АКТУАЛЬНО

Різдво у Донецьку в 2015 році – досвід переживання таїнства народження Христа, який не стерти з пам’яті

Неділя, 05 січня 2020, 18:57
6 січня 2015 року. Вечір. У Донецьку знову бої. Через це та через сильний мороз місто майже порожнє. У декількох житлових районах бракує світла, тепла і води. Достеменно невідомо, скільки місцевих жителів сіли разом до Святої вечері, але доведеним фактом є спів мелодії коляди «Небо і земля нині торжествують», що лунає в стінах катедрального собору УГКЦ. Це, напевно, чи не єдине місце, де можна зустріти цього вечора скупчення людей. Ба більше, цього вечора тут справжня спільна Свята вечеря, вертеп і коляда.

«Пригадую це Різдво. Попри дуже сильні обстріли, вертеп таки був. Цікаво, що минулого року в місті був вертеп і наш маленький син, Домінік, був в ньому ангелом, а цьогоріч його вперше не буде, бо немає достатньо людей», – пригадує дружина священника Дарина Шевцова. Вона, уродженка Донецька, тоді якраз грала роль «Смерті» у вертепі. Того різдвяного вечора постріли лунали по всьому Донецьку, однак люди все ж прийшли до собору.

У той час в місті діяло дві парафії УГКЦ і душпастирювали в них о. Михайло Заверчук, о. Ярослав Лис та о. Іван Талайло. Тоді майбутній священник Святослав Розлуцький, чоловік Дарини, студент Дрогобицької духовної семінарії УГКЦ, приїхав до міста на запрошення о. Івана, аби допомогти в проведенні свят на території, де вже тривала війна. Він давно мріяв туди поїхати, однак трішки сумнівався. Щоб прийняти правильне рішення, молодий хлопець зробив собі таку постанову: якщо йому одразу дадуть благословення на поїздку батьки, семінарійний провід і єпископ, то він поїде. На превеликий подив, усі провідники благословили його на це, зазначаючи, що насамперед це його вибір і відповідальність. Тож майбутній священник приїхав до Донецька на початку 2015 року, а повернувся додому після Йордану (19 січня).

В одну мить почувся сильний шум і всі впали на підлогу. Усі гадали, що це вже кінець

«19 січня, на Йордан, я не прийшла до Церкви, бо дуже страшно було від пострілів», – зі смутком згадує молода дружина священника. Однак того дня люди знову прийшли до храму на богослужіння: «Нам переповідав о. Іван, який тоді служив, що в одну мить почувся сильний шум і всі впали на підлогу. Усі гадали, що це вже кінець. Проте через кілька хвилин всі піднялися на ноги і продовжували молитися».

Варто додати, що тепер о. Святослав Розлуцький є одним із священників катедрального собору Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ Донецька. За його словами, спочатку батьки його відраджували від такого душпастирського служіння. «А потім парох із села мого тата поговорив із ним і сказав: «Твого сина Бог кличе туди, звідки всі люди тікають». Батько тоді вже не пручався. Щиро кажучи, мені дуже подобалося співслужити разом із о. Михайлом, парохом собору, я був натхненний цим містом. І, звичайно, мені подобається служити нашим парафіянам, бо вони прості й прямолінійні», – поділився о. Святослав своїм досвідом.

В храмі люди знаходять острівець надії

Коли він відвідує своїх батьків та родичів, що мешкають на Західній Україні, то часто його друзі-однокурсники запитують: «Думаєш сюди переїжджати?» «Я відповідаю, що не планую цього найближчим часом. І, чесно кажучи, мені було б важко зараз душпастирювати на Заході, бо там вже нічого не потрібно робити: ти приходиш в готову парафію і служиш. А на Сході людей потрібно запрошувати до Церкви в різний спосіб: коли платиш за світло, коли набираєш воду, коли купуєш продукти. За останні півтора року людей побільшало. Пов’язую це із всенародним розчаруванням, адже в храмі люди знаходять острівець надії. Наша парафія – це одна родина, усі один одного знають», – додав о. Святослав.

Для згаданого о. Івана Талайла те Різдво було першим в його душпастирському служінні: «Довкола війна, неспокій... На тій святковій Літургії, аби сконцентруватися й усвідомити Божу волю щодо мене, я намагався уявити, що тримаю маленького Ісуса на руках. Мені тоді прийшла думка, що в цей час, подібно, як і 2000 років тому, народжується Ісус у неспокої, у страху за життя. Після богослужіння в моє серце прийшов мир, спокій, радість. Мандруючи по домівках парафіян, долаючи вулиці, на яких часом не було освітлення, я відчував вже не страх і тривогу, а радість, бо Христос приходить до кожної людини і в кожне місто. Після того Різдва шкодую, що тепер служу не в Донецьку (священник тепер служить у Кривому Розі. – Авт.). Цього року я на молитві обов’язково згадаю цих людей, аби Ісус приніс їм мир і спокій», – поділився своїми переживаннями о. Іван.

Для багатьох учасників Святвечора такий досвід був першим, тому нерідко можна було побачили сльози радості та вдячності

До початку війни дух Різдва в Донецьку був зовсім іншим. І ось як про це згадує с. Єроніма Вовчак, СНДМ, що була катехиткою в парафії УГКЦ у Донецьку: «Пам'ятаю, як ми, сестри служебниці, із благословення владики Степана, екзарха Донецького УГКЦ, організовували і проводили спільну Святу вечерю в соборі. Це було дуже щиро, по-родинному, адже кожен із парафіян-донеччан приносив якусь одну із дванадцяти страв. Тоді звучали багато різноманітних українських колядок, сестри організовували також із дорослими й дітьми вертеп». Для багатьох учасників Святвечора такий досвід був першим, тому нерідко можна було побачили сльози радості та вдячності.

Як розповіла монахиня, люди усвідомлювали красу та глибину українських традицій і починали з часом запроваджувати їх у своїх домівках. За її словами, у Донецьку сестри започаткували «розколяду» – прощання з колядою, коли на завершення різдвяного часу всі віряни знову збиралися парафіяльною родиною і колядували, споживали свіжозварену кутю і пампушки. «Було багато радості, сміху, любові. Для мене це був важливий досвід формування правдивої християнської спільноти, об'єднаної довкола Христа, християнських традицій та української ідентичності», – пригадує сестра служебниця.

Руслана Ткаченко для Департаменту інформації УГКЦ


ПУБЛІКАЦІЇ

Отець Микола Бичок: «Хоч би де я був, завжди зустрічав святих людей»15 січня

15 січня стало відомо, що Римський Архиєрей підтвердив вибір Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви і номінував отця...

АНОНСИ