АКТУАЛЬНО

“Військовий Чоловік, та в дійсності Великий Воїн Христовий”, – о. д-р Іван Дацько про о. Івана Музичку

Вівторок, 01 березня 2016, 12:46
Ваше Блаженство, Блаженніший наш Патріярше, Високопреосвященний і Преосвященні Владики, Високопреподобні й Всечесніші Отці, Преподобні Сестри, Дорогі в Христі Брати і Сестри

Кожний християнин, що уважно читає послання св. апостола Павла, не може не звернути уваги на те, скільки разів св. Павло послуговується, так би мовити, військовою термінологією. Достатньо прочитати 6-ту главу послання до Ефесян (Еф. 6:10-17) – слова, якими також св. п. Патріярх Йосиф закінчив свій Заповіт: «Кріпіться в Господі та в могутності сили його. Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла і крови, але проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби <…> Тому візьміть повну зброю Божу <…>, щоб ви могли дати опір і … міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости. І взувши ноги в готовість проповідування Євангелія миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже»… Думаю, що св. Павло вичислив усі роди зброї, яку вживали за староримських часів, щоб представити християнина як воїна – справжнього послідовника Христа… А передчуваючи свою кончину, він пише до свого учня Тимотея (2 Тим. 4:7-8): «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя…»

Думаю, що не помиляюся, коли скажу, що таким остався до кінця свого життя новопереставлений наш отець Іван Музичка – як воїн Христовий, справжній військовий чоловік.

Ми всі вже читали про його дитячі та юні роки, про його село Пуків, місто Рогатин, його любов до української мови, до нашої літератури, до музики, медицини, а передусім до священства і його бажання стати священиком. Ми чули від нього слова докору, які він висловив раз у делікатний спосіб тридцять років пізніше Патріярхові Йосифові, що він не прийняв його в часі німецької окупації до Духовної Семінарії у Львові… Щоправда, Блаженніший Йосиф, так би мовити, відбився в елегантний спосіб, кажучи: «Так, Брате, скільки разів я пережив у своєму житті, що деякі з тих, яким я сприяв і допомагав, згодом відреклися мене і нашої Церкви, а скільки було таких, до яких я, може, твердо ставився і не сприяв їм, а вони в часи переслідування обороняли нашу Церкву, виявили вірність і до моєї особи…». Отець Музичка тоді так характерно для нього усміхнувся і сказав оте своє типове «Еге…», але відчувалося, що був вдоволений цією відповіддю.

… Не було ради, до семінарії його не прийняли, одначе Господь часто кличе своїх учнів у дивний спосіб. Отець Іван навчається, набирається досвіду, йде в похідні групи, і робить свої висновки. Він учителює, грає на скрипці, вступає у військо в рядах першої дивізії «Галичина». – стає «військовим чоловіком»… Одначе при замкненому товаристві ми деколи чули від нього слова: «Та який з мене був військовий чоловік, коли я служив фельдшером і був дириґентом орхестри…»

Чи був отець Музичка «військовим чоловіком» чи ні, даймо собі відповідь самі, але безперечно, що він хотів стати воїном Христовим. Після короткого полону в Ріміні, він 21 листопада 1945 року вступає як семінарист до Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі. Там Іван Музичка студіює філософію і теологію, багато читає, пише, стає редактором журналу колеґії Alma Mater, диригує хором колеґії, видає Гласопісець. Хоч сам він того не хотів, настоятелі призначають його віце-префектом, а відтак префектом студентів – семінаристів Колегії. 3 травня 1951 року Іван Музичка приймає з рук архиєпископа Івана Бучка єрейські свячення, в 1953 році здобуває ступінь доктора богослов’я, … і приглядається, обсервує, далі вчиться, набирає досвіду, та робить свої висновки.

