АКТУАЛЬНО

Апостольський адміністратор о. Василь Говера: «Щоб відслужити Літургію, нашим священникам доводиться долати сотні кілометрів»

Понеділок, 23 грудня 2019, 13:05
Українська Греко-Католицька Церква є глобальною структурою. У час масових міграцій вона стала об'єднавчим чинником для українців, які у пошуках кращої долі покинули Батьківщину.

Але є й винятки із правил, коли йдеться про УГКЦ у Казахстані та Середній Азії. Сюди українці добровільно не приїжджали, а опинилися на цих землях внаслідок депортацій та заслань у табори. Однак у важких обставинах вони зуміли зберегти батьківську віру. З відродженням УГКЦ вірні Казахстану отримали душпастирську опіку, а 15 грудня цього року у Караганді відбулося проголошення Апостольської адміністратури для католиків візантійського обряду в Казахстані та Центральній Азії і призначення отця-митрата Василя Говери, дотеперішнього делегата для згаданих вірних, апостольським адміністратором. До слова, він – наймолодший у священничій династії. Старший брат – Андрій-Іван – синкел у справах мирян Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, а Йосафат – екзарх Луцький.

Вашій увазі пропонуємо інтерв’ю з отцем-митратом Василем Говерою про виклики для українських громад у Казахстані та як УГКЦ намагається відповідати на них.

- Вітаємо вас, всечесний отче, з призначенням на високу посаду апостольського адміністратора. Розкажіть про свій  душпастирський шлях і дорогу на ці землі.

 - Щиро дякую за вітання. Мій шлях до Казахстану розпочався ще задовго до мого народження. Адже сюди в далекому 1947 році в рамках окупаційної акції «Захід» був висланий мій батько зі своєю родиною: мамою та сестрами. У 1962 році батько повернувся в Україну, одружився і уже в Івано-Франківську народилися мої брати та я. Тема Караганди була завжди присутня в нашому домі. Я чув про неї з дитинства. Проте мені ніколи не спадало на думку поїхати туди, бо Караганда асоціювалася зі стражданнями, депортацією, концтаборами.

Тому для мене самого було несподіванкою бажання, яке з'явилося у 1996 році, - поїхати в Караганду на служіння. Тоді я щойно повернувся із навчання у Польщі, в Люблінському католицькому університеті, і розпочинав служіння дияконом у Львові. Коли у Львові проходив Синод Єпископів УГКЦ, я почув, що владику Василя Медвіта, тодішнього єпископа-помічника Львівського призначили апостольським візитатором для греко-католиків у Казахстані та Середній Азії. Я дізнався, що в Караганді існує наша громада, але вона не має священника. Тоді, навіть якось несподівано, я виявив бажання поїхати з владикою там попрацювати, а заодно подивитися місця, де мій батько провів майже 15 років свого життя. Таким чином, я опинився в Караганді на три роки, відтак продовжив термін ще на рік, а потім мене призначили делегатом Конгрегації Східних Церков для греко-католиків в Казахстані та Середній Азії. І ось уже минуло 22 роки мого служіння на цих теренах. Тому моя історія – яскраве підтвердження того, що Бог має свої плани на наше життя.  

- Як живеться українській Церкві у нехристиянській країні?

- Життя в Казахстані для нашої Церкви не є простим. Ми знаходимося дуже далеко від нашої історичної Батьківщини, як ви вже зазначили, в нехристиянській країні, і це ще одна проблема. Але з іншого боку, поки що наша Церква не зазнає жодного утиску чи переслідування від влади, інших конфесій чи релігій. Правда, є щоденні труднощі, пов’язані з побутом священників у Казахстані, отриманням віз та дозволу на релігійну діяльність, проте не відчуваємо якоїсь цілеспрямованої дискримінації стосовно нас. А з окремими священниками Православної Церкви маємо товариські  стосунки.

-  Як зароджувалися парафії УГКЦ на території Казахстану?

- Коли я приїхав туди в 1996 році, на той час там існувала лише одна парафія у Караганді. Пізніше почали приїжджати інші священники з України і ми розпочали організовувати громади в інших містах, де проживали наші вірні. Протягом кількох років зареєстрували парафії у Павлодарі, в Астані, Сатпаєві та с. Шидерти Павлодарської області. Крім цього, існує наша громада в Алмати, та деяких селах Павлодарщини, куди наш священник регулярно доїжджає. Зараз, зі створенням нової церковної структури, будемо думати про розширення діяльності в інших містах, де проживають наші вірні.

- Очевидно, чимало праці докладено до розвитку та духовного росту громад і, як плід цього, піднесення церковної структури до гідності Апостольської адміністратури…

- У Казахстані зареєстровано п’ять греко-католицьких парафій, є шість місць, у яких священники живуть постійно, тобто крім п’яти парафій місто Алмати, де поки що офіційно не зареєстрована наша парафія. Тут працюють семеро греко-католицьких священників. Сподіваємося, що уже цього року наші ряди поповнять ще три священники, двоє з них – випускники Тернопільської семінарії.

А порахувати загальну кількість наших вірних дуже важко. За останні 30 років Казахстан пережив велику хвилю еміграції та асиміляції. Так, на 1989 рік у цій державі проживало понад 930 тисяч українців, а в останні роки їх налічується утричі менше. Реально наших вірних може бути в межах десяти тисяч осіб. Звичайно, не всі вони практикуючі чи регулярно ходять до храму, проте можуть бути греко-католицького походження.

 - У чому полягають особливості вашої душпастирської праці?

 - Треба розуміти, що більшість наших вірних - це депортовані, в’язні Карлагу, або вже їхні діти, внуки чи навіть правнуки. Але не тільки, є тут наші співвітчизники з різних регіонів України, існує багато мішаних подружжів, тому наші парафіяни не завжди є українцями. Наша душпастирська праця є місійною. По-перше, вірні розкидані по різних місцевостях, так що священникам нерідко доводиться долати по кілька сотень кілометрів, аби до них добратися та відслужити  Літургію. По-друге, дуже відчувається асиміляція, люди швидко втрачають пам'ять про своє коріння, особливо у мішаних подружжях. Релігійність у Казахстані не надто висока, тому багато людей не відчувають великої потреби щонеділі ходити до церкви. Часто людям дуже далеко добиратися до храму. На перешкоді суворі кліматичні умови, адже тут майже півроку зима, з великими морозами та заметілями.  

- Якою мовою відбуваються богослужіння?

- Залежно від конкретних обставин богослужіння ведемо українською, церковно-слов’янською та російською мовами.

 - З якими основними викликами зіштовхуються священники та вірні нашої Церкви на цих теренах?

 - Як я уже говорив, асиміляція - найбільший виклик будь-якої діаспори, Казахстан не виняток. Інша проблема - це міграція. На превеликий жаль, за останні роки відчувається дуже великий відтік людей із Казахстану в інші країни, в тому числі в Росію та Україну. Через це наші громади суттєво зменшуються. Інша проблема, що дуже часто наші вірні не здатні передати прабатьківську віру своїм дітям.

 - Що є основним об’єднавчим чинником для українців на цих далеких поселеннях?

 - Можна сказати, що там, де є українська Церква та культурні організації, то там ще існує українське життя: наші земляки організовують концерти, відзначають спільно свята. Тому Церква разом з українськими культурними центрами та у співпраці з українським Посольством намагається робити все можливе, щоб об’єднувати українців Казахстану.  

 - Що зміниться для вірних УГКЦ у Казахстані з отриманням статусу Апостольської адміністратури?

- Передусім Апостольська адміністратура це вже територіальна церковна структура, де адміністратор має повні права правлячого єпископа. За тим настане створення нових парафій, уділення церковних диспенз, приписування священників на служіння в Казахстані до Адміністратури тощо. Звичайно, створення структури – це не нагорода за зроблену справу, а навпаки – початок нового етапу церковного буття, яке повинно завершитися формуванням повної церковної структури – єпархії, але для цього ще треба пройти довгу і тернисту дорогу.

- Наша розмова відбувається у передріздвяний час. Коли ваші громади святкують Різдво?

 - Ми святкуємо Різдво разом з усією Україною, а також разом із православними християнами у Казахстані, тобто 7 січня. Ми намагаємося відроджувати рідні українські традиції, які тут, на жаль, забуваються. Але ми відновлюємо їх. Уже тринадцять років організовуємо вертеп, молодь та діти їздять по місту з колядками і виступають у хатах наших парафіян. Гарною традицією стала спільна Свята вечеря для парафіян, під час якої розповідаємо про різдвяні звичаї. І коли спільно сидимо за одним столом та колядуємо прадавні колядки, на мить навіть забуваємо, що ми далеко від неньки-України.

 - Щиро дякую за спілкування. Нехай Всевишній благословить вас на нелегкому шляху служіння.

Надія Шподарунок
Тернопіль - Караганда (Казахстан)

 


ПУБЛІКАЦІЇ

«Духовне батьківство — про рідних та родину», - п. Марія Рипан у проєкті «Сім штрихів до портрета» 21 жовтня

Вона повертає наш погляд насамперед до родинного коріння Блаженнішого Любомира - духовного батька України, кажучи, що він "походить із...

МЕДІА
Prev Next