АКТУАЛЬНО

Спогади до 100-річчя від дня народження о. Ісидора Патрила, ЧСВВ

Середа, 23 жовтня 2019, 11:35
Цього року виповнюється сторіччя від дня народження о. Ісидора Патрила, ЧСВВ, і з цієї нагоди хочеться пом’янути його словом визнання і вдячності. Це світле ім’я відоме далеко за межами рідної землі й того часу, в якому він жив і трудився, хоча й обрав чернече життя за високими монастирськими мурами і впродовж нього відзначався великою посвятою та скромністю.

Отця Ісидора знали в найвищих церковних та наукових колах як ченця василіанина, відомого вченого, а найбільше ‒ як багаторічного протоархімандрита Василіанського чину. Знали й звичайні люди, яким він жертовно служив як душпастир в різних країнах світу – Англії, Аргентині, Німеччині. Його ім’я записано золотими літерами на скрижалях української Церкви, воно заслуговує й на вшанування українською державою.

Народився о. Ісидор (Іван) 30 листопада 1919 року в Судовій Вишні на Львівщині в родині Петра Патрила та Варвари (з дому Степаняк). Ще з молоду мав велике замилування до науки, і це стало його улюбленим заняттям на все життя, тому так багато дослідив, написав, зібрав, упорядкував. Переконливим показником його великих досягнень у царині науки є три докторати – з філософії, богослов’я та церковного права, два з яких захистив у Римі, один у Мюнхені. Завдяки своїм талантам він двигнув великий труд як член редакційної комісії для підготовки нового українського перекладу Святого Письма у перекладі о. Івана Хоменка, як директор Римського василіанського видавництва «Записки ЧСВВ» та «Української духовної бібліотеки». Очолював Літургійну комісію, що здійснила український переклад «Молитвослова» та інших богослужбових текстів.

У час активної діяльності о. Ісидора у видавництві отців василіан у Римі значно пожвавилась робота цієї поважної інституції. Упродовж років з-під його пера та пера інших василіянських авторів вийшло багато книг, стоси різних публікацій з історії, богослов’я та права. Їх могло бути набагато більше, якби він займався лишень наукою. Але йому доводилося виконувати служіння в різних ділянках, які йому доручала Церква і які він завжди виконував у великій вірі й любові до Господа, покладаючись цілковито на Нього. Отець Ісидор ніколи не зупинявся на досягнутому, але плідно працював все життя. Він добре розумів, чому вступив на чернечий шлях, і тому-то багато молився і навчався без принуки.

Важлива віха життя ченця-василіянина Ісидора Патрила припадає на роки непевності і навіть загрози людському життю. У Василіанському студійному домі в Кристинополі в 19381940 роках він здобув філософсько-богословську освіту. Після завершення поїхав у Прагу, щоб продовжити навчання в Карловому університеті. Та Європу охопило полум’я війни і її зловісне крило боляче черкнуло й по його долі. У 1942 році бр. Ісидора Патрила разом з іншими василіянами в Празі арештувало гестапо. Усіх їх примусово вивезли на вугільні копальні Оломоуца (Чехія). Там немов у пеклі відчував, як лютує гнів і жевріє надія. Одних людей він поштовхує до гріха, а в інших ‒ кристалізує силу незламного духа. І в цей трагічний час, 2 травня 1940 року, василіянин Ісидор Патрило стає по боці Христа: приймає ієрейські свячення. Цього дня не було поруч з ним ні його батьків, ні родини, ні друзів, бо вони теж несли свій хрест в зловісному горнилі війни… В перші роки священства доводилося йому ховатися від ворожих куль, що пролітали над головою, від загроз і небезпек, але з незмінною надією на Божу поміч і милосердя.

Коли завіса, що закривала Україну від світу, нарешті впала, то він з Рима вперше легально приїхав в Україну ‒ землю своїх предків. Надто довго вона відділяла світ від України, немов кам’яна стіна, попри яку він ходив не одне десятиліття, молився за припинення переслідувань на Батьківщині та плакав сльозами пророка Єремії за зруйнованими храмами і сплюндрованими чернечими обителями.

