Парафія УГКЦ у Хмельницькому: «Живемо із розумінням, що у храмі живий Христос, а не ікона»

7 лютого має відбутися урочисте проголошення Кам’янець-Подільської єпархії УГКЦ, а осідок буде в Хмельницькому. За головний храм служитиме церква Різдва Пресвятої Богородиці.

Сюди ми прибули в суботу. Спершу подумала, що не зможемо скласти повноцінне враження про парафію, адже це субота, коли люди, як правило, займаються своїми домашніми справами, а не йдуть до церкви…

Приходимо зранку на Літургію і на наше велике здивування цілий храм людей.

– Сьогодні є незвичне Євангеліє, – говорить отець Іван на проповіді, – яке описує піст Ісуса Христа в пустелі. Ісус іде в пустелю і постить сорок днів. Коли Ісус зголоднів, до Нього приступає диявол і розмовляє з ним цитатами Святого Письма… Він показує зло як добро. Але Ісус Христос за свою зброю теж бере слова зі Святого Письма… І ми бачимо цей цікавий діалог, який є дуже повчальний. Подібно як Христа, лукавий нас завжди спокушає. І дуже часто показує зло як добро, мовляв, подивися, усі ж так роблять, дивися, усі так кажуть, дивися, усі так живуть, ти нічого поганого не робиш… І показуючи гріх як якесь добро, він відводить нас від Бога. Спокуси, якими хоче спокусити диявол Ісуса Христа, вони завжди слідують за людиною. …Спокуса владою, спокуса славою, спокуса матеріальним… Як часто в нас бувають ці спокуси, як часто лукавий відводить ними нас від Бога.

Після Літургії люди не поспішають розходитися, спілкуються між собою.

Я вирішила поцікавитися, що їх привело в храм.

– Я ходила до різних Церков, але так, як тут отець Іван толкує Біблію, то я ще ніде не чула. Кожне слово має глибокий зміст. Я сама читаю, то не так розумію, – розповідає парафіянка пані Надія.

– Почала ходити сюди років десять тому, коли в мене сталася біда… А привів мене сюди покійний племінник, бо сюди одразу пішла молодьож. Літургії ще служилися в підвалі… Я тут живу неподалік, і коли почав будуватися храм, я одразу сказала, що ходитиму сюди. Я тут усе чую і все розумію. До того я ходила до православних, там я нічого не розуміла і бабки в них такі агресивні, – поділилася інша пані Надія.

…З підвалу Церкви лунає спів колядок. Спускаємося туди. Тут розташувався офіс БО «Карітас Хмельницький», заснований у 2002 році на базі парафії. Діти мають репетицію вертепу…

Працівники Карітасу дуже тепло відгукуються про свого директора отця Івана. Цікаво, що він відбирав на роботу працівників у благодійний фонд не з прихожан храму, а людей збоку, які вже потім почали ходити і до храму.

Потребуючі приходять по допомогу до Карітасу різними шляхами. Проте більшість за направленням з державних структур.

– У них нема ресурсів допомогти людям, тому вони відправляють потребуючих, наприклад, переселенців до нас. – розповідає працівниця Карітасу Марина Березюк.

Спершу люди приходять до Карітасу по допомогу, потім починають ходити до храму. Таких 90 відсотків.

– У нас недавно бабуся з двома онуками переїхали з Донецька і тут їх охрестила. І зараз вони до нас приходять і уже нам допомагають як волонтери, – розповіла психолог Юля Житкевич.

Через Карітас тут уже 600 переселенців отримали допомогу. А це і фінансова підтримка, і матеріальна, і психологічна.

Марина до Карітасу працювала на держслужбі в центрі зайнятості.

– Але мені чогось не вистачало для самореалізації, а ось тут відчула свою потрібність, – каже Марина.

– Ви ось працюєте з дітьми. Що ви хочете їм донести?

– У мене ще є медична освіта, я займаюся також профілактикою соціально-небезпечних захворювань: ВІЛ/СНІД. А також гендерною рівністю…

– А що ви вкладаєте в поняття гендерна рівність?

– Ну, довести до відома дітей, що гендерна рівність не стосується лише рівних прав чоловіків і жінок, але що це і ставлення до неповносправних осіб, до людей інших рас та національностей… Ні, ми тут не виховуємо феміністок, – насамкінець пожартувала Марина.

…З підвалу знову піднімаємося нагору в храм.

Сьогодні в отця Івана дуже насичений графік. Після Літургії має двоє хрестин, потім Йорданські свячення хат.

– Стараймося, аби двері храму, які ми сьогодні відчинили через Таїнство хрещення для Варвари завжди були для неї відчинені і вона завжди в них входила. Щоб відчинивши раз, потім про них не забула, – побажав священик новохрещеній Варварі.

