АКТУАЛЬНО

Україна – Польща – Росія: чи можливі мир і поєднання?

Понеділок, 14 березня 2016, 15:09
Доповідь Блаженнішого Святослава на Х з’їзді у місті Гнєзно (Польща) під назвою «Європа нових початків. Сила християнства, що визволяє».

I. Дорога до українсько-польського поєднання

Аналіз взаємозв’язків і зусиль, спрямованих на досягнення поєднання в українсько-польсько-російських взаєминах, дуже добре корелює з другою частиною цьогорічного Ґнєзненського з’їзду, котра пригадує про визвольну силу християнства, що є найістотнішим елементом європейської спадщини. Євроінтеграція не могла б відбутися, якби не з’явилося прагнення реалізувати ідею поєднання між народами.

Tим, що ми переживаємо сьогодні в об’єднаній Європі держав, ми завдячуємо людям з візією, котрі в той час, коли ще тривала війна, шукали шляхів до поєднання між сторонами, що поборюють одна одну. Завдяки далекосяжній свідомості осіб, наскрізь просякнутих християнськими цінностями, відбулося французько-німецьке та німецько-польське поєднання. Слід зауважити, що у всіх цих процесах Церкви відігравали і відіграють істотну роль.

Першим кроком у напрямку налагодження співпраці відразу після закінчення ІІ світової війни, була зустріч кардинала Авґуста Глонда, примаса Польщі, та єпископа Івана Бучка, апостольського візитатора для греко-католиків у Західній Європі, 22 травня 1945 року, у Папській колегії Святого Йосафата в Римі. Уже сама ця подія була чимось винятковим, оскільки – як відомо – митрополит Шептицький помер пів року раніше, 1 листопада 1944 року, а всі решта греко-католицькі єпископи були арештовані та ув’язнені. Про деталі розмови відомо лише те, що у її ході обговорювалося потребу випрацювання моделі взаємної співпраці в новому геополітичному контексті.

1) Перші декларації і спроби діалогу

Наступної зустрічі ієрархів наших Церков треба було чекати понад сорок років. У жовтні 1987 року, з ініціативи Івана Павла ІІ, єпископи римо-католицької та греко-католицької Церков зібралися в Українській і Польській колегії в Римі. Вперше тоді прозвучали знаменні слова, спочатку з вуст кардинала Юзефа Ґлемпа, що „ми є боржниками один одного, оскільки не зуміли втілити в життя науку, що випливає зі спільноти нашого святого хрещення”, а у відповідь з боку кардинала Мирослава Любачівського було „простягнуто братерську долоню до братів поляків на знак поєднання, пробачення і любові”. На жаль, з огляду на геополітичні обставини, ця подія не могла пробитися до свідомості широкого загалу.

Через десять років після тієї події, вже у Львові, кардинал Любомир Гузар у присутності мільйонного зібрання вірних визнав, що „сини й дочки української греко-католицької Церкви чинили зло своїм ближнім із власного народу та з інших народів… Тому, від імені Української Греко-Католицької Церкви прагну за них усіх попросити пробачення”. Ці слова він повторив через три роки, під час зустрічі з молоддю в Лідниці: „…перед вами, дорога молоде, хочу заявити, що ми просимо вашого пробачення і ми готові пробачити все те, що було нам скоєно”. Ці висловлювання були співзвучні зі словами з повчання Івана Павла ІІ, виголошеного під час його прощі до України: „Нехай пробачення надане і отримане розіллється як добродійний бальзам у кожному серці”. Слова кардинала Гузара і заклик папи не залишилися без відлуння. Відразу після цього було створено комісію з питань співпраці Синоду Греко-католицької церкви та Єпископату Польщі. На її першому засіданні у Люблині було затверджено душпастирську програму „загоєння ран”, роблячи акцент на згромадженні священиків та на роботі з молоддю. Кількома місяцями пізніше на Личаківському цвинтарі у Львові єпископи, духовенство і вірні спільно молилися за Січових стрільців та Львівських орлят, котрі у 1918 році гинули в боях по обидва боки барикад. На жаль, ці ініціативи переродилися в якусь тривалу програму співпраці. Потрібне було зусилля з обох сторін, щоби слова і жести дійшли до сумління, серць і свідомості всіх поляків та українців, на що тоді, здається, наші Церкви ще не були готові. Іван Павло ІІ, котрий українсько-польське поєднання трактував як один із найбільших викликів свого понтифікату, напередодні 60-ої річниці Волинської трагедії у посланні до кардиналів Юзефа Ґлемпа, Мар’яна Яворського та Любомира Гузара, вкотре писав, що „якщо Бог пробачив на у Христі, то треба, що вірячи вміли пробачати один одному взаємно нанесені кривди і просити про вибачення власних помилок”.

