АКТУАЛЬНО

Блаженніший Любомир: «Майбутність України – у серцях людей»

П'ятниця, 03 березня 2017, 13:32
26 лютого колишньому предстоятелю Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішому Любомиру виповнилося 84 роки. Напередодні «людина з янголом на плечі», як про нього говорять, дав інтерв'ю «ФАКТАМ»

Про цю мудру, щиру, добру, авторитетну людину кажуть, що він ніколи не йшов супроти власної совісті, що його вплив на українське суспільство важко переоцінити, що він мислить категоріями вічності й завжди  проповідує любов.   Ми спілкувалися в його резиденції в селі Княжичі під Києвом. Повірте на слово — Блаженніший насправді освітлює все навколо.

 

— Пробачте, я не такий молоденький, не бачу взагалi i не дуже добре чую, — почав розмову Любомир Гузар. — Якщо буде треба, попрошу повторити. Ну, що доброго скажете?

— Ваше Блаженство, дозвольте все ж таки у вас, у людини, яка не бачить фiзично, запитати: якою ви бачите долю України?

— Я оптимiст. I хочу уточнити, чому. Впевнений, що Україна не є приреченою на якусь загибель. Нi! Ми мусимо не тiльки зберегти, але й розвинути при Божiй помочi свою державу, свою суспiльнiсть. А можемо цього досягти, якщо будемо працювати. Одним словом, якщо би ми не працювали, тодi я був би крайнiм песимiстом, бо немає надiї. Але ми можемо працювати. Тобто можна бути спокiйними — не загинемо.

— На ваш погляд, що спричинило подiї, якi вiдбуваються зараз? Маю на увазi вiйну та окупацiю.

— Знаєте, що можу сказати? I схiднi, i захiднi областi України в минулому столiттi були пiд окупацiєю, пiд впливом Радянського Союзу. СРСР (оминаючи його нацiональний аспект) мав комунiстичну iдеологiю, яка хотiла створити радянську людину, позбавлену вiдчуття власної гiдностi, свого походження як створiння Божого. Цю радянщину бачу як замах на гiднiсть вiльної людини, яка може спокiйно хвалити Господа й служити людям.

Людина, яку хотiли створити нам радянськi властi, мала бути невiльна, цiлковито залежна вiд держави чи вiд партiї, керуючих органiв КПРС. У неї заперечувалася її основа — походження вiд Бога, а головне — її гiднiсть та її свобода. Це, на мою думку, є те тло, на якому вiдбувається те, що вiдбувається.

Без радянської спадщини, без того, що було тодi дуже свiдомо пропаговане i дуже свiдомо виконане, без створення тiєї радянської людини було б неможливим те, що вiдбувається сьогоднi. Мушу щиро визнати, що не почуваюся дуже компетентним, бо це є дуже складнi процеси. Треба набагато бiльше знати, нiж я знаю, чи мав нагоду пiзнати. Але дiлюся з вами тим, що бачу в мiру моїх обмежень.

— Як же нам зараз слiд виховувати патрiотiв? Адже це дуже складна й важлива проблема. Проте, на мiй погляд, вона першочергова.

— Абсолютно згодний з вами. Нам треба свiдомо прагнути виховувати людей, не заражених радянською iдеологiєю, особливо майбутнi поколiння. Як я бачу цю ситуацiю зараз? Шукаю в святих книгах розв’язки. Є така рiч: кожен з нас має батька i матiр. Вони подарували нам життя, вони нас виховали, старалися, дбали. I без них, без їхнiх зусиль, ми би не iснували. I тому в типовому християнському розумiннi природи людини вона повинна шанувати своїх батькiв, дбати про них, бо через них ми є те, що ми є.

Але ми також маємо ширшу родину, яку зазвичай називаємо Батькiвщиною. Є така пiсня: «Можна все на свiтi вибирати, сину, вибрати не можна тiльки Батькiвщину». Латинське слово patria має той самий корiнь, що й слово «батько» — pater.