Його святитель, архиєпископ Іван Бучко його цінив. Відповідальність тодішнього архипастиря скитальців була великою: духовна опіка над усіма нашими вірними у післявоєнній Західній Европі. Крім о. Мирослава Марусина, о. Івана Хоми і п. Василя Лосічка, владика Бучко бажав, щоб і отець Музичка став його секретарем. Одначе наш покійний отець Іван цього не хотів, або як пізніше нам казав: «Я хотів лишитися вільною людиною…». Отець Іван Хома йому радив, що як покличе його владика Бучко на розмову, то «цілуй у руку». Але молодий отець Музичка руки не поцілував… «І так закінчилася моя церковна кар’єра», – згодом жартував Покійний.

Владика Бучко висилає тоді його в половині 1953 року до Англії, де він служить сотрудником у Рочдейлі, а після кількох місяців нелегкого життя з твердим парохом, він у 1954 році стає парохом у Вольвергамптоні, Бірмінґемі і в інших містах, де оселилися наші вірні англійського Мідленду (середньої Англії).

Отець Музичка вивчає англійську мову, володіє нею вільно, як німецькою, італійською (знав він також іспанську і французьку), не говорячи вже про російську, польську чи латинську мови. Він багато читає, стає книголюбом і збирає книжки… Отець Музичка не ізолюється, він знайомиться з місцевими англійськими єпископами, бере участь в деканальних зборах англійського римо-католицького духовенства (чого не робив ніхто з інших наших отців на тому терені), він нав’язує дружні зв’язки і з польськими вірними та священиками, внаслідок чого стає близьким приятелем єпископа Владислава Рубіна. Ця дружба дуже придалася, коли єпископ Рубін згодом (1979 р.) став кардиналом і префектом Конґреґації для Східних Церков.

Тому що його рідний брат, Стефан, нині вже покійний, студіював у Мадриді, отець Музичка на час студій брата стає, з благословення архипастиря скитальців, академічним душпастирем українських студентів в Іспанії.

Покійний любить молодь, часто буває на пластових чи сумівських таборах, а передусім багато пише. Його друкують у газетах «Християнський Голос», «Голос Христа Чоловіколюбця», «Наша Церква», »Українська Думка» «Вісті з Риму», у бюлетені священичого Товариства св. Андрея, і так аж до наших днів у журналі «До Світла».

Отець Іван Музичка писав спогади – з війська, з полону, із семінарійного життя. Пише він добре, представляє дійсність такою як вона була, не бракує там і позитивної критичности. І хоч він не поцілував руку свого святителя у 1953 році, все ж улюбленим його читачем був саме архиєпископ Бучко, який завжди його цінив задля його ревности, відданости і творчости, і нетерпеливо чекав коли появиться у «Християнському Голосі» наступний фейлетон Кащука – псевдо о. Івана Музички.

Таких фейлетонів він написав чи не зо двісті – з дотепом і гумором, сарказмом та й з критикою – він описував реалії українського еміграційного життя. Вже будучи в Римі, отець Хома нам оповідав, що як до владики Бучка надійшло найновіше число «Християнського Голосу», то він насамперед читав фейлетони «Кащука» і часто сердечно сміявся… Варто було би вам, молодим дослідникам, зібрати ці фейлетони і видати окремою книжкою…

Вийшовши на волю св. п. Патріярх Йосиф скоро спостеріг ревність і працьовитість отця Івана і хотів його мати при собі в Римі, при Українському Католицькому Університеті. Отець Музичка радо приїжджав до Риму, але на постійно він не хотів сюди приїхати. Він надто любив душпастирську працю і своїх вірних.

Однак обставини склалися інакше – саме так, як отець Іван не хотів. Він приїхав до Риму в жовтні 1975 року, і коли я його провадив до його кімнати, в якій він тепер і помер, він мені сказав: «То я вже тут на постійно. Звідси мені – вже нікуди».

