«Не ми будуємо Церкву, а Бог послуговується нами, щоб об’явити Себе людині», – владика Богдан Дзюрах у «Добрій розмові»

«Коли пригадую ті події свого служіння, розпізнаю у них присутність Божої руки, яка вела від одного моменту до іншого. Дякую Богові за, бо це – велика ласка», – каже владика Богдан.

Про переломні етапи життя і служіння

Владика Богдан пригадує 1991 рік, коли стояв у черзі до священничих свячень, наймолодшим серед 19 кандидатів.

«Тоді мені бракувало кілька днів до канонічного віку – 24 років, і, звісно, я переживав. Але, пам’ятаю, як йдучи до владики Юліана Вороновського, щоб прийняти з його рук свячення, побачив запрестольний образ Христа – невеликий образ, на якому Христос несе хрест. І мені тоді подумалося в серці своєму, що хочу Христові хоч трохи допомогти той хрест нести. Може, то була по-людськи зухвала думка, але вона була щирою. Бо питання – хто кому допомагає нести хрест – риторичне: не ми Йому допомагаємо, а Він нам. Але в кожній стражденній людині є стражденний Спаситель, і тому, коли кажемо, що хочемо допомогти Христові нести Його хрест, це означає допомогти ближньому в його недолі. З іншого боку, і я сам, як людина, досвідчуючи власної немочі, відчував, як Ісус підходить до мене, підносить і допомагає нести мій хрест моїх обов’язків і завдань. І ця взаємна мандрівка триває уже 30 років».

Владика Богдан згадує про другий переломний момент свого служіння, коли у 2005 році Синод єпископів призначив його єпископом-помічником у Києво-Вишгородському екзархаті.

«Я був дуже збентежений, коли почув з уст Блаженнішого Любомира про це. Дотепер кажу, це було найважче рішення у моєму житті – сказати "так". Пригадую, як приїхав тоді до владики Юліана Вороновського і розповів про свої сумніви перед тим, як дати згоду, він сказав одну фразу, яка мене дуже зворушила, але також збудувала і заспокоїла. Він сказав: "Тяжко говорити Богові "так", але ще тяжче сказати "ні". І впродовж 15  років служіння я відчував безнастанну люблячу присутність Ісуса. Я не мав великого досвіду –  душпастирського і адміністративного, і можу сказати, що багато речей робилося тільки з його допомогою, я був лише знаряддям – головним героєм був хтось інший. Думаю, це усвідомлення для нас, священнослужителів, дуже важливе: не ми будуємо Церкву і проповідуємо людям Божу любов, а Він послуговується нами, щоб об’явити Себе людині».

Про розбудову Церкви, Божу ласку і «Мою цеглинку на собор»  

«Насправді, це великий привілей – жити в ці часи, –  роздумує владика. –  За ці 30 років наша Церква мала багато випробувань, але вони не були такими великими і жорстокими, як ті, через які пройшли наші попередники. Читаючи розповіді про нашу підпільну Церкву, не раз думав – чи вистачило б мені сили і відваги все це перенести гідно і залишитися вірним Католицькій Церкві і своїм переконанням? І відповідь не така легка і очевидна, як здається: це схоже на запевнення апостола Петра на Святій вечері, що він ніколи не зречеться Христа, а це сталося тільки-но заспівав перший півень. Пригадую слова Блаженнішого Любомира, який казав: те, що наша Церква вистояла у таких жахливих випробуваннях, – Божа ласка. І ця Божа ласка допомагала нам відроджувати нашу Церкву, і Блаженніший Любомир повернув осідок УГКЦ до Києва, і на березі Дніпра, де був пустир, постала наша святиня – Патріарший собор. Завжди кажу: ми щасливі, що є свідками того, як церкви будуються, а не руйнуються. Не кожному поколінню випадає Божа ласка будувати храми на віки».

Владика Богдан, який кілька років координував роботу будівельної дирекції собору, згадує найбільш пам’ятну і зворушливу  ініціативу – «Моя цеглинка на собор», на яку так щиро відгукнулися вірні Церкви.

«Ця ідея зародилася із запитання: чому навіть невеличке село може збудувати власний храм, а ми, як ціла Церква, не в стані спорудити один головний храм? Відповідь була на поверхні: бо люди в селі чи в парафії будують "свій" храм. Постало питання – як дати відчути нашим вірним, що вони будують "свій" Патріарший собор? І тоді зародився цей задум із цеглинкою. Була активна команда людей, які перейнялися тією ідеєю і вкладали в неї все своє вміння, час, серце і любов до нашої Церкви. Власне, тоді ми побачили, як люди перейнялися цим, як хотіли вбудувати ту свою цеглинку у стіни храму. Є дуже багато зворушливих і щемких історій про це».

Історії старенької бабусі та маленької дитини про пожертви на будівництво собору читайте тут.

Про майбутнє служіння

Які завдання і місія покладається на владику Богдана як апостольського екзарха УГКЦ у Німеччині та країнах Скандинавії?

«Важке питання, – каже він. – Не скажу, що їду в невідомість – наша Церква присутня там уже багато десятків років, починаючи з початку ХХ століття, коли першим посланцем митрополита Андрея Шептицького був нині блаженний і священномученик о. Петро Вергун. Першим екзархом був владика Платон Корнеляк, з 2001 року – владика Петро Крик. Зараз очевидно, що кожне покоління емігрантів, кожна хвиля великої еміграції українців потребує особливого душпастирського слова і опіки».

Владика Богдан наголошує на тому, що те, що у 1959 році папа створив цей Апостольський екзархат УГКЦ – не просто жест, а реальні кроки підтримки УГКЦ і її вірних з боку Апостольського Престолу, свідчення, що у найтяжчі часи історії українського народу і Церкви святіші отці однозначно ставали на бік і підтримку українців.

«Зараз в екзархаті є священники, парафії, структура, але також і певні виклики, яких я до кінця не знаю. Я часто бував в Німеччині, владика Петро приймав мене в гостях, але сказати, що знаю дійсність, яка мене чекає, – велике перебільшення. Тому я дуже відкритий: Господь відкриває переді мною ці двері і я йду з щирим бажанням і волею послужити. Не раз, відвідуючи Європу, я казав: українці приходять із простягнутою рукою, але не як жебраки, а пропонуючи дещо. І це – свідомість нашої гідності, готовність помирати за певні цінності. Бо дуже легко ці цінності декларувати, виписувати в програмах політичних партій чи міжнародних об’єднань. Натомість українці у новітні часи  показали, що означає жити цими цінностями, обстоювати їх навіть ціною власної крові і власного життя. І з цією свідомістю – що маємо не тільки потребу, а й певну місію і завдання, УГКЦ продовжуватиме свою діяльність на терені екзархату».

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