Ми народилися в якiйсь ширшiй родинi, яку називаємо нарiд. Це є ствердження певного факту. Я не можу заперечити, хто мiй батько, хто моя мати, i не можу заперечити, хто є нарiд, серед якого я народився. Я мiг би народитися аргентинцем, японцем, нiмцем, а народився українцем. Iншi народилися росiянами, поляками, нiмцями. Кожен з нас є дитиною якогось народу. I так, як ми зобов’язанi дбати про батька i матiр, так само ми, якщо хочемо бути насправдi собою в повному значеннi цього слова, повиннi дбати за ту ширшу родину — Батькiвщину. Думаю, ця пiдстава повинна бути основою виховання: пам’ятай, хто твiй батько, хто твоя мати, пам’ятай, хто твiй нарiд. I вiдповiдно поводься: так Господь Бог дав, що ти народився серед цього народу. Дбай за нього. Думаю, це є пiдставою виховання. Це не є, як комусь може здаватися, пересадний пустий нацiоналiзм. Нi! Це є насправдi патрiотизм.

— Згодна. Ви колись були бiженцем, але казали, що то стало доброю нагодою побачити свiт.

— Ви вжили слово «бiженець». Ми вживали слово «скиталець». Чому людина скитається? Бо так склалися обставини. Мої батьки, сестра i я — ми не виїздили з України i не хотiли роками бути поза Україною. Ми стали скитальцями силою обставин.

Є i тi, кого ми називаємо туристами. Турист добровiльно їде оглядати свiт, пiзнавати iншi країни, народи, континенти, культуру i так далi, маючи цiкавiсть i вiдповiднi засоби на це.

Також є традицiї. Особливо починаючи з XVII—XVIII вв.iкiв була така практика (подiбна iснувала i в iнших захiдних європейських країнах): молодих людей iз заможних українських родин посилали пiзнати свiт. Це був виховний засiб.

Наша дiйснiсть — те, що бiльше ста рокiв Україна перебувала в господарських труднощах i було багато убогих людей. Пiд кiнець XIX — на початку XX столiття вони утворили хвилю емiграцiї, коли їхали в свiти, бо не мали з чого жити. Дуже багато людей iз Захiдної України виїздили на кiлька рокiв до Америки, Канади, Бразилiї, Аргентини, навiть до Казахстану, що для мене дивина. Нiколи не думав про Казахстан як про країну, куди люди їхали заробити трохи на краще життя. Але так кажуть. Доробивши, люди поверталися, привозили якiсь грошi. Менi розповiдали, що на селах звичайна, пересiчна хата була вкрита соломою. А тi люди, якi мали грошi, покривали дах свого будинку бляхою. Була навiть така прикмета: як ви їхали i бачили хату з бляшаним дахом — ага, той був в Америцi.

Назву це все — економiчна емiграцiя. Але пiсля Першої свiтової вiйни, а головне пiсля Другої свiтової вiйни, коли в Українi запанував радянський порядок, багато народу не хотiло жити при тих обставинах. Крiм того, були тисячi людей, яких нiмцi насильно взяли працювати до Нiмеччини. I, коли закiнчилася вiйна, чимало з них сказали: «Нi, ми не хочемо повертатися». Вони вибрали те ж саме, що й наша родина: стали скитальцями. Що значить стати скитальцем? Ми втратили громадянство, стали бездомними людьми. Є такий англомовний термiн, який уживається в усьому свiтi, — man is not in his place (людина не на своєму мiсцi). I ми були такими.

Що вiдбувається сьогоднi? Пiсля радянських часiв, за браком добрих господарiв, маємо, менi здається, економiчну емiграцiю. Бо наша економiка не є добре настроєна, наставлена. Ми така багата країна! А дуже багато людей живе нижче нормального рiвня. Їх вважають майже нуждарями. Люди, якi не мають достатньо засобiв, щоб жити, знову їдуть у першу чергу до Захiдної Європи, до Америки, Австралiї… У 1970-х роках, думаю, в цiлiй Iталiї навiть не було тисячi українцiв. А сьогоднi там є кiлька сот тисяч. Дехто навiть говорить про мiльйон. В Iспанiї теж.

