АКТУАЛЬНО

Владика Венедикт: "Народ Божий в Україні глибоко усвідомлює потребу спиратися в цій ситуації на Бога"

Вівторок, 04 лютого 2014, 14:07
В інтерв'ю для "Католицького оглядача" владика Венедикт (Алексійчук), Єпископ-помічник Львівської архиєпархії, розповів про ситуацію в Україні, про роль Церкви в цих кризових процесах і про механізми замирення.

Преосвященний владико, як, на вашу думку, маємо дивитися на ситуацію, що складається зараз у нашій державі?

На теперішню ситуацію в Україні можна дивитися з двох перспектив - із суто людської та з Божої. Якщо дивитися на неї з людського погляду, то я б охарактеризував її як украй драматичну. Моє враження, що з часів ІІ Світової війни в нас не було настільки драматичної ситуації. І ця ситуація, розвиваючись за законами людської поведінки, за законами поведінки людського суспільства, дедалі більше радикалізується. А з цією радикалізацією росте стіна відчуження між різними частинами нашого народу, суспільства. Бо не можна забувати, що обабіч барикад є українці. І ті, і ті є частиною нашого народу; і ті, і ті є членами українського суспільства. І, як це можемо спостерігати, стіна нерозуміння й глухоти між ними стає вища і ширша.

І влада, і опозиція, і народ дедалі більше цементуються на своїх позиціях. Щоразу примарнішою виглядає можливість діалогу, щоразу гострішими стають заяви, щоразу більшою стає недовіра між сторонами. Між сторонами цього конфлікту вже стоять сотні побитих людей, десятки зниклих безвісти, політичні в’язні, пролита людська кров. Безумовно, у такій ситуації надзвичайно важко налагодити діалог, зупинити те, що відбувається. У цій ситуації можу повторити слова Блажeннішого Святослава: влада мусить зробити кроки до повернення довіри до себе в суспільстві, інакше ситуація йтиме шляхом зростання недовіри, неприйняття і радикалізації.

А шлях радикалізації протистояння – це шлях до нових людських страждань, некерованого хаосу. До чого це зможе призвести - цілком невідомо. Як я вже казав, теперішня ситуація є такою ж драматичною, як і в часи ІІ Світової війни на наших землях. Уже зараз ми спостерігаємо якісь незрозумілі акти насилля і вандалізму. Силові структури зараз дедалі більше скидаються на загони НКВД – ті самі методи катувань, знущань, викрадень, вбивств і фальсифікації. Усе це дуже небезпечно.

Через своє щоденне спілкування з вірними знаю, що дії силових структур у багатьох людей викликають асоціації з 1937 роком, чи з періодом 1939–1941 років, або й з 1946 роком. Усе це створює в людях почуття загрози, - загрози власному життю, життю своєї сім’ї, родини, своїх дітей, загрози своїй ідентичності. І це відчуття щодня зростає, підкріплене новими фактами катувань, знущань, беззаконня, відвертої неправди. А відомо, коли людина відчуває небезпеку, відповідно зростає її рішучість до боротьби, радикалізуються її погляди та дії.

Створюється враження, що все це провокують зумисне, щоб якнайбільше зрадикалізувати ситуацію в Україні. І страшним наслідком цієї радикалізації може стати повторення тієї кривавої ситуації на наших землях, коли воювали всі проти всіх, коли у хаосі конфлікту годі було визначити, хто де і хто з ким, - коли на наших теренах воювали і визвольні загони УПА, і бандерівці з мельниківцями, і Армія Крайова, і радянські партизани, і загони НКВД, які часто маскувалися і під українські, і під польські партизанські загони.

Тому і влада, і опозиція, і громадські активісти мусять зрозуміти, що ми стоїмо над прірвою кривавого хаосу. Іще один-два нерозважливих кроки і ми опинимося серед конфлікту, наслідки якого, напевно, не здатен передбачити ні один людський розум.

Але, на превеликий жаль, останніми днями ми всі спостерігаємо відсутність діалогу між суспільством і владою, між партією влади і опозицією. Це аж ніяк не додає оптимізму.

