АКТУАЛЬНО

«Межі особистості – це відповідальність за своє життя і сценарій для будування повноцінних стосунків із близькими, друзями, світом», - християнський психолог Мирон Шкробут

Четвер, 14 лютого 2019, 09:50
Що таке межі особистого простору, встановлені для себе і для інших? Чому це важливо у стосунках з оточенням? Як встановлюється межа, яку не дозволено перетинати іншим, навіть найближчим людям, і як це корелюється з поняттям поваги/самоповаги?

Ця тема, за участі християнського психолога Мирона Шкробута, порушується в програмі «Психологічна порадня» уже не вперше. У бесіді на цю тему 12 лютого в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» – про нюанси щодо меж особистості та їх дотримання, а саме – про відповідальність за власні вчинки, вибір і, врешті, свою долю.

Часто ми не розуміємо, коли і як відбуваються інвазії в наш простір. І чому після цього вторгнення – здавалося б, дружнього й приятельського, з’являється відчуття спустошеності, висотності і даремно витраченого часу. У таких випадках допомагає чесна відповідь на запитання самому собі: для чого мені це? Що я отримую від такого спілкування? Інколи відповідь може бути болісною: це не дружба і навіть не приятельство. Це використовування, одностороннє «споживання» уваги, енергії, часу. Важливо розуміти: де ці межі, мої і чужі? Порушуються вони чи ні?

Всесвіт живе за своїми законами – незалежно від того, віримо ми в них чи ні. Це як із законами фізики: яблуко падає безвідносно до нашого знання/незнання закону Ньютона. Один зі таких законів Всесвіту, за формулюванням Мирона Шкробута, – що посієш, те й пожнеш. Це закон відповідальності – за вчинки, рішення, вибір.

Сценарії та моделі цієї відповідальності (чи безвідповідальності) часто закладаються ще в дитинстві. Інколи в цьому беруть активну участь батьки чи бабці/дідусі, причому з найкращих міркувань. Наприклад, такий безневинний випадок, з яким зіштовхувалися чи не всі батьки: о десятій вечора дитина каже, що на завтра потрібно намалювати пташку/квітку/котика. Що зазвичай робить мама? Так, сідає і малює. Чи можна це зрозуміти? Так. Чи правильно це? Швидше, ні. Дитина повелася безвідповідально – забувши про це завдання, не зробивши його самостійно і переклавши на маму, яка у 9 із 10 випадків його виконає, хоч і поночі. Так закладається сценарій, як мінімум, безвідповідальності: я забув/не зміг, але хтось це зробить замість мене. Сценарій, який може стати й інструментом маніпуляції, – особливо, якщо дитина відчуває, наскільки для мами важлива хороша оцінка у школі, результат, соціальне схвалення. Як цей результат було досягнуто, стає неважливим.

Якими могли б бути симетричні кроки мами у відповідь на таку невинну маніпуляцію сина чи доньки? Пан Мирон вважає: варіантів достатньо, головне – щоб дитина відчула, що безвідповідальність/забудькуватість/хитрування завжди матимуть наслідки, передусім для неї самої. У цьому випадку це може бути негативна оцінка (якщо мама відмовляється малювати пташку до півночі) чи самостійне малювання («спартанський» варіант), чи своєрідна угода мами з дитиною («я сьогодні малюю, ти завтра прибираєш у кімнаті»). Сутність таких ніби жорстких дій мами чи тата – заблокувати сценарії безвідповідальності, показати, що дія чи бездія, у малому чи у великому, завжди має певні наслідки, й не завжди вдасться перекласти свою відповідальність на когось іншого.