У перерві між хрестинами ми з отцем розмовляємо про живу парафію.

– Євхаристія, – вважає священик, – це стрижень, навколо якого будується вся християнська спільнота. У нас є дитяча недільна школа. Зараз є чотири групи. Дітей відбираємо від 3 років. Коли діти виростають, починають відчужуватися від церкви, вони перебувають у пошуку, а коли одружуються, повертаються назад... (Сміється). Ведемо роботу з подружніми парами. Збираємося з ними щотижня.

– Кожного року визначаємо якусь подружню пару за старшу. Читаємо разом Святе Письмо, молимося, а потім п’ємо чай.

– Я завжди кажу, що в церкві люди діляться на три категорії. Перша – захожани, які прийшли поставили свічку і пішли. Друга – прихожани, які приходять в основному по великих святах. Вони приходять, ставлять свічку і ще залишаються на службу. І є парафіяни. Це кістяк спільноти.

– Хоча Хмельницький – це зовсім близько до Західної України, але тут нашої Церкви не було 220 років. Ми ось робили історичну довідку до відновлення єпархії, і виявляється, 1795 року, до третього поділу Польщі, коли прийшла сюди Російська імперія, тут було 810 наших громад. І лише за півроку царювання Росії, як ішлося у рапорті до Катерини ІІ, з уніацтва в православ’я перевели 610 громад. Тобто всі роки нашу Церкву тут знищували. Тому для мене, коли людина хоча б переступає поріг храму, робить великий подвиг, бо все кругом йде проти Бога, а особливо проти нашої Церкви.

– Коли я починав тут у 2000 році, то було лише двоє парафіян. Ми збиралися у підвалі п’ятиповерхівки тут по сусідству. Півроку служив з трьома-чотирма, а потім п’ять з’явилося, потім сім… Коли приїжджав додому на Тернопільщину, і мене запитували, як мені тут і скільки у мене парафіян, я відповідав: уже дев’ять.

– А зараз скільки?

– У неділю служимо три Літургії. У Хмельницькому вже є чотири храми. З весни почнемо п’ятий будувати, і під шостий вже виділили ділянку. Кількість парафіян, як правило, визначаємо за Йорданськими свяченнями хат. Цього року у списку близько двохсот хат. Але це далеко не всі. Звісно, я всіх не відвідую сам. Мені допомагають сотрудники. А я щороку чергую на одному з масивів. За один день більше десяти родин не обходжу, бо ми завжди молимося разом, благословляємо домівку, господарів, потім разом п’ємо каву, чай, спілкуємося. Знаєте, коли людина у своїх стінах, то почувається господарем, відкривається по-іншому.

Та отець відвідує парафіян не лише в Йорданський період.

– Коли в сім’ї є проблема, я обов’язково туди навідуюся. Наприклад, якщо в когось якась залежність: алкоголь, ігри, наркотики..

– А як ви знаходите парафіян?

– Я їх не знаходжу, їх Бог приводить! Є такий мережевий маркетинг. У Церкві він також діє. Якщо приходить людина з якоюсь проблемою, їй треба приділити час, вислухати, порадити… І потім та людина виходить з церкви і зустрічає десять своїх знайомих і каже: я була там і там, було те і те, а чи ти був там? І з тих десятьох двоє-троє прийде. Тобто людина потребує уваги. У нашому суспільства зараз не вміють слухати одне одного.

Діяльність Карітасу і парафії тут часто тісно переплетена.

– Ось уже п’ятий рік ми проводимо акцію до Святого Миколая. Називаємо її «Листи Святого Миколая». Коли ми починали, то листів було лише 15. У листах діти з кризових, потребуючих сімей писали свої прохання. А цього року вже таких листів було до тисячі. Уже пишуть дітки з інтернатних закладів, дитячих будинків…

– І до всіх прийшов Святий?

– Так. Починаючи з жовтня ми складаємо бланки, формуляри «Листи Святого Миколая». Потім ми відсилаємо ці формуляри в дитячі заклади, а там діти уже пишуть кожен свої прохання.

– Ну, але ж ви, мабуть, не задовольняєте індивідуальне прохання кожної дитини.

– Хто вам сказав? Ну, це не я задовольняю… Листи приходять сюди, ми тут робимо «дерево Святого Миколая». У нас тут є активісти, завдяки яким ці листи розходяться по цілому місту. Знаєте, потім на ці листи натрапляють всюди: у міській раді, у прокуратурі, у СБУ, нотаріусів, у суддів, бізнесменів… Я всіх цих людей особисто не знаю! Але до 10 грудня всі ці листи повертаються до нас у вигляді подарунків. Ми не заглядаємо в ті подарунки, але точно знаємо, що кожен подарунок іде конкретній дитині, відповідно до її конкретного побажання. Є і велосипеди, і планшети… Ми підрахували були: на останнього Миколая в грошовому еквіваленті було десь на п’ять мільйонів гривень подарунків. Я б сказав, що в цій акції ми швидше виступаємо як посередники, бо не знаємо ні дітей, ні тих жертводавців.