Проте ми, християни, покликані на всяку життєву ситуацію дивитися не тільки людським поглядом, а й через призму Божого Слова, через призму власної віри. І в сьогоднішній ситуації цей погляд віри мусить бути домінантним, принаймні для нас, християн.

Я глибоко переконаний, що коли в цій ситуації, в якій ми перебуваємо, суто людськими зусиллями (на наш погляд) нічого не можна вдіяти, єдиним реальним рішенням є Бог і Його святе Провидіння. Бо ситуація, хоч би якою важкою була, якою трагічною видавалася, є Божим допуском – Господь її допустив. І через цю ситуацію Він хоче нас чогось навчити. І, схоже на те, що Бог сьогодні нас спонукає не тільки до гарячішої молитви, до зростання в довірі до Нього, а й до переосмислення ситуації нашого суспільства в цілому й кожного його члена зокрема.

Передусім мусимо зрозуміти, що теперішня ситуація не є випадковою. Вона існувала і раніше. Вона просто загострилася, подібно як хвороба, коли її не лікувати. І до того моменту, коли країна вибухнула протестами, у нас були політичні в’язні, і досі суди не були місцем правосуддя, і досі правоохоронні органи піддавали людей тортурам, фальсифікували кримінальні справи, і досі в нашій країні процвітала корупція та беззаконня, і досі на народ за посередництвом ЗМІ виливалися потоки неправди, і досі влада була глуха до потреб народу, і досі в нас безвідповідальність була нормою суспільної поведінки.

На мою думку, через цю ситуацію Бог каже нам: «Стоп! Так більше не можна! Ви мусите змінитися, змінити свою поведінку, бо інакше пропадете». І саме Бог, на моє глибоке переконання, має відповідь на цю ситуацію. Ми ж покликанні цю відповідь шукати.

В історії ізраїльського народу, як це нам передає Старий Завіт, було багато кризових моментів. Але коли народ молився і постив перед лицем Божим, коли каявся у своїх гріхах, Бог завжди виводив його з цих кризових ситуацій. Саме тому єпископат нашої Церкви звернувся із закликом до всіх вірних провести час у пості й однодушній молитві. І якщо люди відгукнуться, то Бог обов’язково дасть відповідь своєму народу, Він обов’язково виведе нас із цієї ситуації.

Владико, а чи існує який механізм замирення цієї ситуації?

Сьогодні ми замиримо, а завтра вона знов «розмириться». Якщо не вирішити чи принаймні справді не почати вирішувати ті проблеми, які вивели людей на вулиці, які спровокували цю ситуацію, то замирення нічого не вирішить. Воно тільки відкладе, віддалить черговий вибух. І цей наступний вибух буде сильнішим від теперішнього.

Хоча на цей момент це виглядає дуже примарно. Можливо, навіть і дещо наївно, але без діалогу, саме діалогу - коли обидві сторони будуть не тільки говорити своє, виставляти свої вимоги, а й справді чути одна одну - вирішити цю ситуації просто нереально. Бо навіть і після найрадикальніших дій, навіть, боронь Боже, після війни все одно приходить час переговорів, діалогу. Без діалогу ситуація дуже скоро може перетворитися на криваве протистояння.

Саме тому Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій доклала стільки зусиль, щоб змусити і владу, і опозицію, і Майдан стати на шлях діалогу. На жаль, нині цей діалог призупинено. І це призводить до чергового зросту радикальних настроїв у суспільстві.

Зараз діалог дуже потрібний, тому що відсутність розмов призводить до абстрагування противника, до його дегуманізації, а згодом і до демонізації (і тоді діалог стає вже неможливим!). Сьогодні з впевненістю можна сказати, що і у владі, і в опозиції є різні люди. І з одного, і з другого боку є люди, які готові до діалогу, і є ті, які такий діалог відкидають у принципі. І саме тому потрібно шукати можливості до такого діалогу. Адже багато хто по різні боки барикад опинився в стані заручників системи і ситуації.  Знаємо, що і в стані опозиції, і в стані влади, і серед громадських активістів не всі є демонами чи ангелами, але всі є людьми. Тому потрібна площина для діалогу. І, здається, попри все, український парламент усе ще може стати такою площиною.

