.

«Колишнє підпілля мало свій шарм, мало свою глибину, спонукало до якоїсь геройської віри, до якихось кроків, на які зараз не треба здобуватися», – згадує владика.  

«Моє нутро мені сказало: якщо ти не будеш священником, то будеш ніким»     

«Я не вродився з крилами, не був ангелом, –  сміється владика. – Був великим співаком і танцюристом, організатором різних молодіжних заходів. Не раз мама казала: «Підеш до війська, будеш знати, що таке тато і мама». То моя відповідь була трохи зухвалою – мовляв, хоч би мене пекли на вогні, не скажу, що мені зле. Пригадую, як служив у війську, особливо перші три місяці «карантину», коли було дуже непросто, а я пишу, ніби з Гаваїв: усе прекрасно, чудово, пташки співають…».

Чому і як прийшло рішення присвятити себе Церкві, стати монахом-студитом? Владика Йосиф називає три фактори, які породили цю думку і прагнення: парох, який був на засланні у Сибіру; підпільні священики, які ховалися, але служили; і віруюча позиція односельчан, які, попри заборони, берегли віру і традицію.    

«Перед Великоднем, коли люди таємно прибирали і прикрашали нашу церкву всередині, я міг там просто сидіти, насолоджуючись сакральністю храму – коли навколо тебе ікони, абсолютний спокій і ти розумієш, що в кивоті, у Таїнствах, є Бог, – згадує владика Йосиф. –  Часом це могла бути молитва, а часом – блаженний спокій, який мене заворожував. Покликання, воно ж не з’являється в один момент, воно формувалося під цими впливами, нуртувало, дозрівало».

Так, були сумніви, зокрема щодо чернечого стану у монахів-студитів і бажання бути татом…

«Але дійшовши до стану внутрішніх мук, одного разу я взяв себе в руки і спитав: що для мене в житті є чи має бути пріоритетом? І моє нутро мені сказало: якщо ти не будеш священником, то будеш ніким. Відтоді мені мої рішення давалися, не скажу, що просто, але легко. Та батькам не казав, не хотів тривожити. Хоча мама, напевно, здогадувалася: коли я  їхав до Львова, вона завжди казала, благально, зі сльозами на очах,  – пильнуй себе. Бо розуміла, що бути священником, пов’язати себе з УГКЦ, усе ще було небезпечно», – ділиться владика.

Ніхто з близьких не знав про те, що він висвятився на священника у 1984 році. Дізналися лише через три роки, у 1987-му.

«З ними треба просто бути, а Бог свою справу зробить»

У 2009 році на Синоді Єпископів УГКЦ Йосиф Мілян був обраний єпископом-помічником Київської єпархії УГКЦ. Був перед тим головою Комісії у справах молоді та головою Пасторально-міграційного відділу Патріаршої курії УГКЦ.  

Про роки роботи у молодіжній комісії  і про спілкування з молоддю владика каже: «Вони мене надихають – Україна має дуже гідну, шалено добру, святу молодь». Як долучати молодь до Церкви – питання, яке на сьогодні важливе і для УГКЦ, і загалом для Християнської Церкви у світі. І ось що каже владика Йосиф із власного досвіду:  

«Люблю людей щирих, відкритих і сам намагаюся таким бути. Думаю, молодь не треба забагато навертати до Бога – Бог свою справу зробить сам. З молоддю треба просто бути – і на концерті, і на гаївках, і на футболі, і в таборах у Карпатах… Дуже важливо не шкодувати часу на це, і просто бути з ними. І важливо не вдавати, бути собою, бути автентичним. І тоді ти можеш стати маленьким інструментом, який буде направляти цю молодь у відповідне русло, а Бог собі раду з наверненням дасть сам».

Щодо мігрантів та української діаспори, владика Йосиф підкреслює: на сьогодні це 22 мільйони українців та людей з українським корінням, які живуть майже на всіх континентах світу,  і потужно проявляють себе. Як приклад – Канада, у розвиток якої свого часу так вклалися українські емігранти і у уряді якої нині є українці за походженням.

«Я переконаний, що в українця, який виїжджає за кордон, загострюється почуття приналежності до своєї нації і своєї Церкви, – каже владика. – Навіть якщо людина була літепла до своєї Церкви в Україні, то в діаспорі почуття приналежності загострюється. І коли є священник, який гуртує людей, і не тільки в церкві – він започаткує і культурні заходи, з’явиться Українська домівка, Народний дім… Наша Церква ніколи не була спрямованою лише на духовні практики – вона завжди працювала з народом широко і глобально: розвивала кооперацію (як приклад – Маслосоюз, кооперації), читальні, школи, дитячі садочки… На мою думку, наш народ досі на генетичному рівні розуміє, що таке Церква, і вимагає цього від священника. І в новітній діаспорі також. І ти готовий для цього народу не їсти, не спати, їхати за тисячі кілометрів, щоб послужити, підтримати, сказати, що Церква про них пам’ятає і готова у їхніх змаганнях. Треба хотіти бути з ними на одній ноті, відчути їх, говорити їхньому мовою, щоб їм послужити».  

«Я справді щасливий…»

При цьому владика вміє просто тішитися життям – не забув, як співати і танцювати, любить куховарити.  

«Я справді люблю куховарити – причому тоді, коли ніби немає з чого. Дивишся, що є в холодильнику, у шухляді, у коморі – і виходиш з того, що є. І це дуже цікаво – включаєш креатив, і часом з того виходять дуже позитивні речі», – каже він.

Розповідає, що колись дуже любив щось готувати і мав цілий зошит із переписами. Робив торти, пляцки, печиво – з будь-якого тіста, і все дуже добре вдавалося.

«Коли нервовий, бо часом таке буває, втікаю на кухню і тоді заспокоююся. Але насправді кухня добра, коли робиш це з любов’ю. Не вмію готувати мало, бо виріс у багатодітній родині – як варю, то вже ціле відро борщу. А щодо «фірмових» голубців: спробуйте зробити не з фаршу, а порізати м’ясо дрібненькими шматочками – побачите різницю».

Владика каже, що є щасливим – і священнослужителем, і людиною.

«Я поспішаю жити. Мені бракує часу працювати. Священство – це моє. Не буду священником – не буду ніким. Напевно, маю бити поклони вдячності Богові зранку до вечора, що Він у якийсь спосіб узяв мене за руку і повів тією дорогою, якою я пішов. Це невимовне щастя для кожної людини – знайти себе, свою дорогу, своє покликання».

Департамент інформації УГКЦ