Своєрідною відповіддю на цей папський заклик був пастирський лист греко-католицьких єпископів до сусідніх один одному братів українців і поляків, що закликав до поєднання, без котрого – як вони писали – „наші народи не мали і не матимуть у майбутньому перспектив для розвитку як на релігійній, так і на політичній площинах”. Єпископи задекларували у листі, що це початок „важкого і, здається, не цілковито всіма прийнятного процесу, метою якого повинно стати не стільки політичне, як передовсім духовно-релігійне поєднання”. Чи дійшов цей заклик до польського і українського суспільства, складно однозначно відповісти, оскільки попри проголошувані декларації все ще можна було почути в Польщі звинувачення, мовляв, українська сторона, у тому числі греко-католицька Церква, занадто слабо і замало однозначно поставилися до кривд, що їх пережили поляки. Здається, це зрозуміло, оскільки подібним чином українці все ще відчувають біль трагедії Голодомору – таким же чином у національній пам’яті поляків залишився біль після трагедії на Волині. Тому надзвичайно важливим і потрібним було спільне послання Синоду Греко-католицької церкви і Єпископату Польщі, проголошене у червні 2005 року у Варшаві і Львові. Обидві сторони, перегукуючись із польсько-німецьким посланням з 1965 року, висловили тоді наступне: „вибачаємо і просимо пробачення!” Оскільки ця подія перегукувалася з відозвою польських єпископів до німецьких, здавалося, що воно принесе подібні плоди у взаємовідносинах. Реальність виявилася набагато складнішою. Якщо обмін листами між польським та німецьким єпископатами став актом, котрий надав імпульс для будування кращих взаємин між двома народами, то голос греко-католицьких єпископів України та римо-католицьких Польщі не дійшов до свідомості всіх поляків і українців. Це виявили надзвичайно бурхливі дискусії при нагоді чергових роковин волинських подій, а кульмінацією виявився рік 2013. Вслухаючись у суспільні настрої по обидва боки кордону, Синод Греко-Католицької Церкви надіслав відозву до всіх людей доброї волі, котра була прочитана у церквах на початку Великого посту, у Неділю всепрощення. У цій відозві єпископи стверджували, що „Християнська оцінка волинської трагедії, так само, як і крив, спричинених нею, вимагає однозначного засудження” і не можна жодним чином „виправдовувати вчинених злочинів, незалежно від їхніх мотивів, бо вбивство є ламанням Божої заповіді: не вбивай!” Гаряча дискусія, що точилася в той час, активізувала також інші середовища з українського боку. Патріарх Філарет, очільник Української Православної Церкви Київського патріархату, надіслав листа, в котрому закликав до діалогу і пробачення. Вийшла декларація українських інтелектуалістів, у котрій вони висловлювали співчуття тим, хто пережив терпіння або загинув від рук українців на Волині. На дискусію навколо волинської трагедії в Польщі наклалася надзвичайно напружена політична ситуація в Україні. Тривала підготовка до протестів у Києві, а у Варшаві депутати сперечалися про те, чи волинські події слід називати геноцидом, чи етнічною чисткою з ознаками геноциду. У цій гарячій атмосфері з’явилася ціла низка закликів, що заохочували до поміркованого і взаємного поєднання. Як відозва Волинської ради церков, так і пастирський лист Римо-католицького єпископату України та декларація Української православної церкви Московського патріархату показали, що питання українсько-польських відносин знову стало дуже актуальним, а процес поєднання набув нової динаміки. На відміну від попередніх років, дебати з українського боку набули екуменічного характеру, але надалі залишалося відкритим питання, чи серія вчинених кроків насправді доходить до свідомості суспільств? Інколи могло здаватися, що налаштування людей більше змінювали телевізійні трансляції з київського Майдану, аніж заклики єпископів. На жаль, політичні події в Україні поточилися зовсім в іншому напрямку і ситуація змінилася діаметрально. Дискусія в українському суспільстві про українсько-польські взаємини перенеслася на російсько-український конфлікт.

