Руйнування УГКЦ як елемент нищення українства

Частиною українства була і є Українська Греко-Католицька Церква. У березні, коли минає 70 років від проведення Львівського псевдособору, внаслідок якого відбулася ліквідація радянською владою Української Греко-Католицької Церкви, у Львові пригадали, як відбувався цей процес – від псевдособору 1946 року, а також як УГКЦ виходила з підпілля.

Міркування на ці та інші теми озвучили ректор Українського католицького університету отець Богдан Прах і політв’язень радянських концтаборів Ігор Калинець 14 березня у львівській книгарні «Є». Зустріч було організовано в рамках проекту «Історичні діалоги».

Псевдособор 1946 року не був канонічним

Через два дні наступить одна дуже сумна, але важлива дата. 17 березня 1945 року Сталін підписав головний документ, від якого почалося руйнування, знищення Української Греко-Католицької Церкви. У цьому документі було прописано, в який спосіб має відбутися знищення Церкви – способом формального возз’єднання через собор. Про це розповів на зустрічі отець Богдан Прах, який багато років досліджує це питання.

Спочатку хотіли примусити нашу ієрархію, щоб вона була учасником тих подій. Коли вона відмовилася, почався тиск на дуже відомих священиків, які мали вплив у своєму регіоні.

Тоді відбулася підготовка до псевдособору. Він не був канонічним, оскільки всі рішення про долю Церкви повинні ухвалювати єпископи, а на ньому не був присутній ні один єпископ УГКЦ.

Яка була мотивація у священиків – учасників псевдособору? Здебільшого вони навіть не знали, куди і навіщо їх привезли. Їх привезли до Львова, поселили в готелі. Священики, які не голосували на соборі, залишилися на Личакові чи на інших цвинтарях були поховані. Дата їхньої смерті –  тиждень чи два тижні після собору.

Доля тих священиків, які підписали цей псевдособор, була різна. У різних частинах Галичини це відбувалося по-різному. Багатьох із них було отруєно, багатьох арештовано під приводом тісної співпраці з українським національним підпіллям. Фактично, всім священикам або 99,9 відсоткам інкримінували співпрацю або з українським підпіллям, або з німцями. Багатьох священиків було заарештовано від 1945-го аж до 1951 року. Головною причиною арешту було те, що, як сказано в їхніх кримінальних справах, вони підписали. Отже, завдання своє виконали, тоді була інша мета – треба було знищити українську інтелігенцію.

Влада ставила собі за мету взагалі знищення Церкви, чи то православної, чи то греко-католицької. Коли на нашій території заарештовували священиків, то вона не мала достатньо своїх священиків. Тому в 1950–1955 роках закривали церкви. Вони були порожні. Єпископи били на сполох. Священиків або вбивають, або заарештовують. Парафії закривають. Мети було досягнуто. Щоп’ять років кагебісти зривалися на ноги і робили перевірки, як православізовуються греко-католицькі парафії.  

Є багато свідчень, що священики, які були православні, усвідомлювали свій гріх і просили вінчати своїх дітей підпільного священика. Православний священик запрошував хоронити своїх батьків чи вділяти інші тайни підпільного священика. Це був симбіоз. Але совєтська влада такого не могла допустити. Більшість тих сіл, де була активною підпільна Церква, нині поділено на дві частини. Кагебістська влада зробила все, аби піднести авторитет православного священика на противагу підпільному. Потім, коли вже Церква виходила з підпілля, ті парафії, де не було підпільної Церкви, цілісно переходили до нашої церкви. Там, де її було поділено, вона і дотепер такою залишилася.

Шістдесятники в 1980-х роках допомагали виходити УГКЦ з підпілля

Ігор Калинець розповів, як він разом з іншими шістдесятниками в 1980-х роках допомагав виходити нашій Церкві з підпілля. Він був близький до того, що робили Михайло Горинь, Степан Хмара, створюючи комітет захисту УГКЦ. Більше на запитання про історію руху боротьби за нашу Церкву, на думку Ігоря Калинця, міг би відповісти покійний Іван Гель, бо дуже добре знав, адже був учасником і дійовою особою повернення нашої Церкви з підпілля.

