АКТУАЛЬНО

Психологиня Лариса Дідковська: «Засуджувати одні одних – це найгірше, що можна робити в час війни»

Четвер, 10 березня 2022, 16:28
Психологиня Лариса Дідковська розповіла, як вберегти своє психічне здоров’я в час війни Росії проти України.
Фото: Tverdohlib.com/Depositphotos Фото: Tverdohlib.com/Depositphotos

– Пані Ларисо, зробити з вами інтерв’ю надихнула мене моя знайома, чоловік якої сказав, що за першої нагоди він з мамою спробує евакуюватися з Чернігова… Вона на це сказала, мовляв, я гадала, що він мене захищатиме, а він хоче втекти з нашого рідного міста… Я не знайшла, що їй сказати, бо сама не знаю, як відреагувала б… Та чи варто засуджувати людей, які відчувають страх такий, щоб аж втекти?

– Дуже правильне запитання, тому що це страшно, тому що це екстремальні обставини і небезпека стає головним мотивом поведінки людини.

Але крім того, війна поляризує і не залишає безпечної середини, де можна було перебувати раніше, тобто є або сили добра, або є сили зла. І за законами ось цих екстремальних обставин, ті, що світлі, стають ще світлішими, а ті, що на тому полюсі, можуть ставати ще темнішими… Проте зараз ми говоримо не про полюси, бо на полюсах можна бути, але не можна жити.

Інстинкт самозбереження ніхто не скасовував. Ми рефлекторно відсмикуємо руку від гарячої сковорідки, відчахуємося від злого собаки. Це поведінка, яка забезпечує будь-якій живій істоті виживання. І звинувачувати людину в тому, що вона хоче опинитися в безпеці, немає підстав, бо кожен із нас хоче опинитися в безпеці.

Однак безпека буває різною. Є відома істина, що найбільш спокійне місце буває в центрі тайфуну. Люди, які десь там на передовій, хтось буде гинути, але хтось і виживе. Війна йде всюди і можуть бомбити там, де ми й не сподіваємося, як-от Вінницю чи гуманітарні конвої. Людина може думати, що вона в безпеці, але ця безпека може виявитися небезпечною.

Місця, де було б абсолютно безпечно, не дуже є. А як ми з цим поводимося, це вже до нас.

У психології це називається індивідуально-психологічні особливості особистості. Тут основне «індивідуально-психологічні», бо, з одного боку, ми всі універсальні, і страшно зараз усім, і тим, що в тилу, і тим, що в евакуації. Це стосовно універсальності. З іншого боку, кожна людина унікальна. Немає жодної іншої такої самої особи, як ви чи я. І ось ця різниця, де працюватиме моя універсальність, а де індивідуальність, і визначатиме мою стратегію поведінки, яку я буду здійснювати.

Тож усім страшно, але один іде назустріч цьому страху, а інший тікає від нього, бо його спосіб боротьби з цим страхом – відмінний.

– Чи варто засуджувати людину за страх? Якщо людина боїться, то це говорить про її слабкість?

– Війна поляризує, але ми пам’ятаємо про древній римський девіз «розділяй і владарюй». І якщо ми самі продовжуємо воювати, розділяючи навіть те, що не варто розділяти, то буде лише на шкоду, а не на користь.

Нюрнберзький процес був після того, як війна закінчилася. На війні треба робити те, що може робити кожен. Якщо він дуже безпорадний на полі бою чи якщо дуже безпорадний у ситуації небезпеки, то яка з нього користь на фронті?! Називаймо речі своїми іменами.

Натомість він може опинитися в безпечному місці і може бути там дуже ефективним. І робитиме там те, що сприятиме нашій перемозі і допомагатиме нашим воїнам.

Немає зараз однієї правильної відповіді. Кожен повинен робити те, що йому виходить найкраще, знайти місце своєї максимальної ефективності. За ці дні війни такі місця люди для себе більш-менш визначили – хтось допомагає теробороні, кадрові воїни там, де їм належить бути. Вони гідно виконують свою присягу і ми завжди будемо їм дякувати за наш порятунок і нашу перемогу.

Хтось пече печиво, щоб воїни могли щось з’їсти. Хтось доставляє біженців на захід чи допомогу на схід тим, хто під обстрілами. Тобто кожен має свій фронт. Тож важливо знайти місце, де ви будете максимально ефективні на цій війні.

Оцінки, засудження – це зараз найгірше, що можна робити. Бо ще раз повторюся «розділяй і владарюй». Це древнє гасло. Якщо воно діє, тоді не треба об’єктивного ворога.

