АКТУАЛЬНО

Проповідь на базарі – як принцип живої парафії у Голдашівці

Середа, 13 травня 2015, 13:27
«Прийшов я на базар, вибрав місце. Увімкнув портативний мікрофон, який узяв у кума, і кажу голосно: Слава Ісусу Христу! Базар завмер…» Репортаж

Коли вперше побувала в селі Голдашівці на Вінниччині, переконалася, що Слово Боже робить буденне життя в глибинці глибоким і насиченим. І побачила, що означає «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» (так називається стратегія УГКЦ 2020).

«Христа прийняти – Христом жити – Христа свідчити» – ці слова є девізом парафії УГКЦ Зарваницької Божої Матері в Голдашівці Бершадського району Вінницької області, яка заснована 1998 року. Вони великими літерами написані на будівлі, у якому розташовано соціальний центр парафії.

Слова цього девізу допомагає втілювати в життя – разом з вірними Церкви – отець Михайло Будник. Цей священик невеликого зросту наочно демонструє, що велич людини не в її тілі, а в дусі. У Голдашівці мені довелося побувати тричі в різні роки. І вже втретє служіння отця Михайла не перестає мене дивувати…

Голдашівка – класичний приклад вимираючого українського села, як і села Романівка та Осіївка, де отець Михайло теж служить Літургії. Загалом священик служить у неділю три Богослужіння: у Голдашівці (щодня), районному центрі Бершаді (по неділях), Романвку та Осіївку відвідує для служби почергово через тиждень. Відстань між Голдашівкою та Бершаддю 20 кілометрів битої дороги. Але для отця то не перешкода…

Сьогодні субота, і отець Михайло телефонує до літніх парафіянок запитати, чи заїхати за ними завтра, щоб відвести на Літургію, оскільки знає, що вони вже не в стані самі прийти. Здоров’я не дозволяє, а відстані дуже великі. Отець не забуває і про тих, хто не годен дістатися храму навіть за його допомогою. Пані Єлена раніше мешкала в Голдашівці і була вірною Греко-Католицької Церкви, та коли в неї стався інсульт, племінниця забрала її в сусідню Михайлівку. Вона не може прийти на молитву до храму, і отець Будник з молитвою прямує до неї. Знаючи про фізичну обмеженість пані Єлени, отець Михайло привіз із Карітаса, з Києва, санітарне крісло для неї.

Вони обнімаються як давні друзі, у бабці – сльози. Вона бідкається, що стала хвора і немічна.

– Приймали молодість, тепер треба вміти прийняти старість, – наставляє священик.

– У нас найкращий отець, який тільки може бути. Тільки шкода, що я тепер не можу ходити до церкви, – каже літня жінка.

Перед старенькою «батюшка», як його називають місцеві мешканці, відвідує вчителя фізики Голдашівської школи Петра Ігоровича, якого мобілізували, і через три дні від іде до армії.

Отець Михайло благословляє його на щасливе повернення додому.

– Як ваш друг і священик обіцяю вам, що не буде жодного дня, коли б я не згадав і не помолився за вас, – каже священик до вчителя.

Просить прийти до церкви, приступити до сповіді і причастя. Петро Ігорович сором’язливо відказує: «На мене в церкві всі дивитимуться, співчуватимуть... А я не хочу. Не хочу цієї уваги».

– Якщо про людину є чого доброго сказати, то чому цього не робити? – каже священик.

Петро Ігорович – учитель, до отця Михайла звертається як до колеги: «Михайле Михайловичу».

Отець поіронізував зі свого зросту, на що Петро Ігорович серйозно відповів: «Нам дуже пощастило з Михайлом Михайловичем. Ми справді вважаємо його Великою людиною за його працю».

Відзначила собі, з якою легкістю отець Михайло спілкується з людьми. Його щира усмішка та оптимістичні слова просто обеззброюють. Йому довіряють і прислухаються до його слів.

Наступного дня Петро Ігорович таки приходить до храму. Приступає до сповіді і причастя. Коли отець каже, що всі пишаються своїм односельцем – він не уникав мобілізації, не ховався і йде виконувати свій обов’язок, Петро Ігорович сором’язливо опускає голову. Отець підходить і по-дружньому обіймає його. Люди не стримують сліз…

Долаючи на авто кілометри битої дороги від одного села до другого, розмовляємо з отцем про справи церковні. Цікавлюся, що для нього означає цей вислів: «жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».