І чого тільки тут у Римі отець Іван за ті сорок один рік не робив, яких функцій він не сповняв? Віце-Ректор, згодом Про-Ректор, а відтак Ректор УКУ, парох церкви свв. Сергія і Вакха, Ректор і згодом духівник Колегії Святої Софії, Ректор собору Святої Софії, член Релігійного Товариства «Свята Софія», дійсний крилошанин Львівського Архиєпархіяльного Крилосу, член Львівської Архиєпархіяльної Консисторії. І при цьому постійні виклади, зокрема з улюбленої ним катехитики і пасторального богослов’я. Хоч формально отець Іван Хома був редактором «Богословія» і «Благовісника», але фактично левову частку роботи виконував отець Музичка. Скільки статтей у цій же «Богословії», скільки рецензій, вся рубрика «Всячина – Varia» були з-під його пера. Вся коректа різних видань УКУ переходила крізь його очі. Коли було потрібно, він працював у Літургічній Комісії. Редакція п’ятнадцяти-томової збірки Opera Omnia Патріярха Йосифа – переважно його робота. Скільки він готував послань, листів, звернень Блаженнішого … і все появлялося не за його підписом … З досадою і гумором говорив отець Музичка: «Я хіба тільки пишу “голодні кавалки” і ніяк не можу зібратися, щоб видати свою книжку – підручник з катехитики»… Цієї книжки він таки не написав, зате лишив нам силу-силенну статей – мабуть, з п’ятсот… Знову варта вам – молодим людям – зібрати це все докупи і видати Opera Omnia о. Івана Музички.

Отець Музичка мав енциклопедичне знання. З ним можна було дискутувати на різні теми – богословські, філософські, політичні, історичні, про мистецтво. Він знав медицину, фізику, хімію… Словом, він постійно читав і доповнював своє знання.

Організація Літніх академічних курсів, а відбулося їх чотирнадцять, була в руках, покійного професора Богдана Лончини і отця Музички. Він був знаменитим і доступним викладачем. Готувався до викладів солідно. У програмі цих курсів завжди були спільні вечорі, гутірки, прогулянки з курсантами. Зокрема незатертими лишаться в моїй пам’яті святкування празника Різдва св. Івана Хрестителя – так званого Купала – 7 липня кожного року. Серед співробітників Патріярха Йосифа було багато нас Іванів, так що неприхильні люди з іронією говорили, що Блаженніший Йосиф окружився самими Іванами… А Іваном звалися в нас, крім о. Музички, о. Гриньох, о. Хома, о. Тилявський та й нижчепідписаний… Тепер лишився я сам ще серед живих… Блаженніший Йосиф в цей день не тільки служив тут у соборі Святої Софії Архиєрейську Святу Літургію, але лишався на обід, радів з нами, і ми святкували, співали веселилися. Отець Музичка мав гарний другий тенор. Незабутнім у моїй пам’яті лишиться день 7 липня 1977 року. Скільки задумів і здійснених, але також нездійснених мрій…

Вже прикінці життя Патріярха Йосифа, отець Музичка береться за організацію Дияконських курсів. Їх відбулося чотири. Отець Іван був і організатором, і викладачем, і душею цих курсів. Три курси відбулися в приміщеннях УКУ, а четвертий в монастирі «Студіон». Він переконав і тодішнього архиєпископа-кодаютора Мирослава-Івана Любачівського викладати на тих курсах і був усе життя вдячний, що владика Мирослав-Іван прийняв це запрошення.

Не забував ніколи Покійний своїх вірних в Англії. Він часто туди їхав у душпастирських цілях. Коли Блаженніший Йосиф у 1977-79-х роках закупив прекрасний будинок у Лондоні як Філію Українського Католицького Університету, він став першим директором Філії й після Блаженнішого Йосифа першим Головою Британського Товариства «Свята Софія». Він і там організовував різні конференції й виклади.