Ірина Калинець у той час відновила Марійське товариство УГКЦ, щоб залучати до громадянських акцій наших священиків, виводити їх із підпілля, аби вони прилюдно були на різних відправах, на різних громадсько-політичних акціях. На цих акціях, починаючи з 1989 року, збирали не десятки, а тисячі людей на львівські майдани чи біля церков.  

«Священиків запрошували на ці акції з підпілля, щоб вони показалися, що люди звикали до них, до того, що є ця Церква в підпіллі й хоче легалізації», – зазначив Ігор Калинець.

Як повертався Юр

Ігор Калинець розповів, як 1990 року, будучи депутатом Львівської обласної ради, організував акцію громадянської непокори з повернення нашій церкві собору Святого Юра: «У серпні 1990 року було відкриття Музею історії медицини Галичини імені Мар'яна Панчишина, на якому було дуже багато людей. Я опинився серед них. На цій зустрічі владика Юліан Вороновський сказав, що у неділю треба забрати собор Юра. А то була п’ятниця. Як організувати це? Адже в соборі Юра була велика охорона, а також, якби оголосити на відкритті музею, що треба йти до Юра в неділю, то там буде збільшено охорону і людей навіть близько не допустять. Однак завдання було одне – подумайте і зробіть, щоб церква Юра в неділю належала нашій громаді. Господь так дав, що дуже багато було збігів на користь цієї події. На неділю молодих людей збирали піднімати прапор в аеропорту; політв’язні мали панахиду на могилах на Янівському цвинтарі; ревні греко-католики з містечка Миколаєва теж пообіцяли приїхати кількома автобусами. Також тієї неділі було посвячення місця під церкву Володимира і Ольги на вулиці Симоненка у Львові».

Отож було домовлено, щоб на четверту годину всі йшли з різних кінців до Юра. Сам Ігор Калинець пішов на освячення каменя. Коли освячення закінчилося, йому дали слово. Він вийшов на трибуну і сказав: «Люди, лишилася година. Ми за годину дійдемо до Юра?» – «Дійдемо». І вся ця маса, а там були тисячі людей, пішла до Юра. Сусід Калинця, який був добрим спеціалістом із відмикання замків, теж погодився піти. Тож усі надійшли. До Юра. Сторожа, яка стояла біля брами церкви, розгубилася. Були підготовлені решітки, щоб заставити вхід, але їх не встигли виставити. Люди оточили. Трохи помучившись, хлопці відімкнули церкву. Туди людей не впустили, сказали, що прийде завтра мистецька комісія, щоб оглянути, що тут є, і переписати все. Затягнуло процес тільки те, що в Митрополичих палатах залишили священнослужителів. Цілий тиждень люди пильнували, і до Преображення церкву було звільнено. Тоді митрополит Стернюк урочистою ходою в супроводі багатьох священиків, які вийшли з підпілля, прийшов і мав відправу.

Ігор Калинець згадує: «У той час, коли громада прийшла до церкви, прибіг В’ячеслав Чорновіл, який був тоді головою обласної ради, і звернувся до мене з претензією, як я так посмів, бо вони мали офіційно це зробити, передати, а ти порушив порядок. Кажу, ми вже стільки чекаємо, півроку на обласній і міській радах говорять про повернення храму, а ви чомусь нічого не робите. Тому люди змушені були піти. Звичайно, я йому не казав, що то було розпорядження Стернюка».

«Адже це був не просто храм, а символ нашої Церкви. Це був наш символ. Його конче треба було взяти. Навіть і символ. Хоч увійшов у конфлікт зі своїм давнім приятелем», – наголошує Ігор Калинець.

Також поет розповідає, що наша влада була дуже гуманною до тих православних. Не так, як тоді, у 1946 році російська влада до нас.  

«Ніхто навіть не вірив, що наша Церква відродиться. Це сталося завдяки дуже великій жертві. Ми повинні пам’ятати про ту жертву і навіть на тому будувати нашу перспективу», – підсумував отець Богдан Прах.

Записала Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу»