АКТУАЛЬНО

Як пережити Страсний тиждень і зустріти воскреслого Христа? Думки владики Богдана Дзюраха

Понеділок, 22 квітня 2019, 11:49
Страсний тиждень – наші останні кроки в сорокаденній великопісній мандрівці. У цей період багато з нас зосереджуються на самих собі і на тому, як провели піст. Не варто цього робити, бо не ми є головними дійовими особами подій, які спогадуємо впродовж і Великого посту загалом, і Страсного тижня зокрема.

Піст – це крокування за Христом, який «задля нас людей і задля нашого спасіння» прийшов на цей світ і йде хресною дорогою спасіння вулицями Єрусалима. І саме свідомість того, що це Його хресна дорога з любові до нас, мала б оживляти наші почуття від початку Великого посту і до кінця Пасхального світанку.

Тому, стоячи на порозі Страсного тижня, не слід займатися хворобливою інтроспекцією чи прискіпливим самоаналізом – що вдалося, а що не вдалося нам здійснити з тих побожних постанов, які ми робили сорок днів тому, бо тільки Бог знає людське серце і тільки Він може оцінити, наскільки корисними, плідними для нашої душі були наші великопісні вчинки й зусилля.

Очевидно, було б незмірним щастям для кожного з нас, якби ми, переживши цей Великий піст, зробили бодай малий, проте реальний крок назустріч Богові. Утім, не нашими зусиллями ми осягаємо спасіння, але многоцінною жертвою Христа-Спасителя – Агнця Божого, який у ці страсні дні бере на себе весь тягар людської злоби і невірності, – моєї злоби і невірності, щоб відтак обдарувати нас своєю чистотою, святістю і життям. Саме на Нього в ці передпасхальні дні ми маємо дивитися, Його споглядати, за Ним іти, не даючи себе відволікати сторонніми і другорядним справами та заняттями.

Бо існує велика небезпека піддатися світській великодній суєті. Ця «побожна» суєта, коли ми готуватимемо зовнішні елементи святкування, може настільки заполонити наше серце, наші думки, наш час, що ми ризикуватимемо справжнім святкуванням Великодня. Бо справжній Великдень – це зустріч із воскреслим Спасителем. Це суть і вершина цього свята. Усе інше, так би мовити, додаток, добрий, приємний, але не суттєвий.

 

Смачний святковий стіл, але на першому місці – воскреслий Христос

В українській культурі існують численні народні традиції, пов’язані з Великодніми святами. Ці традиції становлять невід’ємний елемент святкувань. Проте, на жаль, вони часто немовби йдуть паралельно до духовної дійсності, не переплітаючись, а інколи навіть розминаючись із нею, будучи відірваними від суті святкувань. Тому стають позбавлені справжнього християнського сенсу. Наприклад, гарний звичай освячення страв може стати самоціллю, приводом для ще одного, більш щедрого родинного застілля. Такі «святкування» часом порівнюють із великодньою писанкою, яка зовні яскрава і прикрашена, проте всередині – порожня…

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: святкування має мати і свій зовнішній вияв, і соціальний вимір, даючи нагоду для зустрічі в родинному колі, яка відновлює зв’язки і зміцнює любов та взаємоповагу між членами сім’ї. Зрештою, сам Господь Ісус за свого земного життя не один раз брав участь у святкових і в менш урочистих застіллях. Але Його присутність із певністю надавала тим зустрічам за спільною трапезою особливого значення і звучання - вона ставала пророчою заповіддю і знаком Царства Небесного та вічної участі в Божому блаженному житті. Тож ідеться саме про це: щоб за нашим родинним святковим столом було виділене чільне місце для Нього – живого і воскреслого Спасителя. Тоді наші домашні святкування стануть логічним продовженням і довершенням урочистостей, започаткованих у храмових богослужіннях у ширшій родині церковної спільноти.

Воскреслий Спаситель має бути не приводом для святкування, а ставати щоразу більше його осердям, метою, центром. Тоді наші урочистості і гостини справді будуть тим, чим мають бути – виявом нашої живої віри у Христа воскреслого. А все інше втратить свою надзвичайну важливість – святкова трапеза, навіть якщо не дуже розкішна, смакуватиме по-особливому, бо буде наповнена Божою присутністю, «приправлена» Божою любов’ю.

Так сталося поблизу Еммауса, коли два Христові учні впізнали Його, воскреслого, саме перебуваючи з Ним за спільним столом, і споживаючи, мабуть, скромну вечерю. Іншого разу сам Божественний Учитель приготував пасхальний сніданок для своїх кількох апостолів, зустрівши їх після Воскресіння на березі Галилейського моря. На сніданок була тоді тільки риба «на грилі», тобто на вугіллі. Хтось скаже, що це пісна, невеликодня страва: де тут агнець? Але Він сам є Агнцем, який віддає себе на «споживання».

Тож цей дивний сніданок закарбувався назавжди у свідомості і пам’яті первісної Церкви, а Христові учні донині відвідують те місце, де за переданням відбулася описана в Євангеліях подія. І це не дивно. Бо в питаннях віри найважливішою є зустріч, – зустріч людини з Богом, людини, котра прагне спасіння, і Бога, який дає повноту життя у воскреслому Христі. Де відбувається така зустріч, має місце справжнє свято. Без цієї зустрічі справжнього свята, на жаль, не буде.

Зрештою, Воскреслий прагне бути близько до нас і з нами не тільки у святкові дні, а щодня, у кожну мить нашого життя.