Тобто дуже багато нашого народу виїхало, бо в Українi економiчно важко жити, немає добрих можливостей виховувати чи берегти дiтей, взагалi мати нормальне забезпечене життя. Нас має найбiльше тривожити, що серед тих, хто виїжджає, — багато молодих людей i чимало професiйних громадян. Це є проблема. Якщо тi люди їдуть, щоб навчитися i повернутися, це цiлком добре. Не є зле — поїхати на чужину, доробитись, навчитись. «I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Але їхати, щоб залишитися, якщо немає направду для цього дуже поважної причини, це, менi здається, дуже невторопно.

Я особисто 46 рокiв був поза Україною, жив у Австрiї, Iталiї, Америцi, вiдвiдував Нiмеччину, Канаду, Бразилiю, Аргентину, Парагвай. Але радо повернувся в Україну. Чому? Бо це є рiдна земля. Нам було дуже добре в Америцi. Можна було працювати, заробити, було пенсiйне i медичне страхування. Це гарно упорядковує життя. Але ми були там громадянами другого класу. Якщо хочете бути собою в повному розумiннi цього слова, старайтеся жити на рiднiй землi.

— Зараз в нашiй країнi дуже багато вимушених переселенцiв зi сходу та Криму. Люди покинули все: домiвки, роботу, вони тепер також скитальцi. Що ви можете сказати тим, хто не зрадив країну? Як зберегти себе? Як бути корисними?

— Тут дуже важливу роль мусять вiдiграти мiсцевi люди. Скiльки всього виїхало — понад пiвтора мiльйона? То не є бiженцi, то є переселенцi — переселилися в iншу частину країни. Насильно, то правда. Бо втiкали вiд бiди, покинули свої домiвки не тому, що хотiли, а мусили, бо не могли згодитися з обставинами насилля.

А ми — тi, хто є вдома (мiсцевi люди з Центральної, Захiдної, Пiвнiчної та Пiвденної України), повиннi їм допомогти нормально жити, виховувати дiтей, набувати професiйних знань i так далi. Це є наше завдання i обов’язок. З боку переселенцiв повинне бути розумiння, що мiсцевим людям не завжди це так легко зробити.

Думаю, що повинне панувати почуття: це є нашi брати i сестри, яким ми мусимо послужити i допомогти, а вони повиннi з вдячнiстю прийняти все, що для них робиться, i старатися користатися можливiстю жити нормально, як належить. Одним словом, тут потрiбне певне почуття — це почуття єдностi.

— Ваше Блаженство, зараз можливий розкол суспiльства? Адже дуже багато проблем…

— Є така iнiцiативна група «Першого грудня» (створена за пропозицією Любомира Гузара, до неї входять вiдомi iнтелектуали та моральнi авторитети: Мирослав Попович, В’ячеслав Брюховецький, Iван Дзюба, Iгор Юхновський та iншi. — Авт.). Нещодавно ця група пiдготувала звернення, яке стосується дуже-дуже делiкатної теми. Воно таке: не дай Боже, щоб з огляду на обставини, в яких ми iснуємо, з огляду на iсторiю, з якої ще не виросли i не позбулися, ми один одного ненавидiли.

Справдi, сьогоднi є багато проявiв ненавистi… Назву це суспiльною дикiстю, яку спричиняють рiзнi обставини, але яку народ i влада мусять намагатися опанувати i не допустити, щоб та ненависть ширилася i затруювала наше життя. На жаль, є певнi намагання навмисно наш нарiд порiзнити, щоб люди не могли спiвжити. Є таке… Це робиться чи при помочi засобiв масової iнформацiї, чи при помочi якихось там економiчних чи полiтичних неладiв. Є також ворожий чинник. Але мудрий нарiд, свiдомий своєї єдностi, повинен дуже рiшуче такi намагання вiдкидати i протидiяти тим негативним впливам.

