АКТУАЛЬНО

«Не ми будуємо Церкву, а Бог послуговується нами, щоб об’явити Себе людині», – владика Богдан Дзюрах у «Добрій розмові»

Четвер, 08 квітня 2021, 15:43
18 квітня у Мюнхені відбудеться інтронізація владики Богдана Дзюраха як апостольського екзарха УГКЦ у Німеччині та країнах Скандинавії. 2021 рік для владики – рік ювілеїв: 15-річчя єпископської хіротонії, 30-річчя священничих свячень. Ці 30 років – етапи життя і самого священика, і Церкви, й історії України. У «Добрій розмові» з Галиною Бабій напередодні від’їзду на нове місце служіння владика Богдан згадує події свого священничого життя, людей, які супроводжували його, і великі етапи розвитку УГКЦ, учасником і свідком яких він був і є.

«Коли пригадую ті події свого служіння, розпізнаю у них присутність Божої руки, яка вела від одного моменту до іншого. Дякую Богові за, бо це – велика ласка», – каже владика Богдан.

Про переломні етапи життя і служіння

Владика Богдан пригадує 1991 рік, коли стояв у черзі до священничих свячень, наймолодшим серед 19 кандидатів.

«Тоді мені бракувало кілька днів до канонічного віку – 24 років, і, звісно, я переживав. Але, пам’ятаю, як йдучи до владики Юліана Вороновського, щоб прийняти з його рук свячення, побачив запрестольний образ Христа – невеликий образ, на якому Христос несе хрест. І мені тоді подумалося в серці своєму, що хочу Христові хоч трохи допомогти той хрест нести. Може, то була по-людськи зухвала думка, але вона була щирою. Бо питання – хто кому допомагає нести хрест – риторичне: не ми Йому допомагаємо, а Він нам. Але в кожній стражденній людині є стражденний Спаситель, і тому, коли кажемо, що хочемо допомогти Христові нести Його хрест, це означає допомогти ближньому в його недолі. З іншого боку, і я сам, як людина, досвідчуючи власної немочі, відчував, як Ісус підходить до мене, підносить і допомагає нести мій хрест моїх обов’язків і завдань. І ця взаємна мандрівка триває уже 30 років».

Владика Богдан згадує про другий переломний момент свого служіння, коли у 2005 році Синод єпископів призначив його єпископом-помічником у Києво-Вишгородському екзархаті.

«Я був дуже збентежений, коли почув з уст Блаженнішого Любомира про це. Дотепер кажу, це було найважче рішення у моєму житті – сказати "так". Пригадую, як приїхав тоді до владики Юліана Вороновського і розповів про свої сумніви перед тим, як дати згоду, він сказав одну фразу, яка мене дуже зворушила, але також збудувала і заспокоїла. Він сказав: "Тяжко говорити Богові "так", але ще тяжче сказати "ні". І впродовж 15  років служіння я відчував безнастанну люблячу присутність Ісуса. Я не мав великого досвіду –  душпастирського і адміністративного, і можу сказати, що багато речей робилося тільки з його допомогою, я був лише знаряддям – головним героєм був хтось інший. Думаю, це усвідомлення для нас, священнослужителів, дуже важливе: не ми будуємо Церкву і проповідуємо людям Божу любов, а Він послуговується нами, щоб об’явити Себе людині».

Про розбудову Церкви, Божу ласку і «Мою цеглинку на собор»  

