Повертається не лише Церква до своїх вірних, а й вірні – до своєї Церкви, – о. Мирон Бендик

Ваше Блаженство!
Високопреосвященні та преосвященні владики!

Сьогодні, 14 серпня, особливий день, у який наша Церква окремим чином освячує воду на спомин про Володимирове Хрещення 988 р. Для нас це особлива Божа благодать – бути цими днями в місті Києві, серці нашого християнства, і, стоячи над Дніпром, відчути дещицю того, що пережили наші предки.

Згадуючи Хрещення України, ми сьогодні говоримо про її нову євангелізацію. На думку Римських архиєреїв, які в XX ст. поклали початок новій євангелізації Європи, особливістю, «новизною» цієї євангелізації є її анамнетичний характер. Йдеться про те, що європейські народи покликані згадати про своє християнське коріння і на ньому почати будувати нову Європу. Нині ми робимо те саме – з нагоди ювілею Хрещення згадуємо своє Свято-Володимирове коріння. А воно спільне і для галичанина, і для наддніпрянця, і для закарпатця, і для слобожанина, навіть більше – як для греко-католика, так і для православного. Наш смиренний Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) не один раз повторював, що мати наша – Церква Свято-Володимирового Хрещення – була водночас і католицька, і православна, бо в добу Хрещення ці два еклезіологічні терміни ще не зазнали конфесійного збіднення, а тому не протиставлялися, а доповнювали одне одного.

Плодом нашої анамнези як підстави для нової євангелізації України є усвідомлення, що українські православні не протиставні до українських греко-католиків, як це бачиться конфесійно, а взаємодоповняльні. Це означає, що УГКЦ в Києві чи Донецьку не є серед чужих, зрештою, як і УПЦ у Львові. Це також означає, що для нас українські православні є не «вони», але «ми». Митрополит Андрей Шептицький зазначав ще далекого 1914 року: «Вони православні і ми православні. Тільки їхнє православ'я казенне, державне, а наше – в єдності з Вселенською Церквою». Так, зрештою, було і в добу Хрещення Русі-України. І нині наша Церква, зростаючи на всій Україні, доповнює спільну ще від князя Володимира православну віру католицьким сопричастям. До того ж, неупереджено проаналізувавши сучасний стан українського православ'я, побачимо, що поважний відсоток як духовенства, так і мирян різних православних Церков України становлять вихідці з Галичини, історичні греко-католики.

З іншого боку, щоразу більше вірних УГКЦ у Східній і Південній Україні – це місцеві люди, історичні православні. Таку ситуацію неможливо належно оцінити лише на основі конфесійних стереотипів або ж через підміну еклезіології Київської Церкви параграфами канонічного права. До такої підміни, до речі, вдаються не тільки конфесійно мислячі греко-католики, а й православні. Мислячи категоріями конфесійного протистояння, вони неминуче дійдуть до звинувачень одне одного в прозелітизмі. Коли ж ми у своєму аналізі не обмежимося сучасністю, а й згадаємо історію, то побачимо, що грані між одними й іншими починають зникати.

Так, наприклад, знаючи про насильне переведення в православ'я мільйонів вірних УГКЦ у XVIII – XIX ст., зокрема на Правобережній Україні, чи ми можемо вважати їхніх нащадків, яким не залишили вибору, «споконвіку» православними? Коли історики говорять про так званий «великий згін» XVII ст. доби Хмельниччини, коли сотні тисяч українців переселялися на Лівобережну і Слобідську України цілими селами разом зі священиками, то чи мешканці уніатських сіл, перепливши Дніпро, стали православними? І, врешті, чи змінили свою православну віру ті наші предки, які пристали до Берестейського єднання? Як свідчать тодішні документи, ніхто – ні ієрархія, ані вірні – не вважав Берестя зміною, а твердили про повернення до первісної повноти сопричастя з Римським архиєреєм.

Подібно повертається й наша Церква – і до Києва, і до своїх, котрі не тільки в останні десятиліття, але й століттями були її дітьми. Повертається не лише Церква до своїх вірних, а й вірні – до своєї Церкви. «Стара євангелізація» доби конфесійних протистоянь неминуче набирала характер прозелітизму, означала приєднання наших вірних чи то до Римської, чи до Московської Церков, але не означала повернення до своєї Церкви, яке в «новій євангелізації» має новий, екуменічний характер. Якщо ми не виконаємо нашої екуменічної місії, тоді замість нас наш народ ще більше і протиставлять різного роду нігерійські проповідники і чеські харизматики. Можливо, наша Церква вийшла з підпілля саме тому, що Бог у своїх планах підготував для неї місію католицько-православного з'єднання в єдиній помісній Київській Церкві.

Київ, 14 серпня 2013 року                                                                                                                           о. Мирон Бендик