А в цій ситуації ми, українці, мусимо розуміти: якщо ми самі не вдамося до діалогу, якщо самі не почнемо вирішувати ситуації, то за нас її знову вирішуватимуть інші, як це вже не один раз було в нашій історії.

Але, знову ж таки, без пошанування основних законів людської природи, без пошанування того, що Бог вписав у серце кожної людини, а що знаходить своє відображення, з одного боку, у природному моральному законі, а з іншого – було чітко Богом сформульованим у Десяти Заповідях, будь-який діалог і будь-яке вирішення ситуації буде неможливим. Проте до нього слід просуватися крок за кроком.

Також не можна забувати, що навіть за успішного ведення діалогу і за осягнення конструктивних домовленостей усе це не буде мати успіху в майбутньому, якщо кожен із нас не почне змінювати власну ситуацію. Адже хабарництво, корупція, несправедливість починаються з малих хабарів, з невеличких корупційних оборудок. Саме з малих несправедливостей, малих беззаконь починається все те, що і є причиною кризи всього українського суспільства. Легкі гріхи провадять людину до тяжкого гріха, і всі ці «малі» зловживання на місцях, як мазки маляра, малюють загальну картину нашого суспільства.

Зараз не можна шукати механізмів замирення, зараз просто таки необхідно шукати шляхи вирішення ситуації, шляхи трансформації українського суспільства, яке все ще борсається в проблемах пострадянського періоду. У цьому пошуку і влада, і опозиція, і все українське суспільство мусять докласти максимум зусиль, щоб знайти компромісну формулу не просто для мирного співжиття, а для суспільних, політичних і соціальних перетворень, які були б дійсно здатні гарантувати дальший мирний розвиток українського суспільства.

Ваше Преосвященство, якою, на вашу думку, має бути роль Церкви в цих кризових процесах, яких ми всі є свідками і учасниками?

Я б почав свою відповідь із того, що пригадав би одну просту річ: Церква – це не тільки єпископат, не тільки священики, монахи, монахині… Церква – це насамперед народ Божий. Звісно, у традиційних християнських конфесіях клір виконує функцію проводу, але це не позбавляє кожного окремо взятого члена Церкви, кожного члена народу Божого його відповідальності. І відповідальність за ситуацію в Україні лежить не тільки на єпископаті, але на кожному з нас зокрема, незважаючи на те, чи йдеться про єпископа, священика, монаха, монахиню чи про мирянина.

Як я вже зазначив, Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій виступила в ролі такого собі «примушувача» до діалогу влади і суспільства. Але зараз цього замало. Зараз кожен християнин покликаний докласти максимум зусиль, щоб уже самою своєю присутністю бути носієм Божого миру, Божої справедливості, які зараз є настільки необхідними для вирішення ситуації в Україні.

Зараз кожен християнин повинен старатися максимально наблизитися до Бога. Погляньте на двох сестер з Євангелія – Марту і Марію. Марта клопоталася багато, старалася своїми людськими зусиллями вирішити ситуацію, а Господь похвалив Марію. Чому? Марія наблизилася до Господа, сиділа в Його ногах, вслухалася, прагнучи зрозуміти, як зробити, щоб було краще. Сьогодні це завдання і всіх нас. Адже що більше ми будемо з Богом, то більше знатимемо, що нам робити, як розв’язувати ситуацію.

Погляньмо на великі постаті нашої віри – тих, кого сьогодні ми називаємо блаженними або святими. Часто сама їхня присутність була джерелом Божого миру і спонукала навіть найбільш затвердлі в злобі серця до навернення, до зміни на краще.