«Насправді, це великий привілей – жити в ці часи, –  роздумує владика. –  За ці 30 років наша Церква мала багато випробувань, але вони не були такими великими і жорстокими, як ті, через які пройшли наші попередники. Читаючи розповіді про нашу підпільну Церкву, не раз думав – чи вистачило б мені сили і відваги все це перенести гідно і залишитися вірним Католицькій Церкві і своїм переконанням? І відповідь не така легка і очевидна, як здається: це схоже на запевнення апостола Петра на Святій вечері, що він ніколи не зречеться Христа, а це сталося тільки-но заспівав перший півень. Пригадую слова Блаженнішого Любомира, який казав: те, що наша Церква вистояла у таких жахливих випробуваннях, – Божа ласка. І ця Божа ласка допомагала нам відроджувати нашу Церкву, і Блаженніший Любомир повернув осідок УГКЦ до Києва, і на березі Дніпра, де був пустир, постала наша святиня – Патріарший собор. Завжди кажу: ми щасливі, що є свідками того, як церкви будуються, а не руйнуються. Не кожному поколінню випадає Божа ласка будувати храми на віки».

Владика Богдан, який кілька років координував роботу будівельної дирекції собору, згадує найбільш пам’ятну і зворушливу  ініціативу – «Моя цеглинка на собор», на яку так щиро відгукнулися вірні Церкви.

«Ця ідея зародилася із запитання: чому навіть невеличке село може збудувати власний храм, а ми, як ціла Церква, не в стані спорудити один головний храм? Відповідь була на поверхні: бо люди в селі чи в парафії будують "свій" храм. Постало питання – як дати відчути нашим вірним, що вони будують "свій" Патріарший собор? І тоді зародився цей задум із цеглинкою. Була активна команда людей, які перейнялися тією ідеєю і вкладали в неї все своє вміння, час, серце і любов до нашої Церкви. Власне, тоді ми побачили, як люди перейнялися цим, як хотіли вбудувати ту свою цеглинку у стіни храму. Є дуже багато зворушливих і щемких історій про це».

Історії старенької бабусі та маленької дитини про пожертви на будівництво собору читайте тут.

Про майбутнє служіння

Які завдання і місія покладається на владику Богдана як апостольського екзарха УГКЦ у Німеччині та країнах Скандинавії?

«Важке питання, – каже він. – Не скажу, що їду в невідомість – наша Церква присутня там уже багато десятків років, починаючи з початку ХХ століття, коли першим посланцем митрополита Андрея Шептицького був нині блаженний і священномученик о. Петро Вергун. Першим екзархом був владика Платон Корнеляк, з 2001 року – владика Петро Крик. Зараз очевидно, що кожне покоління емігрантів, кожна хвиля великої еміграції українців потребує особливого душпастирського слова і опіки».

Владика Богдан наголошує на тому, що те, що у 1959 році папа створив цей Апостольський екзархат УГКЦ – не просто жест, а реальні кроки підтримки УГКЦ і її вірних з боку Апостольського Престолу, свідчення, що у найтяжчі часи історії українського народу і Церкви святіші отці однозначно ставали на бік і підтримку українців.

«Зараз в екзархаті є священники, парафії, структура, але також і певні виклики, яких я до кінця не знаю. Я часто бував в Німеччині, владика Петро приймав мене в гостях, але сказати, що знаю дійсність, яка мене чекає, – велике перебільшення. Тому я дуже відкритий: Господь відкриває переді мною ці двері і я йду з щирим бажанням і волею послужити. Не раз, відвідуючи Європу, я казав: українці приходять із простягнутою рукою, але не як жебраки, а пропонуючи дещо. І це – свідомість нашої гідності, готовність помирати за певні цінності. Бо дуже легко ці цінності декларувати, виписувати в програмах політичних партій чи міжнародних об’єднань. Натомість українці у новітні часи  показали, що означає жити цими цінностями, обстоювати їх навіть ціною власної крові і власного життя. І з цією свідомістю – що маємо не тільки потребу, а й певну місію і завдання, УГКЦ продовжуватиме свою діяльність на терені екзархату».

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

ПУБЛІКАЦІЇ

Проповідь Блаженнішого Святослава на інтронізації екзарха Німеччини та країн Скандинавії владики Богдана Дзюраха19 квітня

Бути християнином, приймати хрещення Христове означає бути готовим послужити. Причащатися Його Тіла і Крові означає мати силу здійснити це...