Сторінками нашої історії

Олелько проголосив предстоятеля Руської Церкви „господином і отцем”, тим самим визнавши його духовну юрисдикцію в межах Києва і Київського удільного князівства, а також видав уставну грамоту для Софійської катедри і митрополичого намісника Ісидора. 5 лютого 1441 р. в катедральному соборі „Святої Софії, що є Премудрість Божа, матір всім церквам руським, стіл Київський і всієї митрополії Русі”, Ісидор відправив Божественну Літургію та урочисто проголосив Флорентійську унію.

Після Берестейської церковної унії 1596 р. собор Святої Софії де-юре і де-факто став головним катедральним храмом Київської митрополії в єдності з Римським Апостольським престолом та осідком предстоятеля Унійної Церкви. На офіційному державному рівні статус Святософійського собору як катедри унійних митрополитів підтверджено в липні 1600 р., коли відбулося офіційне введення у володіння храмом та його маєтностями митрополита Іпатія (Потія). Водночас роль Києва як головного престольного міста з’єднаної з Римом Руської Церкви вперше зафіксована в папському бреве Клемента VIII від 15 листопада 1600 р. („Bulla provisionis Ecclesiae metropolitanae Kioviensis”).

Упродовж 1596-1633 рр. катедра Святої Софії була адміністративним центром і важливим духовним осередком католиків східного обряду в Києві та в українській частині Київської митрополичої архиєпархії. При Софійському соборі функціонувала унійна капітула (єпархіальний крилос),  а також діяв василіанський монастир (з 1622 р.). Митрополит Йосиф (Велямин Рутський) передбачав номінувати для Києва окремого вікарного єпископа, а при соборі Св. Софії мала бути відкрита школа та єпархіальна семінарія для духовної формації місцевих клириків. Особливою душпастирською ревністю в Києві вирізнявся митрополичий намісник Антоній Грекович (1610-1618 рр.), який загинув мученицькою смертю за Христову віру у водах Дніпра 23 лютого 1618 р.

За даними тогочасних джерел, у Києві унія користувалася значною популярністю серед міщан і священиків, а вірними Унійної Церкви стали такі впливові кияни, як війт Федір Ходика (загинув мученицькою смертю від рук козаків у 1625 р.). Наприкінці XVI – у першій третині XVII ст. Святософійській катедрі підлягали „Горне Місто” („Верхній Київ”) (між валами „Міста Ярослава”) зі Софійською слободою (заселеною підданими митрополичої катедри) і собором Святої Софії. Окрім того, в підпорядкуванні унійного митрополита перебували Видубицький і Михайлівський Золотоверхий монастирі й, у різні роки, також „нагірні” парафіяльні церкви Богородиці Пирогощі („Матеребозька церква”), Св. Миколая Чудотворця (Десятинна), Св. Симеона Стовпника (фігурує також під титулом Воздвиження Чесного Хреста), Св. Микити та Св. Василія Великого (Трьох Святителів).

Після проголошення Берестейської унії перше документально зафіксоване богослуження в Софії Київській відбулося 7 березня 1610 р. в Соборну Неділю, „згідно зі звичним стародавнім звичаєм”. Божественну Літургію тоді звершив генеральний намісник унійного митрополита о. Антоній Грекович, який того дня скликав до катедри архиєпархіальний собор духовенства і мирян Києва. З того часу унійні священики практично безперешкодно відправляли богослужіння в Святій Софії, а під час свого першого пастирського візиту до Києва у 1614 р. митрополит Йосиф (Велямин Рутський) звершив тут чотири Літургії за співучасті великої кількості парафіян. Найбільш промовистим підтвердженням тяглості літургійних і молитовних практик в унійний період Софії Київської є виявлені нещодавно памʼятні й молитовні написи-графіті за 1598-1630 рр. в її вівтарній частині (в т. ч. автограф Антонія Грековича). Ці написи засвідчуть важливість сакрального простору Святої Софії для Унійної Церкви, а також вказують на інтенсивне літургійне використання собору, особливо в 1620-х рр.

Під час володіння Софійським собором уніати намагалися забезпечувати належні умови для функціонування храму як митрополичої катедри та опікуватися його літургійним опорядженням, мощами святих, бібліотекою й архівом. На вимогу унійного намісника у 1605 р. київські міщани повернули Святій Софії срібний ковчег з мощами святих, що зберігався на престолі катедрального храму. Особливо дбайливий нагляд у цей період був за мармуровою гробницею з нетлінними мощами св. Макарія, − київського митрополита, що загинув мученицькою смертю наприкінці XV ст. (зараз вони зберігаються у Володимирському соборі в Києві).

У першій третині XVII ст. Унійна Церква здійснили низку заходів з відбудови зруйнованого в попередні століття катедрального собору Св. Софії, а також реконструкції його внутрішнього інтер’єру (перші згадки з в 1622 р.). З ініціативи митрополита Йосифа (Велямина-Рутського) й за підтримки василіян масштабні відновлювальні роботи розпочалися 1629 року й тривали, з перервами, до 1633 р. У той час собор був значною мірою відбудований уніатами, що уможливило тяглість літургійних відправ у ній, а предстоятель Православної Церкви Петро (Могила) продовжив розпочате Рутським відновлення головної святині київського християнства в Україні.

Катедральний собор Св. Софії було передано православним на основі „Пунктів заспокоєння грецького релігії” 1632 р., укладених з нагоди коронації польського монарха Володислава IV. 12 липня 1633 р. за наказом православного митрополита Петра (Могили) група київських міщан, священиків і ченців захопили Св. Софію. З того часу катедра де-факто почала виконувати функції резиденції (осідку) й столиці Київської православної митрополії. 17 липня 1633 р. православні перебрали контроль й над іншими унійними храмами в Києві. Наступного 1634 р. уніати втратили в Києві Видубицький монастир, а 10 березня 1636 р. намісник київського унійного митрополита – Станіслав Корсак, вимушено залишив останню підпорядковану йому церкву у Верхньому Києві – Св. Миколая (Десятинну). Попри це, Київ разом з храмом Святої Софії аж до офіційної ліквідації унії в Російській імперії на Полоцькому псевдособорі продовжували залишатися престольним містом зʼєднаної з Римом Київської митрополії, а 1652 р. папа римський Інокентій X навіть видав буллу, якою надав „Київській митрополичій катедрі” спеціальний відпуст для молитов за душі померлих.

Підготував Ігор Скочиляс
доктор історичних наук,
професор Українського католицького університету,
співкоординатор дослідницької програми
«Київське християнство»