АКТУАЛЬНО

Владика Богдан Дзюрах про «Fratelli tutti»: «Пророчий голос Церкви, потрібний людству»

Понеділок, 12 жовтня 2020, 17:45
В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, ділиться своїми роздумами про нову енцикліку Папи Франциска «Fratelli tutti».
Конфлікти і війни, будування миру, міграційний феномен, несправедливий розподіл багатств, безробіття, ставлення до літніх людей, майбутнє для молоді, дбання про довкілля, пандемія – над цими та іншими темами Папа Франциск закликає замислитися в своїй енцикліці «Fratelli tutti». Ці теми є надзвичайно актуальними також і для українського суспільства. Своїми поглядами на ці проблеми у світлі нового папського документа в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News ділиться Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Богдан Дзюрах. Новизна перспективи Святішого Отця, що ґрунтується на Євангелії, як зазначає ієрарх, полягає в тому, що він вказує на спосіб вирішення цих проблем – «шлях нової логіки, нової ментальності, яку Папа називає соціальною любов'ю».
 
— Чим продиктована важливість появи енцикліки Папи Франциска «Fratelli tutti» в наш час?
 
— Мені дуже приємно поділитися кількома думками на тему нової соціальної енцикліки Папи Франциска. Вона, очевидно, є надзвичайно актуальною та важливою і, я б сказав, по-євангельському радикальною. Можна сказати, що це такий пророчий голос Церкви, якого людство в сучасну пору дуже потребує. Світ змінюється на наших очах з шаленою швидкістю. На жаль, не завжди технологічний прогрес супроводжується прогресом у ділянці духу й етики, і внаслідок цього світ знову й знову потрапляє в різного роду кризи, глухі кути, у якісь конфлікти. І від цих криз потерпають передовсім прості люди. І ці кризи є задавненими, як, наприклад, численні конфлікти в різних частинах світу, голод, несправедливість. Але також є новітні кризи, зокрема фінансова криза, пандемія коронавірусу чи те, що Папа Франциск називає «роздробленою третьою світової війною» (італ. la Terza guerra mondiale a pezzi). Тож нинішня енцикліка є вчасною і потрібною. У ній Святіший Отець висловлює відгомін вчення Другого Ватиканського Собору, який у душпастирській Конституції про Церкву в сучасному світі підкреслює, що «радість і надія, смуток і тривога сучасних людей, особливо бідних і стражденних, є радістю і надією, смутком і тривогою Христових учнів» (Gaudium et Spes, 1).
 
І ось теперішній Папа, як справжній Христовий євангельський учень, робить своїми ті радощі й надії, смутки і тривоги сучасного нам теперішнього людства. Він сам визнає на початку енцикліки, що питання, пов'язані з братерством і соціальною приязню, завжди були серед його турбот. В останні роки він звертався до них дуже часто, при різних нагодах. І ось тепер Римський архиєрей збирає ті всі свої думки і подає їх в ширшому, глобальному контексті. Але також надзвичайно цінним у цій енцикліці є те, що Папа вказує на конкретні шляхи подолання тих криз, викликів і проблем, з якими вже вкотре зіштовхується сучасне людство. І рецепт по-євангельському дуже простий: це шлях нової логіки, нової ментальності, яку Папа називає соціальною любов'ю. Ось ця новизна, така євангельська свіжість цієї енцикліки є дуже привабливою і  актуальною.
 
— У чому полягає актуальність цієї енцикліки, розглядаючи її в сучасному українському контексті?
 
— Очевидно, що ми не вийняті з глобального контексту, в якому перебуває сучасний світ. Тож актуальні проблеми, які нуртують у людстві, не чужі і нашому народові та українському суспільству. З іншого боку, маємо багато специфічних ділянок, в яких потребуємо особливої уваги Церкви у світлі Євангелія та соціальної доктрини Католицької Церкви. Тож, як одні, загальні й універсальні принципи і норми, так і інші, специфічні, дуже притаманні нам проблеми, знаходять своє відлуння на сторінках нової папської енцикліки. Зокрема, коли йдеться про специфічні українські контексти і тематичні пласти, висвітлені Святішим Отцем в енцикліці, то очевидно, що він не згадує конкретно України, але ми впізнаємо, принаймні я, читаючи цю енцикліку, багато тих проблем, які безпосередньо стосуються нас. Це, наприклад, такий важливий феномен, як міграція та духовно-соціальний супровід мігрантів, справедливий розподіл суспільних благ у суспільстві, коли треба уникати узурпації невеличкою групою привілейованих осіб основних народних ресурсів, при цьому прирікаючи більшість населення на животіння; питання суспільного діалогу та відповідальної політики, це питання особливо зараз є актуальним перед нашими виборами; остаточне питання миру і примирення, як рівно ж великий пласт лікування ран, завданих різними конфліктами, війнами, історичною несправедливістю – усе це Папа зачіпає і воно безпосередньо стосується нашої української дійсності. І кожна з цих тем варта окремої уваги і поглибленого вивчення, а також застосування на практиці принципів, які пропонує Папа Франциск синам і дочкам Католицької Церкви, та й, зрештою, усім людям доброї волі.
 