Важливий момент, на якому наголошує Мирон Шкробут: ми відповідальні лише за власне життя і долю, але не можемо брати на себе відповідальність дітей, а отже – проживати за них їхнє життя. Ці речі потрібно розділяти якомога чіткіше, підкреслює психолог. Надмірна батьківська любов може перерости у диктат стосовно дітей, на табу на їх власну думку, блокування їхньої волі, а, отже, і здатності самотужки будувати власне життя. Дитина привчається бути повністю залежною, зокрема й від  батьків. З іншого боку, це хронічний акцептор, який звикає безумовно діставати бажане і не знає, що таке «ні». В українських реаліях такі сценарії діють у сім’ях, де хтось із батьків (чи й обоє) – на заробітках за кордоном. Батьки намагаються компенсувати дитині брак уваги і безпосередньої любові матеріальними благами. Діти ж, спочатку несвідомо, а потім і цілком цілеспрямовано, експлуатують це батьківське почуття провини, вимагаючи більше і більше у матеріальному плані. Формується егоїст, який вважає, що батьки, а надалі й світ, йому щось винен і повинен, хоча батьки ж хотіли якнайкраще…

Ще один закон Всесвіту, який має дотичність до питання особистісних меж, – «закон влади»: ми не можемо й не маємо права намагатися  змінити іншу людину. Єдина людина, яку ми можемо змінювати, – ми самі. Поза тим, цей закон порушується постійно? зокрема у родинних, подружніх стосунках. Як це корелюється із попереднім законом про відповідальність? Психолог пояснює: жодні слова не матимуть такої ж ваги, як відчуття наслідків власних дій. Чоловік-п’яниця не почує і не сприйме розпачливих слів дружини, поки не відчує, на яке дно опускається сам і тягне туди свою родину.

«У певних ситуаціях, як-от коли в родині є людина із залежністю, запускається сценарій: у нас є слон, але ми про нього не говоримо, - каже Мирон Шкробут. – Так, всі знають про проблему, але замовчують її, говорити про це – табу. Це один із принципів дисфукціональних сімей – «не говорити». Проте це і питання щирості, і чесності – щодо себе і щодо стосунків у сім’ї: визнати, що проблема є, що в домі живе «слон», який потребує все більших і більших ресурсів і уваги, але все одно дім перетворюється на місце, де жити неможливо. «Слон» порушує можливі і неможливі особисті межі як членів родини, так і соціальні норми. Який вихід у таких ситуаціях? Принаймні визнати проблему, почати про це говорити в колі родини, а потім із психологом чи священиком. Важливо, щоб людина врешті сама відчула наслідки своєї безвідповідальності…»

Є ще один момент – щодо встановлення особистісних меж, про який ішлося в бесіді: чому, попри розмитість поведінкових обмежень для себе й інших, ми ставимо такі жорсткі межі для присутності Бога в нашому житті? Мирон Шкробут пропонує чесно відповісти собі на запитання – а скільки часу свого життя ми є християнами? Двічі на рік, коли сідаємо до різдвяного чи великоднього столу? Дві години на тиждень, коли йдемо на недільну службу до церкви? Чи ми живемо так завжди, щодня і щогодини, маючи в серці Бога і проявляючи цю сутність повсякчас? Для багатьох це питання буде важким і без відповіді. Але це питання щирості – зізнатися собі в певних речах, визнати самообман: ритуал не замінює сутності, виконання приписів – це ще не віра.

Мирон Шкробут цитує молитву з Другої книги Хронік, катехизу «Молитво, явися» Брюса Вілкінсона і слова о. Василя Захаруся про те, що «Господь розпросторює наші межі» і дає те, що хоче нам дати, чого ми справді потребуємо. Є різниця – між бажанням і потребою, між задумом і планами людини - і тим, у чому є справжнє призначення.

Резюме цієї бесіди про межі, особистий простір, обмеження і прагнення таке: важливо рухатися, не залишатися статичними, розвиватися. Слід визнавати і бачити проблеми – шукати їх вирішення. Мирон Шкробут радить книжки видавництва «Свічадо» на цю тему – це книжки релігійного спрямування, проте є й інші, світські і більш спеціалізовані. Доступні лекції, курси, консультації психологів. Можна шукати й  знайти свого душпастиря. Важливо – по-справжньому шукати. Своє вирішення проблем і свій шлях – і до себе, і до Бога у своєму житті.

reradio.com.ua


ПУБЛІКАЦІЇ

Проповідь Блаженнішого Святослава, Отця і Глави УГКЦ, у 19-ту неділю по Зісланні Святого Духа19 жовтня

Сьогодні Христос каже нам, щоб ми так чинили, так ставилися до кожної людини, як ставиться до людини сам Господь Бог. Навіть більше, Він...

МЕДІА
Prev Next