Коли Україна стала незалежною, а наша Церква вільною, він уже в старшому віці кілька разів на рік їздив в Україну, у свій Пуків – і написав книжечку про своє рідне село. Коли я цю книжечку перечитав, то не знав яке місто більше – Пуків чи Париж… Він викладав, очевидно, у нашому Українському Католицькому Університеті, він викладав і організував перші катехитичні курси, так що сміло можна поставити питання, що робила би наша дорога Сестра Луїза у перших роках без отця Музички…. Він викладав у Львові в Національному університеті імени Івана Франка, у Політехніці, у Львівській академії мистецтв і перший раз у 1992 році отець Музичка поїхав до Києва… Повернувшись, він мені сказав: «Отче Іване! Я нарешті побачив Київ – столицю вільної, самостійної України!»

Він радів, уболівав та сприяв відродженню Львівської Богословської Академії, а згодом і Українського Католицького Університету, і даймо належну данину історії… Блаженніший Мирослав-Іван мав серйозні наміри назначити отця Музичку ректором Львівської Богословської Академії. Думаю, радше знаю, що єдиною причиною, що що так не сталося, було те, що на той час отцеві Музичці сповнилося вже 72 роки. Блаженніший Мирослав чудово знав, що отець Музичка не з тих, хто шукає почестей. Тодішні обставини вимагали молодої, сильної людини, і ректором став, отець. Михайло Димид, а згодом отець – нині владика – Борис Ґудзяк. І я переконаний, що рішення, було правильне. Щобільше, я сам питав отця Музичку, чи він готовий стати Ректором УКУ у Львові, на що він мені відповів: «Та що Ви? Куди ж мені тепер до того? Нехай до того діла беруться молоді руки, а я завжди, доки матиму силу, допомагатиму УКУ, і тим якраз більше зроблю для справи, ніж старий і немічний ректор».

Доля так ним покерувала, що хоч він і часто приїжджав до Львова, все ж постійно проживав у Римі. До останніх днів він уболівав над долею УКУ у Римі, до кінця життя дбав і журився, щоб відбувалися тут виклади, конференції чи курси. А передусім йому залежало на тому, щоб належно – торжественно, літургійно і науково – ми щороку дня 8 грудня святкували празник нашого покровителя, св. Климента Папи. Він був свідомий вартости Риму, і вважав, що на першому місці, після України, слід дбати за розвиток УКУ і всіх наших установ у Римі.

Приглядаючись до постаті покійного отця Івана, бачимо людину зі спражньою священичою поставою – як це любив повторяти Патріярх Йосиф. Характер в нього був зрівноважений, хоч мав деколи нахил до меланхолії. Він був людиною второпною і благорозумним священиком, який – завдяки цій прикметі – розв’язував важкі, часто й особисті, проблеми і ситуації.

Він був надзвичайно добрим сповідником. Я хочу наголосити на цьому, опираючись на свій власний досвід. Будучи вірним священиком католицької Церкви, він добре усвідомлював, що з проповідальниці він повинен говорити як учитель і навчати науку Христову і його Церкви. Одначе у сповідальниці – він старався бути справжнім лікарем, який шукав всіх доступних та дозволених ліків, щоб людина, яка прийшла покаятися, видужала.

Отець Музичка був повсякчасно відданим Главам своєї Церкви. Чи то глава Церкви звався Андрей, Йосиф, Мирослав-Іван, Любомир чи Святослав – він їх усіх любив, поважав і шанував. Це, одначе, не означало, що він не раз міг висловити і критичну думку чи слово. Блаженніший Йосиф спочатку різко реагував на таку критику, але бувало і таке, що після якогось часу він поступав як пропонував отець Музичка, і то неначе ця ініціятива виходила від нього… За те Блаженніший Йосиф його дуже цінив

Саме тому, як Патріярх Йосиф святив на владик отців Стефана Чміля, Івана Хому та Любомира Гузара в монастирі «Студіон» 2 квітня 1977 року, то як свого наступника він бачив саме особу отця Івана Музички… Одначе наш отець Іван відмовився від єпископської гідности і можливого предстоятельства Церкви. Він відмовив Блаженнішому у цьому проханні. Блаженніший був тим невдоволений, але пошанував його рішення, і щойно відтоді шукав можливостей переконати єпископів обрати владику Любомира Гузара своїм наступником. Хоч отець Музичка відмовився від єпископського служіння, він був єдиним, і то важливим свідком цієї хіротонії.