— Святіший Отець в енцикліці «Fratelli tutti» посилається на притчу про доброго самарянина як приклад братерської любові, що долає бар’єри та кордони. Які сфери життя українського суспільства сьогодні найбільше уособлюють пораненого чоловіка з притчі, що потребує допомоги, і яким чином Церква намагається допомогти?
 
— Така перша асоціація… Мені здається, що, якщо взяти глобально, можна навіть назвати весь наш народ отим пораненим, нещасним, бідним чоловіком, який лежить при дорозі історії, якого прирікають на несправедливі страждання, на грабунки, на приниження в його гідності. Тому весь народ є образом того нещасного побитого чоловіка, який очікує на Боже милосердя і на людську солідарність. З іншого боку, у нашому українському суспільстві є особливо крихкі, слабкі ланки, групи і верстви людей, які особливо відображають отой лик пораненого євангельського чоловіка. Я б назвав насамперед, ідучи за Святішим Отцем, старших осіб, оскільки вони найбільш незахищені; з ними дуже часто, як Папа каже, поводяться як зі суспільним сміттям, залишаючи їх у болючій самотності. Тож на сміття викидаються не лише харчі, як каже Папа в енцикліці, а й сміттям стають самі людські істоти. Автор при цьому пригадує новітні події, пов'язані з пандемією: як в різних частинах світу помирали особи похилого віку, вони були жорстоко викинуті, як суспільне сміття. «Так люди не повинні помирати», – підсумовує Папа. Ця ізоляція старших осіб, ігнорування їхніх потреб, фундаментальних потреб… належна опіка для них має бути обов'язком і держави, і суспільства, і найближчого оточення. Бо відокремлюючись, ізолюючись від тих осіб, ми самі себе позбавляємо джерела мудрості, яку вони втілюють, несуть із собою і якої молоді люди не можуть самі від себе здобути.
 
Друга категорія людей – це молоді люди, які дуже часто позбавлені можливості реалізувати свої мрії, свої прагнення, здійснювати свої плани через те, що не можуть здобути належної освіти і не мають доступу до гідної праці.
 
Третя категорії людей – це, очевидно, безробітні, які стають мандрівниками, заробітчанами, покидають свої рідні сторони, свої домівки, родини в пошуках виживання для себе і для своїх найрідніших. І Папа тут підкреслює, що ці люди особливо заслуговують на увагу, тому що тема праці означає не просто дати людям якесь заняття, але запевнити добробут для всього народу, дозволити, щоб у людях проросли ті зерна, які сам Бог вклав у них – зерна здібностей, ініціативи, сили, потенціалу, що їх носить у собі кожна людина. І найкращий спосіб допомогти убогому – це запевнити йому гідну і належну працю і з належною винагородою. Папа підкреслює, що якісь субсидії, грошова допомога можуть бути тільки провізоричним, перехідним засобом, щоби заспокоїти найпекучіші потреби, натомість справжньою метою соціальної політики мало би бути уможливлення людям гідного життя за посередництвом достойної праці.
 
Нарешті, жертви зовнішньої воєнної агресії та окупації, наші поранені, військовослужбовці, родини, ті люди, які носять на собі травми – фізичні, психологічні, душевні, – усі вони також потребують  зцілення. І Папа, специфічно говорячи про процес примирення і зцілення, наполягає на тому, щоб діалог і примирення базувати на правді, бо правда подорожує разом із милосердям і справедливістю: правда, справедливість і милосердя є невіддільними одне від одного, і тільки на основі поєднання цих трьох елементів можна будувати шлях примирення і зцілення ран.
 
Як бачимо, для нас є, справді, дуже багато тем, які заслуговують на таку проникливу увагу, на детальну застанову. Але найголовніше, щоб ми наважилися почати втілювати в життя ті постулати, які Папа оголошує від імені всієї Католицької Церкви. Бо, беручи загалом, Церква в суспільстві мала б стати голосом усіх стражденних і промовляти до сумління, зокрема багатіїв, які бувають часто позбавленими моральних принципів і звичайних людських скрупулів, залишаючись засліпленими такою жадобою непомірного багатства та відвертаючись від своїх знедолених співгромадян, до яких ставляться, радше, як до тягарю тягар, а не як до осіб, гідних вдячності, опіки і підтримки. Тут можна процитувати слова Папи, коли він каже, що «коли одна частина суспільства претендує на те, щоб втішатися усім, що пропонує світ, неначе убогих не існує, це в певному моменті має свої наслідки. Ігнорувати існування і права інших раніше чи пізніше провокуватиме таку чи іншу форму насилля, часто неочікуваного» (п. 219). Тому я б дуже хотів, щоб передовсім Католицька Церква в Україні мала достатньо євангельської дерзновенності, щоб підхопити ті важливі теми й тези, які пропонує Святіший Отець, і щоб дати їм прозвучати в нашому українському контексті задля оздоровлення загального стану українського суспільства. Цікаво при цьому, що Папа не закликає до якихось надзвичайних результатів, не потрібно ганятися за великими досягненнями. Мене вразила одна фраза Святішого Отця: «Якщо зможу допомогти бодай одній людині жити краще, вже цього буде достатньо, щоб виправдати дар мого життя» (п. 195). Якби так кожна людина допомогла бодай одній людині жити краще, то, направду, світ довкола нас став би більш мирний, справедливий і добрий.
 