Добрі і погані. Немає такого критерію, який був би однозначним. Переляканий вояка не є ефективний на фронті, але він ефективний там, де буде допомагати біженцям.

Жінки можуть бути прекрасними вояками, якщо вони навчені, а можуть бути просто прекрасними мамами, які турбуються про безпеку дітей і розказують на ніч казочки. Не треба зараз жодних категоричних полярних оцінок. Потім, після перемоги, буде час вирішувати, хто більший герой, хто менший. Бо зараз це дуже-дуже заважає.

– Неодноразово чую про комплекс вини деяких людей, які виїхали з місць, де більш небезпечно. І навіть ті, які довго трималися, здаються і виїжджають у безпечне місце, але при цьому виправдовуються в соціальних мережах за свій крок…

– Це не те, що з’явилося щойно, це те, що було в будь-яких війнах. Це називається комплекс того, хто вижив. Чому? Бо є велика кількість тих, які загинуть. І вони заплатили за наш мир, за нашу перемогу і за нашу безпеку своїм життям.

Чи відчуваємо ми себе винними перед ними? Звичайно. І це очевидно.

Ще раз повторюся, що ці відчуття – це те, що може заважати бути ефективним. Є багато людей, – і я їх знаю, бо працюю з ними як психолог, – які продовжують працювати на своїх роботах, заробляють гроші і перераховують їх на українську армію. І ці люди – теж вояки. Люди, які залучені до інформаційного простору, – теж вояки.

І не треба себе звинувачувати в тому, що не є твоєю відповідальністю. Ці відчуття з’являються тільки тому, що війна поляризує на своїх і чужих, на героїв і боягузів, на тих, хто втік, і тих, хто залишився. Піддаватися на це розділення означає створювати ще один фронт, – фронт всередині себе.

– Зустрічаю людей, які перестали реагувати на сирени. Кажуть, реагують тільки на приліт, як вони кажуть… І страх абсолютно відсутній.  Це вже щось ненормальне з людьми?

– Це нормальна реакція на ненормальні речі.

Автор книги «Стрес без дистресу» Ганс Сельє ще давним давно описав динаміку переживання нашої психіки реакції на стрес.

Якщо спершу настає фаза страху, наступна – мобілізації, тобто треба щось робити, діяти, то потім, коли сили на цю мобілізацію закінчуються, настає фаза виснаження, далі – адаптація. Люди ж якось жили в час Другої світової війни, і вона тривала багато років.

Наші хлопці жили в бліндажах вісім років. Ми мали вже війну вісім років. Це теж було вісім років небезпеки і вісім років абсолютно ненормальних обставин.

Наш організм має адаптаційні ресурси. Так само як загоються рани на тілі, так само як загоюються душевні рани, так само ми звикаємо до тих умов, у яких ми перебуваємо, через нейропластичність мозку, через адаптаційні ресурси або просто через те, що опинилися на фазі виснаження. Тому це не про нормально чи ненормально. Просто індивідуально -психологічні особливості в кожного свої.

– Ми встаємо щоранку з однією думкою: що принесе нам цей день?

– Це правда. Але як звучить наша щоденна молитва до Господа? «Отче наш, хліб наш щоденний дай нам сьогодні». Там немає «дай нам на три місяці, на пів року». Там є те, що ми просимо в Господа вранці, і те, що ми просимо в Нього ввечері.

У нас є місце, де треба жити тут і тепер, тому що обставини змінюються дуже швидко. Прогнозів однозначних немає, їх не знає ніхто. Бо процеси, які відбуваються довкола, вже є непередбачуваними. Тому треба жити тут і тепер і дбати про свою безпеку тут і тепер, подбати про їжу, про гігієну.

Є дві речі, які допомагали виживати в’язням концтабору. Перше – це віра. Якщо знати, для чого жити, то можна витримати будь-що. А друге – щоденні побутові обов’язки, які заповнювали цю порожнечу і забирали цю енергію відчаю. Навіть при депресіях, психічних розладах рекомендовано приписувати трудотерапію. Людина має трудитися.

У Львові є обласна психіатрична лікарня, створена 1875 року, і там були грядки, квітники, садок… щоб людина мала чим себе зайняти, коли її охоплює відчай, розпач, жах. У сучасному світі кожному є чим зайнятися. І якщо ми це робимо, часу на переживання і лемент буде менше. Ще раз повторюся – кожен має робити в цій війні, що може.

Розмовляла Оксана Климончук