То був уже четвертий візит о. Ісидора в Україну, бо перший, таємний, відбувся ще в 1970 році. Він приїжджав не як священик, а як турист, разом з іншими отцями, щоб подивитися на рідну землю, на якій проминули його дитинство і юність. Навіть тоді родина не знала, що він в Україні, бо за ними був встановлений строгий нагляд КДБ. Знало хіба невелике коло священиків.

Що ж він тоді побачив на цьому шляху ще на кордоні вільного світу з СРСР? Написи російською мовою, ідеологічно абсурдні афіші і лозунги, заляканих людей у довгих чергах за хлібом, молоком і ковбасою. Визволителі ж обіцяли, що всюди буде достаток, а тут все навпаки! І це, як не дивно, в країні медом і молоком текучій. А ще чув на вулицях лайку. Нарікати на владу вголос не можна було, тож увечері, потайки на кухні, радянські люди кляли комуну і її вождів.

Як же гірко вразило цього незвичайного туриста, що колгоспи називали іменами великих світочів нації – Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка та інших. Усе це було показником низького інтелектуального та культурного рівня влади, що своїми сатанинськими руками, тримаючи в них пролетарські символи – серп і молот, нищила все святе. Розумів, що це було знущанням над пам’яттю цих геніальних особистостей, адже в їхню честь можна називати хіба прекрасні, світлі інституції, а не колгоспи!

Ця сумна картина збудила в його серці приспаний біль. Подумав: невже українцям зі славним, героїчним, а й часто трагічним минулим судилося тепер бути, «мов «паралітик той на бездорожжю», як писав Іван Франко. Тоді він пережив усі стації хресної дороги свого життя, на яких відчув і сум, і розп’яття, і болючі відчуття, як гострі стріли, що гірким болем проймали душу за втраченим українським людом по тюрмах і казематах та за зруйнованими святинями.

Отець Ісидор ніколи не переставав молитися і сподіватися на кращі щасливі часи, щоб якомога швидше освітлювали вони людям шлях до зачинених чи сплюндрованих святинь. І таки дочекався, бо побачив сповнення людських бажань, які вони завжди заносили в молитві до Бога, щоб спали важкі кайдани з дверей храмів, як з тюрми, в якій був закутий Павло та Сила (пор. Ді. 16:22-30). Вихід з підпілля ‒ це справді велике чудо для українців та світу, яке довершив Господь.

Отож о. Ісидор Патрило виїхав з України у 40-х роках, як молодий студент, а повернувся ‒ як сивочолий довголітній протоархімандрит Василіанського чину. Господь був милостивий до нього, бо удостоїв його великої ласки побачити Божу перемогу й незламну, як криця, людську віру, яка відбудовувала все те, що радянська влада накоїла не тільки на українських землях, але й у світі. Перед Божими храмами бачив він василіанських ісповідників віри, як біблійних апостолів, з тисячами вірних, що йшли за ними звивистими дорогами України не тільки в період відродження Церкви, але й у часи підпілля.

На приїзд в Україну о. Ісидора Патрила, як найвищого настоятеля найбільшої чернечої спільноти в Україні, з розпростертими обіймами чекали численні вірні, все василіанське монашество, зокрема ті отці, з якими він розпочинав чернечий шлях в довоєнний період в далекому 1933 році чи коли навчався в Кристинополі. Його візитації василіянських монастирів в Україні принесли щедрі плоди, бо там відразу відродилося чернече життя, а згодом і відновилися монастирські мури. Маючи великі знання і досвід чернечого життя, він мудро провадив ченців складними історичними дорогами, на яких вони відчули і зрозуміли, що справді переходять від «небуття до буття», і за це прославляли Бога.

Слід додати, що Василіанський чин зазнав жорстоких переслідувань не тільки в Україні, але в інших країнах колишнього соціалістичного табору – Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Польщі. Тож протоархімандритові Василіанського чину потрібно було і надалі докладати чимало зусиль та заносити багато молитов, щоб не тільки відновити зруйновані мури монастирів чи очистити зарослі бур’янами стежки, якими в довоєнний період ходили прочани, але насамперед подбати про людські душі, які були спраглі Бога, Його благодаті.

За своє довге, жертовне життя о. Ісидор встиг зробити дуже багато для Церкви і Божого народу. Спробував нелегкого хліба, як провідник в різних ділянках церковного служіння. Багато років був директором української редакції «Радіо Ватикан» (1962 – 1976 рр.), генеральним секретарем Чину Святого Василія Великого (1962 – 1976 рр.), Протоархімандритом Чину Святого Василія Великого (1976 – 1996 рр.) та в багатьох інших ділянках праці.