— Який досвід братерства та соціальної дружби Українська Греко-Католицька Церква може запропонувати Вселенській Церкві?
 
— Святий Августин свого часу казав: «Ділюся з вами тим, чим сам живу». Чим живе наша Церква? Наша Церква намагається у свій спосіб, по змозі, також робити своїми «радощі і надії, смутки і тривоги» українського суспільства, в якому вона служить і якому вона покликана служити. І це особливо проявляється у суспільній ролі Церкви. Зрештою, ми маємо вже досить довгу традицію, починаючи ще від митрополита Сембратовича, потім через подвижницький шлях митрополита Андрея Шептицького, відтак через ісповідницьку дорогу патріарха Йосифа, і вже за незалежної України наша Церква показувалася як така досить надихаюча сила українського суспільства, це особливо проявлялося в моментах кризи. Знаменно, що відразу після Революції гідності незалежні дослідження (Центр Разумкова за підтримки Фонду Конрада Аденауера) показали, що УГКЦ є найбільш соціально спрямованою Церквою в українському суспільстві. Очевидно, ми намагаємося швидко й ефективно реагувати на виклики, які постають перед українським народом, і супроводжувати передусім людину всюди, де вона перебуває під загрозою своєї гідності, своїх фундаментальних прав і свобод. І прикладів є дуже багато, починаючи від реагування на затримання заробітної платні, через заклик до більшої екологічної відповідальності і до супроводу народу під час новітніх викликів, пов'язаних з війною, з природними катаклізмами, паводками чи пандемією. Відрадно, що в цій солідарній підтримці беруть участь наші спільноти з усього світу, не тільки з України. Так само в країнах нашого тимчасового чи більш стабільного перебування новітньої еміграції наші заробітчани проявляють велику солідарність і взаємну підтримку, коли йдеться про пошуки праці, юридичні консультації, звичайну людську підтримку, соціальний захист. Приклад Італії тут дуже промовистий і багатонадійний: владика Діонісій Ляхович нещодавно ділився, як зараз, у часи пандемії, ті люди, які мають роботу, приймають до своїх помешкань тих людей, які зараз стали безробітними, опинилися на вулиці, допомагають харчами одні одним і т. п.
 
Але втім, як ви слушно зауважили, притча про милосердного самарянина каже нам виходити поза межі нашої конфесії і нашого такого національного ґетто. Тут вже маємо добрий знак, бо в останніх регіональних розмовах з нашими владиками, коли ми зустрічалися онлайн, щоразу частіше з'являються виразніші постулати більшої відкритості до зовнішнього світу нашої Церкви, щоб уникати зосередженості на самих собі, на наших спільнотах, наших потребах, на збереженні власної ідентичності чи заспокоєнні власних потреб. Це якісно новий рівень дискусії, яка, втім, вже знаходить конкретні вияви, зокрема в ділянці соціального служіння. І саме до такого діалогу, до такої співпраці Святіший Отець і заохочує нас у своїй енцикліці. Він каже, що, з одного боку, потрібно базуватися на усвідомленні власної гідності і цінності власної ідентичності, усвідомлювати, ким ми є, але, з іншого - відкриватися до іншого в пошані, в цінуванні інакшості й цінності іншого: іншого народу, іншої культури, іншої церковної традиції; і так взаємно плекати оті братерські відносини та соціальну любов, щоб ми йшли і допомагали людям, не зважаючи на їхню національну чи конфесійну приналежність, чи, взагалі, не запитуючи про їхнє ставлення до релігії. Адже притча про милосердного самарянина саме цього нас вчить: милосердний самарянин похилився, бо побачив перед собою стражденну, потребуючу людину, і нам так само треба вчитися похилятися. Ми маємо чим ділитися, служити і потрібно тільки ширше відкривати двері наших сердець і наших рук. Я надіюся, що будемо цього щоразу краще вчитися.
 
Розмовляла Світлана Духович
Джерело: VaticanNews
ПУБЛІКАЦІЇ

«Духовне батьківство — про рідних та родину», - п. Марія Рипан у проєкті «Сім штрихів до портрета» 21 жовтня

Вона повертає наш погляд насамперед до родинного коріння Блаженнішого Любомира - духовного батька України, кажучи, що він "походить із...

АНОНСИ