2) Наступні роковини волинської трагедії

Слід визнати, що в цьому надзвичайно складному контексті 70-их роковин волинської трагедії у 2013 році, за п’ять місяців до початку Революції гідності в Україні, Єпископатові Польщі і Синодові Греко-католицької церкви вдалося підготувати спільну відозву. На відміну від попередніх декларацій, цього разу послання було підписане також головою Римо-католицького єпископату України та очільником Греко-католицької церкви в Польщі, котрі представляли національні меншини: польську в Україні та українську в Польщі. Вперше з’явилося ствердження, що „етнічні чистки ніколи не можуть бути методом вирішення конфліктів поміж сусідніми народами, ані не можуть бути виправдані політичною, економічною чи релігійною рацією”. У декларації вчинено також двостороннє визнання вини та попрошено пробачення, а також засуджено крайній націоналізм і шовінізм, котрі призвели до загибелі тисяч людей. Послання закінчується заохоченням до спільного свідчення християн з Польщі та України в Європі, що об’єднується. Здається, що це послання, підготоване у складний час, поєднане зі спільною молитвою за жертви, заспокоїло розбурхані суспільні емоції, спричинені взаємними звинуваченнями і дуже напруженими відносинами по обидва боки кордону, що також підігрівалися зовні. Наша дорога до цього моменту не була легкою, ми дискутували одні з одними про справи замовчувані і забріхувані комуністичною пропагандою. Дорога не була простою також тому, що йшла в парі з процесом пізнання всієї правди, також тієї важкої до прийняття.

Старання кардиналів Мирослава Любачівського, Юзефа Ґлемпа, Любомира Гузара і архієпископа Юзефа Міхаліка, натхненні харизматичним папою Іваном Павлом ІІ, були майже пророчого характеру. З перспективи понад тридцяти літ ми добачаємо сьогодні, яку великодушність і мудрість повинні були вони проявити, щоб започаткувати українсько-польський діалог. Ми помічаємо, що їхні зусилля не були даремними, бо процес поєднання і співпраці пускає щоразу глибше коріння. З цієї дороги все ще треба усувати різне каміння і перешкоди, котрі понаставляло нам минуле. Часом ця дорога є дуже вибоїстою, часом простішою. Так чи інакше, започаткований таким чином процес вимагає дій на всіх можливих рівнях і щаблях – у взаєминах між ієрархами, президентами, прем’єр-міністрами і міністрами, але передовсім між людьми – мешканцями Польщі і України. Це підтвердила наша спільна заява, видана у 2015 році, в котрій була висловлена надія, що справа поєднання народів – українського і польського – буде продовжена конкретною співпрацею, взаємною повагою, взаєморозумінням і підтримкою.

3) Пора на конкретні кроки

Виявом солідарності й конкретних дій щодо українського народу була з боку Польщі молитва, а також духовна та гуманітарна підтримка у драматичні часи війни. Період випробувань ще більше зблизив наші народи, але також показав, наскільки ми потрібні один одному. Підтримка, отримувана з Польщі, була символічним увінчанням процесу, поштовхом до якого стали декларації, прийняті в попередні роки. Думаю, що через ці декларації Бог готував наші народи до того, щоб ми могли у такий важливий час – не лише для України, але й для Європи – як християни і найближчі сусіди бути разом. Те, що відбувається у наших взаєминах зараз, є особливим благословенням Божим і разом з тим втіленням пророчого бачення Івана Павла ІІ про українсько-польське поєднання. Реальна суспільна переміна чи зміна відносин між народами не є процесом ані простим, ані одноразовим, не стається раптово, протягом тижня, місяця чи кількох років. Здавалось би, що заклики, скеровувані єпископами з України і Польщі та підтримувані Іваном Павлом ІІ, приносять мізерні результати, однак, досвід показує, що кожного разу з’являлися цінні громадські ініціативи, метою яких було переборювання перешкод, що існують у взаємовідносинах.