 

Пізнавати воскреслого Христа у ближніх

Коли ми навчимося відкривати присутність воскреслого Христа у великодніх святкуваннях, відтак запросимо Його як Господа і Бога до нашого щоденного життя, непомітно почне змінюватися і наш погляд на зовнішні обставини та на інших людей. Бо дуже часто, втрачаючи з-перед очей Бога, ми не бачимо сенсу деяких, зокрема важких, подій, які час від часу трапляються в нас чи в наших рідних і близьких. Пам'ять про Христове Воскресіння допомагає зберігати надію навіть перед лицем великих труднощів і випробувань. Людина віруюча ніколи не буде віддавати свого майбутнього в руки сліпого «фатуму» чи напризволяще нищівним стихіям, бо знатиме, що після Страсної п’ятниці неодмінно настане великодній ранок, що гріх і зло не матимуть останнього слова в її житті, адже останнє слово вже завжди «зарезервоване» Христові воскреслому, який запевнив: «У світі страждатимете, та бадьоріться, Я бо переміг світ».

Наш погляд, перемінений присутністю Ісуса Христа, відтак буде здатний розпізнавати присутність Бога в наших ближніх. У ці пасхальні дні було б дуже добре, щоб ми подивилися навколо себе і звернули увагу на тих, кого хоче торкнутися Воскреслий, підготовляючи і для них, як Він це зробив для своїх апостолів, скромний, але щирий і приправлений любов’ю почастунок. Далеко не потрібно йти, інколи достатньо зробити два кроки до дверей, що є на спільній сходовій площадці: можливо, за цими дверима - самотність, смуток і недоля, які сповили серце одинокої старенької особи. Такі люди, зазвичай, не можуть дозволити собі навіть частинки з того, що буде стояти на нашому святковому столі. Тож принести їм трохи радості, світла і надії, які матеріалізуються в рум’яній пасочці, шматку шинки та свіжому яйці-крашанці, - це теж глибокий християнський вимір пасхальних святкувань, справжніх святкувань.  

 

Пасхальне тридення: любов перемагає зраду

Перед самою Пасхою маємо Великоднє тридення. Це Страсний четвер, Велика п’ятниця і Велика субота. У ці три дні ми літургійно спогадуємо Христові страсті, споглядаємо вірну до кінця божественну любов. До них ми наближаємося іншим триденням, починаючи від понеділка і аж до середи, коли спогадуємо Другий прихід Христа, а відтак роздумуємо над драмою людської невірності і зради, які так виразно проявилися тими днями в житті апостолів.

Два з-посеред них є для нас певною мірою емблематичними. Юда і Петро. Кожен на свій спосіб допустився важкого проступку, зрадив свого Божественного Вчителя.

Утім, постать Юди є трагічною, бо він, усвідомивши глибину своєї зради, дав себе паралізувати нищівному почуттю провини, не кинувся в обійми Божого милосердя, яке Ісус пропонував йому навіть у найбільш фатальний момент, – момент зради, коли звертався до нього словом «приятелю».

Петро незадовго після зради Юди теж дуже болісно пережив власну людську слабкість і невірність, бо аж тричі публічно відрікся від свого Вчителя, піддавшись паніці і страхові. Проте коли зустрівся з Його поглядом, відкрив для себе джерело спасіння в Божому милосерді, прийнявши його до свого серця щирим каяттям. Петро «заплакав гірко», і ці сльози стали для нього життєдайною росою, завдяки якій на ниві серця почало проростати нове божественне життя. Наскільки нам, що так легко піддаємося паралічеві страху і тривоги та падаємо у зневіру і невірність, потрібно дару таких щирих сліз! Коли востаннє ми плакали над нашою невірністю – супроти Бога, ближніх і самих себе?

Але в Пасхальному триденні мене вражає ще один момент – уже не індивідуальної, а колективної помилки і невірності. Народ, підбурений духовною верхівкою, вимагає від Пилата видати на смерть Христа, а відпустити Варраву – заколотника і, можна б сказати сучасною мовою, терориста. Євангеліє описує цей основний момент народного відступства кількома словами, які неможливо читати без тривоги і зворушення: «І крик їхній переміг». Як часто в цьому нашому житті перемагає не правда, а істеричний крик пропаганди, як часто тріумфує не любов, а агресивність, як часто нашими вчинками керує не світло розуму, а сліпота розбурханих емоцій… І хоч ці перемоги бувають «пірровими» та недовготривалими, усе ж вони завдають нових страждань, здебільшого невинним людям, які стають жертвами нашого нерозуму і миттєвого засліплення. Історія Ісуса повторюється в історії наших сучасників… І так із покоління в покоління… А ми в цій історії далеко не спостерігачі. Ми завжди безпосередні її учасники і дійові особи.

На щастя, обов’язково настає Великдень. Христос приходить і приносить мир. Він простягає руку примирення і прощення. Не докоряє за невірність і зради, а звертається до того, що в кожному з нас є автентичне і божественне – до здатності любити. Він питає, подібно як питав апостола Петра: «Чи любиш ти Мене?» А далі запрошує іти за Ним дорогою правди та вірної любові.

Так промине і цьогорічний Страсний тиждень. Настануть Великодні свята. І наша зрада буде перемінена Божою любов’ю. Наш смуток буде перемінений на радість. Христос невидимо наблизиться до нас, запрошуючи нас наблизитися до Нього. І кожному з нас буде даровано нагоду пережити власний Еммаус.

 

Владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