Невідома Житомирська унія 1715 року. Як УГКЦ об’єднала у XVIII столітті Правобережну Україну

Після третього поділу Речі Посполитої 1795 року унійна митрополія та її резиденція в Радомишлі були ліквідовані, а саме місто у складі Правобережної України було приєднане до Російської імперії.

Але яким чином тут існувала унійна модель Церкви?

Науковець Ігор Скочиляс, декан Гуманітарного факультету УКУ, вважає, що подія Житомирської унії для сучасного українця є цілковитою новиною. Причина полягає в тому, що наша церковна минувшина з плином часу, а особливо в радянський період, була свідомо замовчувана, сфальшована. Тож тепер необхідно відновлювати історичну справедливість і будувати наш «український світ» на автентичній основі, одним із стовпів якої є автентична київська християнська традиція. «Дивно, що така визначна подія для українського XVIII століття, як Житомирський унійний собор 1715 року, практично ніде не присутня: ані в церковних шематизмах, ані в шкільних чи університетських підручниках із церковної історії чи солідних монографіях. Перед нами постав не тільки виклик, а й велике завдання – пригадати, тобто повернути нам наше історичне, культурне, суспільно-еклезіальне минуле», – вважає професор Скочиляс.

Науковець розповів, як понад 10 років тому в Санкт-Петербурзі в Інституті історії Російської академії наук він натрапив на унікальну збірку документів Унійної Церкви. Це були життєписи монахів василіан і київських митрополитів з колекції Павла Доброхотова, православного єпископа, який дуже любив старовину та опікувався унійними пам’ятками. «Серед цих матеріалів виявився і життєпис митрополита Лева Кишки, в якому містився унікальний запис про те, що завдяки його зусиллям у Житомирі українське духовенство з Правобережної України проголосило унію з Римом», – розповідає він. У життєписі йдеться про те, що священики у 1715 року визнали унійного митрополита своїм пастирем і предстоятелем. «Цей запис – унікальний, бо встановлено точну хронологію проголошення унії. Він показує, що навернення до єдності із Римським престолом відбулося добровільно та мирно. А також те, що митрополит Лев Кишка, як творець Житомирської унії, доклав багато зусиль, аби на Правобережжі постала велика і добре організована структура УГКЦ, яка охоплювала терени від берегів Дністра до берегів Дніпра, на півночі сягаючи околиць Києва і Чорнобиля», – підсумовує дослідник. Тож, за його словами, тодішню єпархіальну територію зараз, фактично, успадкувала Київська архиєпархія УГКЦ.

Як зауважує дослідник, Житомирський собор відбувся на початку XVIII століття як спільнотний соборовий акт всієї спільноти парафіяльних священиків, настоятелів монастирів і деканів Київської митрополичої архиєпархії. І що надзвичайно важливо з еклезіологічної точки зору, рішення про сопричасну єдність із Римом  та входження Правобережної України до складу Унійної Церкви було ухвалено в 1715 р. колегіально. І саме ця подія започаткувала творення української ідентичності на Правобережжі та еклезіальної тотожності УГКЦ як тріумфуючої Церкви в «золоту добу» унії – XVIII столітті.

Унійна УГКЦ на Правобережжі була «міні-державою»

Уважно придивляючись до тогочасних подій, важливо звернути увагу на ту обставину, що Житомирський собор уможливив об’єднання української культури і Церкви в єдине ціле на Правобережній Україні: «Відбулося те, що ми тепер називаємо моделлю соборної України. Це дало відчутний поштовх до розвитку культури і публічних форм суспільного життя в Київській митрополії на землях, які перебували поза межами імперії Романових.

