АКТУАЛЬНО

Щорічна «повинність», або сповідь – не допит

Вівторок, 29 березня 2016, 10:53
Минулого року, у час Великого посту, ми вже роздумували над тим, для чого потрібне святе таїнство Сповіді. Ми говорили і про те, що сповідь, давши апостолам владу відпускати гріхи, установив сам Божественний Спаситель; і про те, що грішний священик є лише посередником і його грішність ніяк не впливає на його здатність відпускати гріхи; і про те, що немає гріха, який Бог, після щирого покаяння і навернення людини, не може простити; і ще інше.

Багато питань вже обговорено, проте є деякі, на які відповіді ми так і не дали. То чи достатньо все-таки сповідатися раз на рік? Як поводитися, якщо під час сповіді священик накричав, образив? Чи можу я довіряти священикові, відкриваючи йому найскоровенніше? Як готуватися до сповіді? Як сповідатися, що розповідати? Чи після однієї сповіді можливе лише одне причастя? Спробуємо роздумати разом.

Передусім (адже тепер, у час Великого посту, це питання дуже актуальне) поговоримо про «річну сповідь». У торішніх нотатках, присвячених сповіді, ми вже говорили, що сповіді раз на рік явно замало для духовного життя. Вона є достатньою лише в тому разі, якщо стає обов’язковою формальністю, яку в час посту треба «відбути». Очевидно, що сповідаючись із такого довгого проміжку часу, неможливо запам’ятати всі ситуації, все, чого хотілося б позбутись і скинути із себе назавжди, віддавши Богові у сповіді. Безумовно, нормальне духовне життя потребує сповіді частішої. І не тоді, коли «всі ідуть», а тоді, коли відчувається душевна потреба. Бо тут є небезпека ще однієї крайності, коли людина, прийшовши до сповіді, каже, що «гріхів не має», бо «нікого не вбила і нічого не вкрала», а на запитання, чому ж прийшла до сповіді, зазвичай звучить щось на кшталт «бо всі так роблять»… Тому стараймося іти до сповіді не тому, що «так треба» і «бо що люди скажуть», а тоді, коли наша душа потребує очищення і примирення з Богом, від котрого віддалилася через свої гріхи.

Дуже часто причиною небажання іти до сповіді є зранення. Під час однієї зі сповідей сповідник накричав, образив, принизив або питав щось таке, що могло шокувати. Відповіддю на це буде фраза владики-номінанта Володимира Груци. Він завжди повторює: коли ми мали досвід спілкування із поганим лікарем, то це зовсім не означає, що захворівши, більше ніколи не підемо до лікаря. Кожен має право шукати доброго сповідника, а якщо священик під час сповіді починає кричати чи ображати, то найкращим виходом буде встати і піти до іншого. Зараз це зовсім не проблема: священиків є багато, тому досить легко знайти відповідного.

Ще одним фактором, який може викликати небажання іти до сповіді, є страх того, що мою сповідь, моє найсокровенніше, хтось дізнається. Чесно кажучи, не знаю, яким є механізм захисту конфіденційності сповіді у православних Церквах, але впевнений, що і там таємниця Сповіді є святою і непорушною. У Католицькій Церкві зрада таємниці сповіді є одним із гріхів, котрий застережений за Апостольською столицею. Навіть більше, той, хто прямо порушив таємницю сповіді, має бути покараний великою екскомунікою*. Причому, якщо людина сповідається через перекладача, то обов’язок зберігання таємниці має не лише священик, а й перекладач. До речі, поширеною помилкою є те, що каяник теж має обов’язок берегти таємницю своєї сповіді. Це не так. Обов’язок зберігання таємниці є лише у сповідника.

Повертаючись до теми «річників», варто сказати, що до сповіді слід готуватися. Бо дуже часто, після того як каяник клякає перед сповідальницею, настає німа сцена, яка може перерватися питанням сповідника про те, чому людина нічого не говорить, і у відповідь прозвучить популярна фраза «питайте». Проте сповідь – не допит. Треба говорити самому про все те, що ми вважаємо своїми гріхами і що бажаємо залишити в цій сповідальниці. А для цього важливо підготуватися до сповіді: зробити іспит сумління, порівняти свої вчинки зі списком гріхів, вказаних у катехизмовій частині, благо сьогодні є дуже багато молитовників, за допомогою яких це можна зробити. Саме після такої підготовки ми не матимемо потреби в тому, аби нас допитували. Також інколи виникає запитання, як розповідати. Тут універсальних рецептів немає. Звичайно, не потрібно розказувати сповідникові «історії» і деталі стосовно того, яка в той день була погода і кого ви зустріли на вулиці, з іншого боку – варто чітко назвати свій гріх, без іносказань, метафор і недомовок.

Ну і на завершення треба згадати про підготовку до сповіді постом. Здається, таке правило є в РПЦ та інших православних Церквах, де перед сповіддю треба дотримуватися посту. Але тут річ в іншому, адже цей піст не є «перед сповіддю», він є євхаристійним. Адже у православних Церквах існує правило, що після однієї сповіді можна причаститися лише раз, тому сповідь може бути перед причастям, а причастя – лише після сповіді. У Католицькій Церкві після однієї сповіді можна причащатися неодноразово, якщо перебуваєш у стані освячувальної ласки, тобто, по суті, до сповіді Євхаристійний піст жодного стосунку не має.

Наостанок хочу побажати всім нам, аби сповідь була не повинністю, а справжньою потребою, і аби клякнувши перед священиком, ми не чекали, поки нас допитуватимуть, а самі щиро і зі скрухою серця каялися у своїх гріхах, очікуючи на прощення, яке Господь проллє на нас із незглибимої криниці свого милосердя.

Володимир Мамчин
velychlviv.com

*Покараному екскомунікою заборонено приймати таїнство Євхаристії, брати участь у Божественній Літургії та перебувати в храмі під час публічних богослужінь. Велика екскомуніка також забороняє приймати чи уділяти святі тайни, виконувати в Церкві будь-які уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління. Якщо ж однак така особа вчиняє подібні акти, то всі вони вважаються недійсні.

 

ТЕГИ: сповідь
ПУБЛІКАЦІЇ

Сім тез про служіння священика в лікарні14 жовтня

Навіщо священики присутні в лікарні? В яких ділянках Церква і медики співпрацюють сьогодні? Як реагують хворі на присутність священика? Ці...

АНОНСИ