Команди українських і польських істориків з університетських осередків в Україні: Львова, Києва, Луцька, та в Польщі: Люблина, Варшави і Кракова започаткували спільні дослідницькі проекти і випустили багато цінних опрацювань стосовно українсько-польських відносин. Створена міжнародна комісія, котра планує випустити спільний підручник для навчання історії. Протягом низки років дві значущих організації: Світове об’єднання солдатів Армії крайової та Об’єднання українців в Польщі організували цикл зустрічей „Польща-Україна: важкі питання”, в результаті яких опубліковано вісім томів статей про найважливіші і одночасно найболючіші проблеми. На державному рівні Архіви Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ Польщі випускають спільні дослідження, оперті на невідомих документах спеціальних служб. На прикордонних територіях спільно вшановується місця пам’яті, де спочили українці і поляки – жертви конфлікту. Вже протягом кільканадцяти років на українсько-польському кордоні відбуваються Дні добросусідства. Діють також Капітула польсько-українського поєднання та комітет блаженного Омеляна Ковча, активного прихильника порозуміння. Вийшли публікації на українсько-польську тематику, написані членами журналістського клубу „Без упереджень”. Мали місце спільні заходи президентів України і Польщі, такі як урочисте відкриття цвинтаря Орлят у Львові чи зустріч у Павлівці і Гуті Пеняцькій з українського боку та в Павлокомі з польського боку, де вшановано пам’ять жертв польсько-українського конфлікту. Не менш істотною є співпраця українського і польського Інститутів національної пам’яті, а також заходи, що проводяться організаціями національних меншин в обох країнах.. Українська і польська молодь зайнялися записуванням розповідей українців, котрі рятували поляків під час конфлікту; створено фільм „Пробачити все зло”, котрий намагається очистити болісну історичну пам’ять. Це лише деякі зі спільних дій, натхнені деклараціями, що закликають до поєднання.

4) Перспектива на майбутнє

В українсько-польських відносинах відбулося багато позитивних речей, але мають місце також явні провокації. Складно навіть інколи однозначно ствердити, які фактори: негативні чи позитивні мають більший вплив на суспільну свідомість і взаємовідносини. Це добре, що наші суспільства ініціативу українсько-польського поєднання беруть у свої руки, оскільки костельно-церковні середовища мають інколи схильність до генерування ксенофобських настроїв. Зараз з боку наших Церков потрібне залучення більшої частини загалу світських людей, щоби зміна у взаємному сприйнятті охопила якомога ширші верстви людей. Це вимагає прийняття постійно нових ініціатив на різних площинах як церковного, так і суспільного життя. По тридцяти роках спільних заяв ми відчуваємо, що не все, що було проголошене, стало виконане. Ми повинні багато разом працювати, щоб наші наміри не залишилися тільки на папері, а були втілювані в життя. Не йдеться тільки про матеріальну співпрацю, що такоє є важливою, але насамперед про людські контакти, контакти між парафіями та неурядовими організаціями наших країн. Коли люди взаємно пізнаються і поважають один одного, тоді упередження слабнуть, мури і стереотипи руйнуються. Ми повинні саме в цьому дусі робити в Польщі і в Україні наступні кроки вперед, так щоб справа поєднання не була ініціативою лише єпископів, але щоб міг статися „всенародний здвиг”, щоб ми зрозуміли, що вільна Україна необхідна для вільної Польщі – і навзаєм. Потрібна конструктивна співпраця в дусі добросусідства на площині церковній, суспільній, культурній, політичній та економічній. Дослідженням і вивченням складної минувшини нехай займуться компетентні фахівці, натомість суспільні еліти повинні зосереджуватися на майбутності. Важливо також, щоби прагнення поєднання і взаєморозуміння стало темою громадського обговорення не лише при нагоді чергових роковин, але й протягом цілого року. Потрібна довготривала програма контактів і обмінів української та польської молоді, що виникає з переконання, що поєднання є довготривалим процесом реалізації спільних проектів. У польсько-німецьких відносинах за деклараціями пішли ініціативи знизу, що спричинилося до поширення спільноти між державами. Теперішня ситуація повинна становити для нас заохочення до відкритої дискусії про наші взаємини і форми співпраці, щоби процес поєднання міг набути ще більшої динаміки. В іншому разі спільні декларації поступово втратять своє значення і перейдуть на задвірки історії.