Згодом, коли я його запитав: «Чому ж Ви відмовилися від єпископства?», то він, може наївно, але щиро відповів: «Та який там з мене був би єпископ!»

Зараз після смерти Патріярха Йосифа, Покійний пережив два важкі інфаркти серця, так що ми боялися, що він передчасно вмре. Він фактично провів на лікарняному майже цілий рік, лікуючись тут у Римі і в Лондоні, де він щасливо перейшов т. зв. операцію відкритого серця… Одначе і це минуло, і слава Богу, він ще прожив майже 32 роки…

Впродовж усього свого життя отець Музичка зберіг гарну, властиву йому, рису доброго гумору. Любив анекдоти, карикатури, і передусім життя. Дійсно він був справжньою доброю людиною!…

Любив він монахів-студитів і ще перед смертю мене питав: «Де є наші студити? Що буде зі “Студіоном”?», Він до смерти журився майбутністю цього монастиря, якого він так любив і в якому провів не один місяць свого життя, зокрема коли був недужим.

Любив наш отець Іван в особливий спосіб Сестер. З ними він, крім духовних наук, любив пожартувати і посміятися, не раз перекручуючи їхні імена… Напевно це пам’ятають Сестри Катехитки св. Анни з часів, як він був парохом на Мадонні і якого вони доглядали в старшому віці вже у Львові, як він їхав на довший час в Україну.

В особливий спосіб любив він Сестер Василіянок, що його доглядали довгі роки. Коли я був тут у Римі два тижні тому, коротко перед смертю, я провів з ним кілька незабутніх розмов. Він тоді, між іншим, сказав: «Ці наші сестри Василіянки з такою любов’ю мене доглядають, вони прямо як ангели». Почути такі слова від військового чоловіка, який не любив компліментів, було справжньою рідкістю.

І з тієї нагоди дозвольте мені подякувати сестрам Теодорі, Емануїлі, Димитрії, Ангелині й Макарії. Дорогі Сестри! Всевишній Господь усе це бачив і напевно винагородить Вас своїм благословенням і всіма своїми благодаттями і щедротами!

Коли мова йде про «ангелів», то дозвольте мені подякувати тим нашим добрим жінкам – і прошу не брати мені за зле, якщо не перечислю ваші імена, бо, напевно, я їх всіх не знаю. Але щиро дякую всім тим, які відвідували і доглядали останніми тижнями нашого покійного отця Івана.

Однак особливо слід підкреслити , що після Бога, своєї Церкви, її Глави і України покійний отець Іван Музичка любив наш Український Католицький Університет. Він особливо вболівав його долею у перших роках існування цієї нашої високої наукової установи. Він всіма силами старався знайти якийсь позитивний вихід із ситуацій, які не раз видавалися невиносимими. Згодом він радів його відродженням, розвитком і ростом у Львові. Він постійно, передусім на руки Владики Бориса Ґудзяка і отця Богдана Праха, давав нам цінні вказівки і поради. Передусім настоював на живій діяльності УКУ в Римі, і практично до кінця свого життя він мене запитував: «Чи і як Ви зорганізували празник св. Климента Папи?»

Коли в листопаді 2013 року отець Ректор Богдан Прах в моїй присутності формально спитав Покійного, чи він згідний прийняти гідність Почесного Доктора УКУ, він з місця і з радістю відповів: «Так! Це для мене велика честь» Згодом він кілька разів дав мені до зрозуміння, як він цінить цю гідність і яка дорогою йому грамота почесного доктора УКУ, яка оправлена ще висить у його кімнаті.