Усе його життя, починаючи з перших років священства, було тісно пов’язане з наукою, якою о. Ісидор займався упродовж життя, поки не осліп. Та він і надалі продовжував радо ділитися своїм великим досвідом і знаннями з іншими отцями, молодими студентами чи докторантами, впроваджуючи їх в ту важливу ділянку, в якій він «не розгинав спини», а впевнено йшов крок за кроком за своїм плугом (пор. Лк. 9, 62). Ніколи не озирався на інших, не нарікав – чому саме він має нести цю нелегку ношу, але повсякчас працював задля Царства Небесного.

Отець Ісидор Патрило був людиною глибокої молитви. Саме тому й обрав чернечий стан, бо знав, що за монастирськими мурами не стихає молитва, оця безнастанна розмова з Богом. Молитва була для нього, як спосіб дихання чи биття серця, без неї він не міг приступати до своїх щоденних обов’язків, приймати цей світ людських потреб, плачів і радостей. Тому для інших ченців був не просто співбратом чи найвищим настоятелем, але біблійним мудрецем, який жив і діяв завжди у світлі Божого слова й благодаті.

Кожного дня можна було бачити його в храмі, незважаючи на різні обов’язки, щоденну втому від праці чи навіть похилий вік. Молитва була для нього джерелом сили і натхнення, а він – чудовим прикладом, як в добрій родині мама і тато для дітей.

На схилі літ зазнав великих страждань: 1 серпня 2001 року втратив зір, а так хотів ще писати, бо далеко не все зробив, що було в його планах. Та він ніколи не нарікав, але завжди терпеливо все зносив і покладався на волю Божу. Останні п’ять років був прикутий до ліжка і знесилений важкою хворобою. Можна подивляти його віру, якою він жив.

Коли о. Ісидора вивозили на візочку, щоб подихав на вулиці свіжим повітрям чи погрівся на сонці, то він постійно молився, розуміючи, що поволі завершується його земна дорога і так готуючись до остаточної зустрічі з Всевишнім. Хто його знав ще до хвороби, то міг порівняти, як від кафедри навчання він перейшов до кафедри терпіння, в якій теж залишився взірцем для наслідування.

Святе життя та служіння достойного о. Ісидора Патрила відображають його глибоку духовність, творчий та організаторський хист, талант до науки і слова, працелюбність, а ще душевну щедрість і теплоту, принциповість та вимогливе ставлення до себе, до інших та до вирішення справ. Він завше високо цінував і любив людей, яким був готовий послужити як Добрий Пастир. Якщо його порівняти до того одного з робітників, якого Ісус кличе на «жнива великі» (Лк. 10, 3), то складається враження, що він ніколи й не повертався з того Господнього лану додому, але там днював і ночував. Бо інакше важко пояснити той великий обсяг праці, який золотими плодами осені заряснів у його житті. Справді, зі щедрим ужинком служіння він постав перед Всевишнім 27 жовтня 2008 року.

Не можу не згадати того незабутнього духовного дарунку, коли о. Ісидор завітав у моє рідне село Церківну, що на Івано-Франківщині. Він брав участь у моїй першій Службі Божій, виголосив проповідь, а після богослужіння – завітав до нашого дому на гостину. Як зізнався тоді, йому вперше довелося бути на преміції. Родина, сусіди, друзі розуміли, якої високої честі удостоїлися, приймаючи такого високого гостя. І в кожного в душі бриніли слова євангельського сотника: «…я не достойний, щоб ти прийшов під покрівлю мого дому» (Лк. 8:8).

Він є одним з таких стовпів, які у дитинстві шукав Шевченко, стовпів Церкви, на яких справді тримається світлий, справедливий, милосердний Божий світ. Світла пам’ять про о. Ісидора Патрила збережеться в серцях усіх тих, хто його знав. Вона навіки і в моєму серці. Тож хай земля буде пером, небо шатром цьому світочу пізнання, жертовному слузі Божому, великому ченцеві василіанинові. Таким бо належить Царство Небесне.

о. Климентій Стасів, ЧСВВ