 

II. Українсько-російські взаємини

Досвід, здобутий під час будування українсько-польського поєднання, може виявитися дуже помічним у формуванні дружніх взаємин з росіянами. Дивлячись на теперішню ситуацію з перспективи французько-німецько-польських відносин після ІІ світової війни, ми бачимо, що для українсько-російського добросусідства немає альтернативи. Обидва народи належать до одного і того є географічного ареалу Східної Європи, і ніхто не змінить факту, що сусідують однин з одним. Однак, існують суттєві перешкоди ідеологічного характеру, щоби процес поєднання міг зрушити з місця.

1) Позиція Росії щодо України

Російська влада заперечує право на існування українського народу і його окремішньої, власної культури. Особливо останніми роками найвищі церковні і державні достойники проголошують, що українці і росіяни – це один народ. Така теза і позиція чинять так, що діалог стає неможливим, бо ж не можна провадити розмови з кимось, хто не існує і не має власної окремішності. Представники як державної, так і церковної влади московського патріархату піддають сумніву сам факт існування незалежної Української держави. Саме існування української державності вважається агресією Заходу і насиллям над тілом великого російського народу. Тому будь-які заходи, спрямовані на знищення української незалежності, вважаються святою справою, котра додатково виправдовується теологічними поглядами. Це можна коротко проілюструвати твердженням, що так, як є єдиний Бог у трьох особах, так само існує єдиний російський народ у трьох нерозлучних постатях: великоруській, білоруській і малоруській, тобто, українській. У таких обставинах діалог про поєднання і визнання кривд, взаємно нанесених один одному, є цілковито заблокований. Теперішня влада Російської Федерації намагається реанімувати старі комуністично-геополітичні постулати, і неспроможна звинуватити безправ’я комунізму не лише щодо російського і українського народів, але також стосовно інших країн – у тому числі польського народу. Президент Росії оголосив, що найбільшою драмою останнього десятиліття ХХ століття був розпад Радянського Союзу. Ситуація загострилася від початку агресії Росії щодо України у 2014 році. Росія надалі декларує, що війна на Донбасі є внутрішнім конфліктом України. Агресія щодо України має характер не лише політичний, але й культурний. Його підґрунтям є відмінні способи світосприйняття. Російські політичні еліти представляють тип мислення, опертий на будуванні російського світу. Ця ідеологія російського світу, на мою думку, є останньою легітимізацією через християнську Церкву сучасного колоніалізму. Російська суспільна пропаганда опирається на пошуках союзів проти впливів західного світу, що сприймається як агресор на території життєвих інтересів Росії.  Ця ідея повинна служити будуванню окремої цивілізаційно-історичної спільноти у великодержавному стилі, на території, що відповідає теренам колишньої Російської імперії. Тому реалізація культурного проекту російськомовної спільноти стала претекстом для оголошення війни в Україні, спочатку в Криму, а потім на Донбасі. На практиці воєнні дії провадяться паралельно з пропагандистськими, що полягають у створенні перенасиченого образу ворога, як внутрішнього – „зрадника народу”, „п’ятої колони” – котрого треба ліквідувати, так і зовнішнього – „українських фашистів”, „київської хунти” – описуваних мовою ненависті. Інколи навіть ідея екуменізму сприймається як шукання союзів з іншими Церквами, особливо католицькою, як співпраця і співіснування перед лицем одного і того ж ворога (агресивний секуляризм, мусульманський фундаменталізм і т.д.). Натомість, на мою думку, метою справжнього екуменізму є шукання повної і видимої єдності поділеної Церкви Христової в ім’я віри в єдиного Бога, опертої на одному і тому ж святому хрещенні.

