У пошуках церковної єдности: науковий симпозіум з нагоди 425-ї річниці Берестейської унії в Києві

Проголошена у жовтні 1596 року Берестейська унія, нагадаємо, відновила сопричастя Київської митрополії з Римським апостольським престолом і з усією Католицькою церквою. Нині відзначаємо її 425-ту річницю. До розмови про пошук сучасних моделей церковної єдности долучилися дослідники унійної проблематики з різних міст України, а також із Німеччини, Польщі, США, Швейцарії.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук), підсумовуючи цю дискусію, відзначив: «Ми добре розуміємо, що те, що сталося в Бресті — це лише початок. Передусім мусимо бути свідомі того, що творці унії були не до кінця задоволені з того, що вийшло. Я думаю, ми отримали завдання завершити цю справу. Берестейські відомості — це нескінченна історія, що заставляє нас думати і працювати. Берестейські єднання — це етап певного процесу, в якому може бути як прогрес, так і регрес. Те, що ми почули сьогодні про працю і переконання моїх попередників, є прогресом, який спонукає нас рухатися в ногу з часом у контексті сучасного екуменічного мислення».

Z підготував для вас скорочені тези доповідачів.

«Комплементарність східної та західної традицій у баченні митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого»

Отець-доктор Андрій Михалейко,
професор-ад’ютант Католицького університету Айхштет-Інґольштадт (Німеччина)

Андрей Шептицький від самого початку свого служіння був переконаний в особливій місії УГКЦ на християнському Сході. У різні періоди своєї діяльності він повторював місійний заклик Папи Урбана VIII: «О мої русини, через вас я сподіваюся навернути Схід». Митрополит був свідомий того, що цю місію неможливо здійснити без повернення до джерел, шляхом здійснення реформ у Церкві, яку він очолював. Тому одним із найважливіших аспектів у діяльності Шептицького був так званий «східний поворот», спрямований до східнохристиянських джерел і візантійсько-слов’янської спадщини. Передусім це стосувалося богослужбових практик.

***

Митрополит Шептицький наголошував на автентичному розумінні поняття «католицький». Він акцентував, що не можна ототожнювати Католицьку церкву із латинською. Також апелював до православних Церков, прагнучи змінити їхній спосіб мислення, бо вони через абсолютне домінування в Католицькій церкві латинської традиції не могли собі уявити, що східні обряди можуть співіснувати на рівноправних засадах. На переконання митрополита Андрея, зближення не було можливим без праці над зміною способу мислення у православних.

***

Патріарх Йосиф Сліпий, ще будучи ректором Львівської духовної семінарії, був інтегрований у важливі проєкти Львівської архиєпархії, ініційовані Шептицьким. Тому не дивно, що він як наступник митрополита Андрея частково успадкував їх. Переконання у взаємодоповнюваності богословських традицій Сходу і Заходу практично стало його богословським кредо.

***

Спільним знаменником для поєднання Церков Шептицький та Сліпий вважали комплементарність (взаємодоповнення) двох традицій. Таке поєднання для них не означало відкинення однієї з традицій Католицької чи Православної церков. І Шептицький, і Сліпий намагалися послідовно довести, що ці дві богословські традиції не суперечать, а гармонійно єднаються та доповнюють одна одну. Тому для них не складало жодних труднощів ідентифікувати себе з богословськими та догматичними надбаннями як християнського Сходу, так і християнського Заходу.

«Бачення церковної єдности патріархами Мирославом-Іваном Любачівським та Любомиром Гузаром»

Отець-доктор Мирон Бендик,
підпільний священник УГКЦ, ректор Дрогобицької духовної семінарії.

Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський у своєму листі пише про роль східних католицьких Церков: «Східну Католицьку церкву повинні розглядати як Церкву-сестру у відношенні як до місцевої Православної церкви, так і до Церкви Риму. Інакше можна було б ствердити, що коли досягається повна спільність між Церквами, вони перестають бути сестрами». Таким чином Предстоятель УГКЦ закликав показати приклад «сестринських відносин» між латинською і східною католицькою Церквами. Тоді, на його думку, з боку православних мали б відпасти постійні докори.

***

Блаженніший Любомир Гузар у 2005 році видав послання «Один Божий народ на київських горах». Його ідея полягала в тому, що ми, вірні всіх християнських Церков в Україні, є дітьми Київської митрополії, хоч після тисячі років дещо різнимося. Та, між тим, Глава УГКЦ був переконаний, що у межах київської традиції треба шукати зближення. На його думку, римська і царгородська Церкви, які шукають єдності, мають набагато більше бар’єрів: мовний, богословський та різні історичні обтяження. Натомість Київська церква, до якої належать греко-католики і православні, об’єднана набагато більшими спільними традиціями: літургійними, мовними, богословськими, обрядовими. Тому шанси для такого діалогу були вищі. Так Блаженніший Любомир запропонував покрокові рекомендації, як об’єднання можна було б досягти. Отже, ще 15 років тому ці слова були вкинуті, мов зерно в землю, і ми залишаємося в надії, що воно проросте, а Блаженніший Святослав почне підливати ті перші паростки.