Житомирська унія відбулася невдовзі після драматичних в українській історії подій – програної Полтавської битви 1709 року, смерті гетьмана Івана Мазепи, Батуринського погрому і тимчасової поразки ідеї незалежності, коли козацька держава локалізувалася лише на Лівобережжі як російська автономія. Тоді ж на Правобережну Україну повернулася влада Речі Посполитої й постало велике питання: що буде з традицією державотворення і українською культурою, яка виявилася незахищеною. «І приходить Унійна Церква в мирний спосіб на Правобережжя – у Канів, Черкаси, Чигирин, на терени сучасної Одеської, Кіровоградської, Миколаївської, Вінницької, Київської, Черкаської, Житомирської областей, яка бере під свій захист й опіку українське населення», – пояснює дослідник. Таким чином, УГКЦ була не лише еклезіальною структурою, а й «міні-державою», яка взяла на себе відповідальність за долю української культури на Правобережній Україні. На відміну від Берестейської унії 1596 р., Житомирська унія 1715 р. поширилася практично на всю територію України на правому березі Дніпра, за винятком Києва. І таке поширення унії надало їй виразного українського обличчя.

Єдність із Римським Апостольським престолом була добровільним і свідомим вибором Правобережної України

Іншим важливим суспільним наслідком Житомирської унії було поновне об’єднання українського соціокультурного простору в рамках спільного організму, – цього разу Унійної Церкви, яка на Правобережжі мала свою «столицю» – місто Радомишль з добре розбудованою економічною структурою. До 1715 року ці терени пережили низку потрясінь і спустошень. Жорстоке придушення козацького повстання Семена Палія, дипломатичне і військове протистояння за цей реґіон між різними державами – Гетьманщиною, Кримським ханством, Молдавією, Річчю Посполитою, Росією, Туреччиною й Швецією, невдалий похід Пилипа Орлика, сумнозвісний згін царськими військами населення з Правобережної України у 1711-1712 рр., призвели до ліквідації тут козацького полкового устрою та повернення краю в 1714 року до  складу Речі Посполитої.

Тож Унійна Церква у вирішальний спосіб долучилася до відновлення, відбудови і поновного заселення краю. Греко-католицькі священики і ченці зводили тут храми і монастирі. А поруч, де з’являвся Божий храм, поставали й господарства, сільські обійстя, відбудовувалися містечка. «Унійна Церква через Житомирську унію фактично повернула цьому регіону його українське обличчя», – додав він.

Тодішня єпархіальна структура УГКЦ на Правобережній України налічувала десятки деканатів з кількістю парафій, число яких доходило до двох тисяч. Це була величезна цілісна структура, яка взяла під свій захист українське населення. «Модель унії, яка з’явилася на Правобережній Україні, не була закритою чи конфронтаційною, а навпаки, була інклюзивною. Ця модель, певна річ, передбачала догматичну й еклезіальну єдність із Римом, але водночас зберігала спільну з православними культурну однорідність на рівні обряду, літургійних практик, щоденного життя, пам’ять про минуле і спільний дар Святоволодимирського хрещення», – вважає він.

У пом'яниках деяких храмів на території Києво-Печерської лаври ми знаходимо численні записи про те, що на прощу до Лаври масово приходили українці-уніати: «Унія вкладалася в ширшу культурно-релігійну модель, яку ми тепер називаємо київською традицією. Іншими словами, Унія не призвела до  розвалу «Українського світу», а навпаки, скріпила його.

Але потім, у другій половині XVIII ст., в гру входять інші фактори – соціальні й політичні. Релігію починають використовувати в політичних цілях. Чиниться тиск на уряд Речі Посполитої з боку Російської імперії, в якій Православна Церква стала інструментом імперської політики. «Унійна Церква в цей час зустрілася із зовнішніми викликами. Розпочалася російська пропаганда, через яку селян та міщан почали підбурювати проти УГКЦ. Це призвело до внутрішньо українських конфліктів і втручання Росії у внутрішнє  життя Київської Церкви. Яскравий приклад – події Коліївщини і гайдамацький рух», – підсумував він. У цей час греко-католики зазнавали переслідувань, маємо численні приклади мучеництва за віру на цих теренах. Зокрема, 1768 року російська армія заарештувала і утримувала в Бердичеві десятки греко-католицьких священиків.

Унаслідок окупації Росією Правобережної України, наприкінці XVIII століття УГКЦ тимчасово припинила своє існування на цій території. І лише з проголошенням незалежності України греко-католики отримали змову повернутися сюди.

Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