2) Перспективи досягнення порозуміння

Чи в таких обставинах можна говорити про російсько-українське поєднання? Як абсурдно б це не звучало, я вважаю, що так, навіть під час теперішніх, проваджених з таким цинізмом воєнних дій. Звідки я черпаю таке переконання?

По-перше, Революція гідності не мала в собі націоналістичного характеру і не була антиросійською подією, бо це був протест проти насилля, корупції і нової форми колоніалізму російської влади. Більшість учасників Майдану користувалася російською мовою.

По-друге, проєвропейський вибір українського суспільства кинув виклик новій російській ідеології, але в жодному випадку не російському народові, ані не його культурі чи Російській православній церкві.

По-третє, близько 60% солдатів, що помирають за вільну і незалежну Україну, є російськомовними. А російські філософи та культурні діячі, що не приймають регресу російської політичної системи до часів радянської ідеології, приїжджають до України, де почуваються комфортно, оскільки їх сприймають і приймають як вільних громадян.

По-четверте, попри офіційну статистику, котра свідчить про 80-відсоткову підтримку в Росії сучасного політичного бачення російської влади, однак, існують значні сумніви щодо її достовірності і об’єктивності. У той час, як повертається радянська система залякування і примусу, люди відповідають інтерв’юєрам так, як би вони це робили за часів Сталіна чи Брежнєва.

По-п’яте, звичайні прості росіяни не хочуть війни з Україною. Занадто глибокими в людях ще залишаються рани, нанесені пережиттями часів ІІ світової війни. Надалі побутує переконання, що не важливо, що буде, аби не було війни.

Думаю, що підсвідомий страх суспільства перед війною змушує владу Російської Федерації приховувати присутність російських військ в Україні і шукати виправдання в інших воєнних діях, котрі провадить Росія.

3) Ініціативи з боку Греко-Католицької Церкви

То ж як в таких умовах Церква повинна відповісти на потребу в поєднанні і будуванні мирного співіснування? На сьогоднішній день ми не маємо задовільної відповіді. Однак, хочу підкреслити, що в Україні християни різних віровизнань, у тому числі також Московського патріархату, розраховують на те, що саме Церкви будуть лідерами справедливого миру і автентичного порозуміння. Прикладом цього може бути екуменічна концепція Української греко-католицької церкви, котра проголошує, що для поєднання потрібно перебороти взаємні упередження, емоційні травми, несприйняття і недоброзичливість, шляхом виходу один навпроти одного і одночасно висилання один одному сигналів, що ми готові взаємно обмінятися вибаченнями: офірувати його і прийняти – незалежно від величини провини з обох боків. Виданий українськими греко-католиками документ можна вважати свого роду програмою екуменічного руху в сучасній Україні. У взаєминах із Російською Православною Церквою, згідно екуменічної концепції нашої Церкви, невід’ємною річчю є залікування ран минувшини. Це може настати в той момент, коли, по-перше, будуть однозначно визнані історичні кривди і помилки, що дозволить зняти психологічний тягар минулого і „залишити історію Богові”.

По-друге, з’явиться готовність до щирого розкаяння і прагнення взаємного пробачення, котре вивільнить духовні скарби обох Церков з неволі безперервного пригадування болісного історичного досвіду.

По-третє, сторони уникатимуть ворожих дій і висловлювань, котрі могли би спричинити або поглибити взаємні упередження і недовіру.

По-четверте, будуть розпочаті пошуки площин довіри і співпраці на рівні відносин між Церквами та душпастирської опіки над вірними московського патріархату в Україні і Української греко-католицької церкви в Росії.

З боку Греко-Католицької Церкви чинилися кроки, що мають на меті налагодження співпраці з Російською православною церквою. У 1987 році Верховний архиєпископ Мирослав (Любачівський), ризикуючи бути незрозумілим з боку своїх вірних і духовенства, що все ще залишалося на той час у підпіллі з огляду на переслідування з боку влади Радянського Союзу, надіслав листа до патріарха Пімена зі словами взаємного пробачення і любові до російського народу і московського патріархату. На жаль, простягнута рука так і повисла в повітрі без відповіді. Причиною ситуації, що склалася, – як згадував сам архієпископ через багато років – міг бути факт, що вибачаючи комусь, хто цього акту не очікує, можна його образити, бо таким чином висувається йому звинувачення, щодо яких він сам не почувається винним чи відповідальним за них.