Незважаючи на критичну ситуацію, нашому суспільству на загал і кожному громадянину України зокрема потрібне переосмислення власної життєвої ситуації. А нам, християнам, потрібно це найбільше. Ми часто дивимося на себе і порівнюємо з іншими – я таки не такий поганий, ходжу до церкви, приступаю до Святих Тайн, молюся, стараюся жити за Божими Заповідями. Але це – фарисейство. Саме так поводився фарисей з євангельської притчі про митаря та фарисея. Він порівнював себе з гіршим, на його думку, від себе. Ми маємо порівнювати себе з Христом, брати Його за взірець, а також вдивлятися у приклад святих, з яких кожен у свій оригінальний, власний спосіб, з Божою допомогою спромігся впровадити у власному житті Христову святість.

Саме через покаяння, як через зміну свідомості й поведінки, мусить пройти Церква в Україні, Церква у розумінні всього народу Божого. Увесь люд Божий покликаний переосмислити своє життя, свою ситуацію і дати на неї відповідь – гідний плід покаяння. І теперішня ситуація є саме закликом до таких змін.

Уже зараз можна сказати, що народ Божий в Україні глибоко усвідомлює потребу опертися в цій ситуації на Бога. Погляньте, саме люди на майдані просять, щоб серед них були священики, були монахи, монахині. Саме люди на майдані стали ініціаторами молитов на цій площі. І якби не присутність єпископів, священиків, монахів, монахинь, якби не присутність там на Майдані народу Божого, насильство уже би давно розгорілося до небачених масштабів.

Тому заклик нашого єпископату до строгого посту і спільної молитви, власне, і слід розглядати також як заклик до змін, до покаяння. Єпископи закликали до посту. А піст передбачає також і особисте покаяння, особисте навернення. Кожна єпархія має визначений день тижня, крім суботи і неділі, щоб провести час у цьому пості, покаянні, призадумі над собою. Наш єпископат закликав усю нашу Церкву до спільної молитви о 21.00. Церква устами свого єпископату закликала, щоб ми перемінювалися і всі разом в один час ставали перед Богом. Кожен із нас на своєму місці щось може зробити. Адже кожен може розвести руками: а що я можу зробити? Я не належу ні до якої партії і не є при владі. Кожен мусить зрозуміти: зло починається з малого і добро – з малого. Переміна України починається з переміни кожного з нас. А в нас яка є ілюзія? Ми завжди думаємо, що щось навколо має перемінитися, хтось має це перемінити. А це – неправда. Україна – це я. І коли Україна переміниться? Коли я перемінюся. Тому зараз одним із головних завдань Церкви, як народу Божого, є уприсутнювати Бога, Його любов, Його мир у нашому суспільстві.

Владико Венедикте, можливо, на закінчення ви хотіли б ще сказати щось, чого я не запитав?

Блаженний Папа Іван Павло ІІ, який скоро буде проголошений святим, часто повторював у своїх проповідях, зверненнях, листах, енцикліках євангельський заклик «Не бійтеся!» У нашій ситуації цей заклик є особливо актуальним. Не біймося одні одних! Моя мама колись казала: «Ніхто не є з рогами чи з хвостом». Не біймося, не маймо упереджень, не маймо стереотипів. Бо ми часто маємо стереотипи – той з тої партії, той з опозиції, той з Донецька, той зі Львова – живемо стереотипами. І тому я зичу не боятися: зустрічатися, слухати, вслухатися одні в одних. Ми не вміємо вслухатися, ми маємо страх одні перед одними. Ми в голові маємо витворену свою ідеологію (кожен із нас) і намагаємося її пропихати. А спробуймо послухати інших: чому вони мають інші погляди? Спробуймо вслухатися одне в одного. От спробуймо зрозуміти іншого, не боятися його. Папа говорив про цей приклад, що Христос не боїться, правда ж, довіритися кожному з нас. Не біймося довіритися, не маймо страху. І коли цей страх зникне, то мир, любов і спокій та порозумінням прийде відразу в Україну.

Католицький Оглядач

ПУБЛІКАЦІЇ

Сім тез про служіння священика в лікарні14 жовтня

Навіщо священики присутні в лікарні? В яких ділянках Церква і медики співпрацюють сьогодні? Як реагують хворі на присутність священика? Ці...

АНОНСИ