«Питання „уніятизму“ в контексті офіційного православно-католицького діалогу»

Тарас Курилець,
керівник проєктів і програм Інституту екуменічних студій УКУ

Термін «уніятизм» увів у вжиток о. Кирило Королевський. Уперше він з’явився у розлогій статті «Уніятизм» 1927 року. На правах автора о. Кирило дає визначення цього терміну. Однак, попри широку і вичерпну його дефініцію, термін після свого впровадження почав жити власним життям і отримувати нові інтерпретації.

***

Термін «унія», який почали вживати у слов’янських мовах у XVII ст., походить від латинського слова «unio» для окреслення акту поєднання православних Церков із Римським апостольським престолом. Це поняття спочатку не мало негативного забарвлення. Однак у ході релігійної полеміки та боротьби поняття «унія» та «уніат» у вжитку православних набули суто негативної конотації, і саме в такому сенсі їх запозичили багато європейських мов у наступних століттях.

***

Для о. Кирила Королевського уніатизм був гібридизацію східного обряду. У цьому він вбачав поганий приклад, який дають східні католики для православних, а тому боровся проти уніатизму як такого і проти його наслідків. Проте ця дефініція, незважаючи на всі зусилля автора, не прижилася від самого початку. Від часу публікації твору Королевського термін «уніатизм» пройшов значну еволюцію, і навіть сьогодні його значення ще далеке від однозначности.

***

Щоб надалі обговорювати це питання у праці спільної міжнародної комісії, потрібно зробити кілька кроків. По-перше, слід знайти консенсус в окресленні меж та значення цього поняття. Крім того, у визначенні «уніатизму» як політики минулого слід відкинути конфесійну прив’язку, де Церквою-агресором є католицька сторона, а Церквою-жертвою — православні й орієнтальні Церкви. І тоді «уніатизм» не буде означати насильне відривання сильнішою Церквою окремих частин слабшої Церкви для їхньої інтеграції у свою структуру. Керуючись таким принципом, термін «уніатизм» можна застосувати до вчинків багатьох конфесій, і навіть до вчинків у рамках однієї конфесії.

«Чи є альтернатива унії? Спільне та відмінне Апостольських конституцій Magnus Dominus Папи Климента VIII та Anglicanorum coetibus Бенедикта XVI»

Доктор Анатолій Бабинський,
науковий співробітник Інституту історії Церкви та дослідник патріархального руху в українській діаспорі.

Ідея християнської єдності вже у другій половині ХІХ ст. все частіше піднімалась на Ламбетських конференціях англіканських єпископів.

***

У 2009 році Папа Бенедикт XVI проголосив Апостольську конституцію «Anglicanorum coetibus». І хоч вона не поклала початок новій Церкві sui iuris (свого права), та все ж продовжує логіку норм, затверджених Іваном Павлом ІІ у 1980 році для парафій «англіканської традиції» у США, виводячи цілу структуру на новий рівень. Тепер це не просто окремі парафії в рамках латинських дієцезій, а групи парафій, об’єднані в персональні ординаріати, очільниками яких є ординарії (не обов’язково єпископи), влада яких є «вікарною» — тобто вони діють від імені Римського понтифіка. Коротко кажучи, ці парафії є парафіями Римо-католицької церкви, які мають право на певні літургійні особливості та духовність.

***

І Конституція Magnus Dominus (1595), і Anglicanorum coetibus (2009) є відповіддю Риму на бажання єдности з боку обох спільнот — руської й англіканської відповідно. Шлях до цієї єдности у випадку обох спільнот тривав десятиліттями.

***

Сучасний етап католицько-англіканського діалогу та утворення персональних ординаріатів для англо-католиків, як вони самі себе називають, є цікавим прикладом для того, щоб поміркувати над питанням, а чи є альтернатива унії. Абстрагувавшись від деталей, ця ситуація вкотре показує, що врешті будь-який діалог про єдність, якщо сторони її щиро бажають, завершується тим, що вони сідають і прописують конфігурацію цієї єдности, виходячи з випрацюваних і узгоджених в процесі діалогу богословських та канонічних принципів. Так було в історії, і навряд чи буде по-іншому в майбутньому.

***

Інколи унійні Церкви називали мостами між Сходом і Заходом. Гадаю, що алегорія мосту, який так люблять вживати англікани, більше підходить самій унії. А мости можна вдосконалювати, розширяти і додавати додаткові смуги руху. Зрештою один із титулів римського єпископа — це понтифік, тобто той, хто будує мости.

Науковий симпозіум «Берестейське поєднання 1596 року в контексті унійних процесів минулого та пошуку сучасних моделей церковної єдности» відбувся з благословення Синоду єпископів УГКЦ та Блаженнішого Святослава (Шевчука). Організатором події стали Інститут історії Церкви та Київський центр УКУ. Трансляція події відбулася на «Живому телебаченні».

Підготувала Діана Мотрук,
Український католицький університет