– Я довго думав, як збудувати парафію, щоб вона була живою, впливала на життя села, світу… Також побував у зоні АТО, де мав змогу застосувати принципи побудови парафії. Парфія – це як рослина, якій якщо дати тепло, воду і світло, вона буде живою, гарно ростиме.

– Які це принципи?

– Наприклад, принцип малих спільнот. Наш Блаженніший любить говорити про спільноту спільнот – парафію, яка складається з маленьких громад. Якщо церква розвивається, то в ній мають бути малі групи. Не маючи малих груп, ми зв’язуємо собі руки. Кожен священик має вибір – бути зірковим гравцем, якому всі аплодують, чи бути тренером. Він може бути не таким помітним, але він виховує команду, де кожен виявляє свої таланти. Тож маємо ще один принцип: у живій парафії кожен служить своїм талантом. Не лише священик, а й парафіяни служать власними талантами своїм ближнім. Умієш навчати – навчай, умієш писати – пиши, умієш малювати – малюй. Священик повинен уміти розкривати ці таланти, спрямовувати їх на службу Церкві. Третій принцип – очікування результатів. Моя парафія маленька, але я стараюся, аби вона впливала на життя цього села. У живій парафії є очікування результатів. Маємо справу з плануванням і очікуванням. Наприклад, якось я узяв аркуш паперу і написав собі очікування: хочу, щоб до нашого храму прийшло десять нових людей.

– І що ви для цього зробили?

– Відвідував нових людей. Поставив у храмі стільці, щоб люди мали можливість сидіти. Проповідував на базарі. І цих десять нових людей прийшли. Навіть більше. Також пішов у школу. Я помітив, якщо кілька разів відвідати школу, то далі вчитель і сам прийде до церкви. Наш владика Богдан каже нам бути креативними. Я і намагаюся таким бути.

– А як ви пояснюєте людині, що їй варто прийти до церкви?

– Я не кажу «прийти до церкви». Завжди кажу людям: я хочу, щоб ви прийшли до Бога. Тоді мені не доведеться просити вас прийти до церкви, ви самі захочете. Завжди ставлю більшу мету.

– А які враження від проповідування на базарі?

– Не скажу, що мені легко це робити чи взагалі мені цього дуже хочеться. Мене ніхто не вчив проповідувати в таких людних місцях… Комфортно проповідувати в церкві, на похоронах… А не там, де тебе взагалі ніхто не чекає, не готовий слухати – люди прийшли щось купити чи продати. Але Ісус так проповідував, апостоли так проповідували. Тобто це нормальна практика, просто ми про неї забули. Свою першу проповідь на базарі я кілька тижнів відкладав. Щораз шукав причину не піти. Коли врешті зібрався, падав дощ, і я зрадів, що людей не буде, і мені буде простіше. Приходжу, а їх, як на зло, багато. Зустрів по дорозі одного парафіянина. Він запитав, куди я йду. Кажу: на базар проповідувати. Він уже повертався з базару додому, але розвернувся й каже: піду послухаю. Отже, прийшов я на базар, вибрав місце. Увімкнув портативний мікрофон, який узяв у кума, і кажу голосно: Слава Ісусу Христу! Базар завмер. За якусь мить люди повернулися до своїх справ, але бачу, що паралельно слухають мене. Я говорив недовго – хвилин сім. І закінчив такими словами: «Покайся, не відкладай, прийди сьогодні до Бога, не відкладай до завтра». З Божою ласкою закінчив ту проповідь. І тут одразу приходить до мене дівчина, яка жила в селі, а тепер переїхала до міста, і каже: «Отче, я хочу похреститися, але тільки сьогодні, бо завтра я їду і хтозна, коли буду наступного разу». Тож того дня я мав ще й хрестини. І так після проповіді на базарі щоразу… Спершу здавалося, що прийшов, погомонів, і не буде з цього користі, але за кілька днів хтось обов’язково об’являється – хочу, мовляв, прийти до церкви.

У неділю першу Літургію отець Михайло служить о 9-й ранку, бо попереду ще катехизація і ще два Богослужіння. Виїжджає з дому за годину до початку, бо ще мусить привезти до храму літніх жінок з різних куточків села, а одну – із сусідньої Михайлівки.