Ще отець на парафії проводить акції «Шкільний портфелик» та «Великодній кошик». Вони теж проходять з розмахом.

– Отче, наша Церква має стратегія 2020 «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». От якою б ви хотіли бачити свою парафію через чотири роки?

– Я б навіть трішки переформулював цей девіз: «Зустріч живого Христа з парафіянами». Тому що часто ми сприймаємо храм як місце якихось ритуалів, традицій, але не місце, де перебуває живий Христос, з яким можна поспілкуватися. Я завжди намагаюся пояснити людям, що в храмі є живий Христос, а не просто ікона. Дуже важливо пам’ятати, що священик має бути тим оберігачем святості храму. Тобто має робити все і власною поведінкою, і власним прикладом, показуючи, що в храмі є присутній живий Христос. Коли ми будемо знати і пам’ятати, що є живий Христос, то через Його живу присутність і ми будемо жити.

На парафії не забувають про тих, хто сьогодні на Сході захищає нашу з вами свободу. У Хмельницькому є греко-католицький військовий капелан, який весь час надає духовну опіку воїнам. А на парафії весь час проводять збірки коштів для поранених.

– Наші люди завжди відгукуються на допомогу воїнам, – відзначає отець.

…Діти парафії спеціально для нас ставлять вертеп.

Виходимо на подвір’я храму і бачу велике новопобувадоване приміщення біля церкви. Це парафіяльна прибудова. Планується, що тут буде недільна школа, Карітас.

– А частину хочу віддати в оренду, щоб це приміщення утримувало себе, – ділиться господарськими планами священик.

– Цю будову зведено побудовано виключно за кошти пожертв парафіян.

– Чи визначена обов’язкова сума, яку парафіяни мають здавати на церкву?

– Нема такого. І чудово живемо. Людина щодня зустрічається з коштами: іде в магазин – платить, іде в банк – платить, іде на базар – платить, за комунальні – платить. І ще в церкві платити – то було б уже занадто. Люди й так знають, за рахунок чого утримується церква. І якщо людина свідома цього і має бажання, то обов’язково пожертвує сама. Їй не треба нічого казати. А якщо вона не має, то навіщо вимагати – аби вона відвернулася від церкви?! У нас немає визначеної пожертви за хрещення чи щось таке. Кожен дає стільки, скільки може і має бажання. Буває, що й нічого не дають, просто каже: дякую.

…Хрестимо ще Іванка і їдемо з отцем освячувати хату одних людей.

Заходимо в квартиру, нас зустрічає інтелігентна подружня пара Стефанія і Зиновій Комарницькі. Вони вітаються з отцем наче рідні люди.

Отець зі своїм помічником братом Миколою, який ось-ось прийме свячення, благословляють хату подружжя Комарницьких, ми всі разом молимося. До речі, брат Микола родом з Хмельницького і є вихованцем отця Івана.

Потім я допомагаю пані Стефанії накрити на стіл. Ми разом обідаємо. Триває тепле і спілкування.

– Отче, – каже пані Стефа, – не можу до жодної іншої церкви ходити, навіть як десь на Львівщині в гостях, бо в кожному священику бачу вас.

– Не сотворіть собі кумира, – жартома відповідає отець.

Комарницькі м’яко дорікають отцеві, що він уже два роки не приходив до них після Йордану, завжди хтось інший, просять його служити голосніше в храмі, а то пан Зиновій уже став погано чути.

Ця пара зазнала переслідування в радянські часи, пана Зиновія було вислано до Сибіру. Пані Стефа його чекала… Вони все життя пройшли разом, рука об руку. І навіть зараз уже на схилі їхніх літ відчувається їхня любов, наче витримане добре вино…

Пан Зиновій пригощає нас власним вином. На диво, дуже смачним.

– А ось спробуйте урожаю 2015 року, – припрошує він.

На жаль, нам треба прощатися, адже нас чекають інші живі парафії… Мій колега пропонує сфотографуватися.

– Почекайте, я возьму зуби, – каже пан Зиновій і біжить в іншу кімнату…

…Ми щиро посміялися у Комарницьких. Якось так тепло... І мені подумалося, як по-різному може виявлятися дух отої справді живої парафії.

Оксана Климончук
Департамент інформації УГКЦ

Фото: Роман Малко