Наступна спроба розпочати діалог із Російською православною церквою мав місце у 2006 році у зв’язку з 60-ими роковинами львівського псевдо собору, у ході якого було ліквідовано українських греко-католиків шляхом примусового включення їх до російського православ’я. Лист від імені Синоду надіслав Блаженніший Любомир. Послання майже повністю було присвячене взаємовідносинам, особливо незаконним діям радянської влади, що призвели до цілковитого знищення церковних структур, а непокірних було піддано присукуванням і переслідуванням. Єпископи повну відповідальність за ситуацію, що склалася, покладали на радянську тоталітарну систему, котра використала російське православ’я як інструмент для ліквідації греко-католиків. Підписанти листа очікували, що делегалізація Церкви буде визнана незаконним актом і будуть розпочаті пошуки можливостей для співпраці. У відповідь голова Відділу зовнішніх церковних зносин Московського патріархату, митрополит Кіріл, теперішній патріарх, відкинув пропозицію критичної оцінки львівського псевдо собору 1946 року і перерахував цілу низку провин, за котрі несуть відповідальність греко-католики. На кінець підсумував, що в сьогоднішніх реаліях Російська Православна Церква не бачить можливості нормалізування взаємовідносин. Як бачимо з вищеподаної переписки, оцінка історичних подій з перспективи обох спільнот виявилася діаметрально протилежною. Отож, на нас чекає ще дуже копітка праця задля з’ясування розбіжностей, котрі допоможуть визнати провини і приведуть до пробачення між нашими Церквами і народами. Поєднання може бути побудоване лише на правді, без замовчування чи затушовування отриманих кривд, щоби таким чином дати собі можливість їхнього взаємного висловлення, а потім шукати компромісу в поєднанні з розумінням.

Важливою ініціативою, скерованою на врегулювання міжконфесійних справ, виявився проект під назвою „Поєднання в Європі – завдання Церкви в Україні, Білорусі, Польщі і Німеччині”, в котрому беруть участь представники православної Церкви, римо-католицької, греко-католицької і євангелистських Церков з чотирьох країн: України, Білорусі, Німеччини і Польщі. Проект започатковано у 1995 році польсько-німецькою комісією з контактів, у котрій беруть участь Євангелистська церква в Німеччині і Польська екуменічна рада. Зустрічі, конференції і консультації в рамках проекту відбуваються між іншим у Варшаві, Мінську, Києві, Одесі, Ялті і в Харкові.

У дуже складний для Греко-католицької церкви період після ІІ світової війни екуменічні переговори між Апостольською столицею та Московським патріархатом велися без участі греко-католиків. Разом із вибором нового папи, Івана Павла ІІ, підхід значною мірою змінився. Під кінець 90-их років минулого століття відбулися перші зустрічі за участі делегацій Греко-католицької церкви. Спочатку у травні 1997 року в італійському місті Барі, у рамках щорічних зустрічей між делегаціями Апостольської столиці та Московського патріархату, а потім під егідою фундації „Pro Oriente” у 1998 року в Відні, за участі Верховоного архиєпископа Любомира Гузара і єпископа Августина Маркевича з України. Це були перші кроки, зроблені з метою поборення взаємних упереджень і непорозумінь, і наступний крок в бік рівноправності греко-католиків у католицько-православному діалозі. На жаль, на цих двох зустрічах діалог і завершився. Можливо, декларація, підписана папою Франциском і патріархом Кірілом у Гавані, в черговий раз без участі греко-католиків, схилить Московський патріархат до більшої відкритості, оскільки в декларації зявилося ствердження, що „православні і греко-католики потребують поєднання і відшукання взаємно прийнятних форм співжиття ”.

4) Поєднання в контексті воєнних дій Росії

Чи в контексті збройних дій, ведених Росією у Східній Україні повинно з’явитися стремління до зменшення напруги в російсько-українських відносинах і прагнення взаємного пробачення і поєднання? Напевно так. Але спочатку повинна бути припинена збройна агресія, нормалізовані стосунки на міждержавному рівні, і лише тоді перейдеться до поєднання між людьми.