– Такого батюшки в селі ще не було, – каже баба Анастасія. – Ми дуже любимо свого батюшку. Коли була дужченька, то сама приходила, але йти три кілометри для мене вже забагато.

– …Любити людей і бути з ними – це найголовніший принцип живої парафії, на мою думку, – вважає отець Михайло.

Виходимо з храму, бачу директорку голдашівської школи Тетяну Василівну Волошин.

– До якого храму ви ходили, коли тут ще не було Греко-Католицької Церкви? – цікавлюся в неї.

– Скажу відверто, не ходила до церкви взагалі. І те, що я в цій церкві, – заслуга отця Михайла. Знаю, що Бог один і віра одна, але сюди я приходжу через особистість отця Михайла. Він живе нашим селом: живе кожною найменшою дитиною в селі, водночас – кожним старим. Для нього немає чужої біди. І радість голдашанця – його радість.

– Знаю, що отець проводить зустрічі з учителями, що ви на них черпаєте? – запитую.

– Ми, учителі, чекаємо зустрічей у школі з отцем. Особисто я навчаюся в отця оптимізму, віри, доброти. Діти теж чекають на отця. Він дуже легко вступає з ними в контакт.

…Після Євангелія сьогодні в отця заплановано проповідь на базарі в містечку Бершаді. Після цього ще дві Літургії. Священик надіває на пасок портативний мікрофон і посеред базару промовляє до людей, які, можливо, до храму ніколи й не заходили.

– Прийдіть сьогодні до Ісуса Христа. Не відкладайте на завтра, бо Він сьогодні вас чекає. На цьому базарі Ісус шукає кожного з нас. Прийдіть до Нього.

І хто зна, може, хоч одна душа таки навернеться до Бога…

Парафія Зарваницької Божої Матері в Голдашівці діє з 1998 року. Тут виросли всі троє дітей отця Михайла. Саме вони і є «важкою артилерією» у його служінні. Дві старші дочки є і хором, і дякуванням, молодший син Іван прислужує татові як у неділю, так і щодня, але сам ще не вирішив, чи хоче бути священиком.

Молодша дочка Людмила навчає менших дітей у недільній школі, яку заснував тато. До недільної школи також залучили молоду вчительку Марину Григорівну Вона веде старшу групу.

– Була серія проповідей, – розповідає отець Будник, – коли я казав, що кожен має служити своїм талантом. Одного разу підійшла Марина Григорівна й питає: як гадаєте, чим би я могла послужити Богові. І я вирішив започаткувати недільну школу. Гадаю, це правильно, бо в громаді є більш талановиті люди, ніж я. Наприклад, викладання дається їм краще, ніж мені.

Отець Михайло, будуючи спільноту спільнот, використовує для цього будь-яку можливість.

– Скажімо, треба було роздати годинники для незрячих, які організував Карітас. Ці годинники я міг роздати сам, але попросив зробити це іншу людину від імені Церкви. І їй це було приємно і для людей – користь.

Для дітей, молоді священик кілька разів на рік організує культурне дозвілля: екскурсії, веломандрівки, походи в гори чи кудись недалеко – мальовничих місць на Поділлі вистачає. На Великдень отець повіз дітей у місцину Жорняки. У його машину сіло стільки дітей, скільки могло втиснутися.

– Я влаштував для них фотосесію. Потім біля соціального центру розклали багаття, посмажили шашлики, сало, принесли великодні солодощі, співали разом пісень… На мандрівки ніколи немає коштів, але завжди знаходяться добрі люди, котрі допомагають.

…Я їхала від отця і його чудової родини з піднесеним настроєм…

Подумалося: Слово Боже завжди доходитиме до людських сердець, а парафії – завжди будуть живими, доки в Церкві є такі священослужителі.

Оксана Климончук, Департамент інформації УГКЦ

ПУБЛІКАЦІЇ

«В Україні відбувається злочин проти людства», – Глава УГКЦ в ексклюзивному інтерв’ю для італійського видання «Il Foglio»27 липня

«Хтось каже, що в Україні має місце конфлікт, західні ЗМІ говорять про російсько-український конфлікт. Ні, в Україні немає жодного...