Я вважаю, що тепер після смерти свого бувшого Ректора, УКУ і тут в Римі, і у Львові повинен присвятити одне з гідних приміщень пам’яті о. Івана Музички. Може, в такому місці з багатьома книгами, бо Покійний дуже любив читати і був великим книголюбом.

Дозвольте мені ще сказати кілька слів зі свого особистого життя, яке від 1953 року є пов’язане з особою Покійного. Це ж отець Іван Музичка приготовляв мене до Першого Святого Причастя, яке я прийняв на початку 1954 року. Моя Мама, вона ще сьогодні живе і є десять місяців молодша за нього, і вся наша родина дуже його любила. Він залюбки бував у нашій хаті та й ночував у нас, як ми ще жили в Рочдейлі в Англії. А перед смертю він не раз ще мене запитував: «А як там Ваша Мама?»

Зі смертю отця Івана Музички відходить у вічність останній священик зі старшого покоління, на якого я глядів з долини вгору. На жаль, вже немає в нашій Церкві таких священиків – немає вже таких як отець Іван Музичка, отець Іван Гриньох, отець Степан Чміль, отець Василь Лаба, чи отець Богдан Липський, які напевно мали свої недосконалості, одначе були великими і стійкими особистостями! Вони в особливий спосіб любили свою Церкву, її Главу, і журилися її долею. Про них дійсно можна сказати: Duc inaltum! Вони воістину закинули сіті своєї духовости глибоко своєю священичою поставою, духовістю, своїм досвідом, знанням і зокрема справжнім великим свідченням.

Нехай вони стануть викликом сьогодні для молодих священиків, щоб і серед вас вилонилося грядуче покоління великих особистостей і святих священнослужителів…

Коли я був востаннє тут у Римі, щоб особисто попращатися з покійним отцем Іваном, він мені вимовив ці слова: «Отче Іване, я вже більше не є військовим чоловіком. Я гарне і довге життя пережив, а тепер я буду вмирати». Очевидно, я бундючно відповів: «Дайте собі спокій, Військовий Чоловіче, Корf hoch! – Голову вгору! Одначе він з усмішкою і властивим йому гумором мені відповів: «Ex, не молодий вже чоловіче, я буду вмирати…» Він і я добре знали, в якому стані він перебуває, і слова його сповнилися в понеділок, 22 лютого 2016 року, о годині 20-й…

Очевидно, нам сумно, нам жаль і до наших очей тиснеться сльоза, та таке Боже повеління…

Так, Дорогий мій Учителю, довге, добре і богоугодне життя Ти прожив. Наш отець Іван Музичка – Військовий Чоловік, та в дійсності Великий Воїн Христовий, в якому найбільш влучно здійснюються слова св. апостола Павла: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя…» (2 Тим. 4:7-8).

Воістину подвигом добрим подвизався новопереставлений наш священноєрей Іван упродовж 95 років свого праведного життя!…

Його тлінні останки тут у крипті собору Божої Премудрости у Римі будуть нагадувати грядучим поколінням, зокрема кандидатам до священства і працівникам, викладачам, професорам, Ректоратові й членам Сенату Українського Католицького Університету, Великого Христового Воїна – отця Івана Музичку.

Нехай Всевишній Господь прийме душу новопереставленого священноєрея Івана Музичку в оселі праведних, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне!…

 Вічная Йому Пам’ять!

о. Іван Дацько                                                                               Рим, Собор Святої Софії
                                                                                          25 лютого 2016 року Божого

ПУБЛІКАЦІЇ

Звернення владики Михайла Колтуна з нагоди Дня особливої уваги УГКЦ до в’язничного служіння23 лютого

Звернення до духовенства, монашества і вірних Української Греко-Католицької Церкви з нагоди Дня особливої уваги УГКЦ до в’язничного...

АНОНСИ