З боку Росії потрібна свідомість усіх вчинених нею кривд сусіднім народам, а це в ситуації, що склалася, видається мало ймовірним. У російському інформаційному просторі панує переконання, що Росія ніколи не була агресором і провадила війни виключно „визвольні”, включно з теперішніми діями в Криму і на Донбасі. Православна церква поки що не в змозі відіграти роль, подібну до тієї, котру виконувала Католицька церква у німецько-польсько-українському поєднанні, з огляду на її союз із російською владою, інструменталізацію Церкви в ім’я пропаганди „російського міра”, а також концепцію еклезіальної єдності, котра розуміється як цілковите підпорядкування.

Попри такі відмінності і увесь драматизм ситуації та болісні пережиття, треба шукати шляхів до відбудови ширших добросусідських взаємин між нашими Церквами, народами і державами. Росіяни дивляться на історію стосунків із сусідніми державами з власної перспективи, не зауважуючи часто періодів, позначених гірким пережиттям кривди.

З нашого боку Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій, котра об’єднує майже 20 віросповідань і релігійних християнських, єврейських та ісламських спільнот з цілої країни, у 2014 році звернулася з відозвою до російських християн, щоб вони не вірили пропаганді ворожості, бо український народ надалі хоче будувати з Росією приятельські і братні взаємини. Для обох наших народів важливо, щоб ці дуже складні і болісні пережиття останніх років не стали приводом для утвердження несприйняття, а щоб вони послужили очищенням, котре змогло б допомогти розпочати складну, але разом з тим настільки необхідну дорогу взаємного вибачення образ, як на політичному, так і на культурному чи конфесійному рівні. Обидва наші народи визнають засадничі цінності християнського етосу, тобто, любов, пробачення і поєднання, тому не можна жити в ізоляції чи в стані безперервної ворожості один супроти одного.

Поляки, котрі мають багато схожих пережиттів у відносинах з росіянами, розпочали старання, метою яких є з’ясування і впорядкування взаємовідносин. Протягом кількох років на міжнародному рівні працює Центр російсько-польського діалогу і порозуміння, метою якого є започаткування і підтримка заходів, що проводяться в Польщі і в Росії, на користь діалогу і взаєморозуміння. У рамках цього проекту регулярно відбувається обмін молоді, надаються наукові стипендії на навчання у польських вищих навчальних закладах. У 2012 році голова Єпископату Польщі і московський патріарх підписали документ, котрий закликає до розвитку діалогу і польсько-російського поєднання.

Настільки довго, наскільки одна зі сторін у польсько-українсько-російських взаєминах буде перекидати весь тягар відповідальності на іншу сторону або заперечувати її суверенність, знайти порозуміння буде неможливо. Перший крок у процесі поєднання наших народів і Церков повинен робити не той, хто більше завинив, а скоріше той, хто має більше духовної сили і більш відкритий. Ми бачимо труднощі, які існують у наших відносинах, але ми повинні йти вперед. Поєднання як пророчий акт, котрий відбувся спочатку в Західній Європі, пізніше в Центральній, а останніми роками між Україною і Польщею, повинен іти далі на Схід – але у свободі і без примусу, тому що мир, досягнутий під тиском, є фальшивим і тільки заморожує триваючий конфлікт, зберігаючи його прихованим. Тому, на моє переконання, попри величезні труднощі, мир і поєднання між Україною, Польщею і Росією не лише можливі, але навіть необхідні.

+ Святослав

З польської переклала Люда Бублик

Фото: Андрій Кирчів

 

ПУБЛІКАЦІЇ

Отець Андрій Романків з Маямі: Для проголошення Божого Слова ми використовуємо сучасні засоби комунікації07 грудня

Отець Андрій Романків прибув зі США (Маямі) на зустріч координаторів Програми розвитку Української Греко-Католицької Церкви 2020 «Жива...

МЕДІА
Prev Next
DEBUG

0.2075
clr:53
cch:-no-
sql:0.1396
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 5,066,768
m: 3,093,680