— В 2015 роцi брала iнтерв’ю у Богдана Гаврилишина. Вiн казав, що для нього є два моральних авторитета — ви та Лiна Костенко. А для вас хто є моральним авторитетом?

— Дуже рiзнi колеги з iнiцiативної групи «Першого грудня». Вони свiдомi, стараються бачити навколо себе людей, шанувати, служити й допомагати їм. Ото є моральнi авторитети. Їх є, може, набагато бiльше, нiж нам здається. «Перше грудня» — це органiзована група, яка намагається спiльно щось зробити. Але також є багато-багато iнших, неназваних. Наприклад, волонтери, якi стараються по-Божому жити i служити ближньому, i справдi бути такими творчими, позитивними, будуючими членами спiльноти.

— Тепер дозвольте фiлософське питання. Чому часом влада так сильно змiнює людину?

— Це вiдомий факт, що владолюбство — велика небезпека. Ще древнi греки й римляни знали, що влада людей корумпує. Я, на жаль, не є спецiалiст, щоб дати вам таку, як належить, вiдповiдь. Тiльки стверджую факт: для бiльшостi людей насправдi влада буває небезпечною. I багатство також.

Наведу вам приклад з життя. Коли я був студентом в Америцi, то працював на курортi. Туди люди приїздили вiдпочити, прийти до себе. Моїм завданням було їх зустрiчати i супроводжувати до примiщення чи кiмнати, яку вони зазвичай замовляли наперед. Що я можу сказати? Рiзнi були люди. Були такi, що недавно стали багатими, працюючи на рiзних високих посадах, професiйнi, але дуже культурнi. Чемно говорили. Якщо щось потребували, то вмiли сказати це делiкатно, не вимагали, не робили якийсь акцент.

Але були, звичайно, i люди, якi поводилися супроти мене та iнших працiвникiв негарно, гордовито: «Менi належить», «Я замовив», «Я плачу» (передає характерну iнтонацiю). Ми мусили всiх обслуговувати, але тi люди були дуже прикрi.

Знаєте, грошi — така рiч… Раптове багатство i впевненiсть людей, якi ним володiють, в тому, що другi тепер мусять їх слухати, щось перевертає в їхніх головах. Чому це так? Я можу тiльки сказати, що так воно є. А чому? Це дуже фiлософiчне та психологiчно глибоке питання.

— Ви колись казали, що Україна на порозi змiн на краще. Зараз ви теж так вважаєте?

— Так. Якщо будемо працювати. Я не бачу якихось структуральних труднощiв, чому ми не можемо мати нормальної держави. Їх нема! Може бути зле, якщо не будемо працювати. Що я маю на думцi? То не тiльки працювати, аби мати бiльше грошей. Коли я кажу — працювати, то значить робити добро другим. Що для мене значить праця? Це коли ми (чи полiтичнi дiячi, чи держслужбовцi, чи звичайнi громадяни) хочемо жити так, щоб думати про добро для себе i одночасно про добро для iнших, а не тiльки про свою вигоду. Якщо в нас є таке настановлення, нема нiчого, що могло би нам перешкодити бути нормальною великою державою.

— Отже, таким є ваше бачення змiн на краще? А де ви знаходите пiдґрунтя для оптимiзму?

— Ранiше говорив, що бачу змiни на краще в зустрiчах з людьми. Тепер не маю багато спiлкування. З огляду на свiй стан здоров’я, вiк, багато вдома сиджу, нiкуди не виїжджаю. Але зустрiчаюся з людьми, яких не знаю особисто, проте вони мене запрошують. Це студенти, бiзнесмени, ще хтось. То є такий обмiн: вони питають, я вiдповiдаю. Я вiдчуваю по питаннях, що є багато доброго. Якщо воно є, воно просте: люди хочуть чогось доброго i роблять. Цей зворот до кращого вiдбувається там, де i повинен вiдбуватися, — у серцях людей.

Ми маємо великi проблеми з реформами. Чому? Бо властi — тi люди, що повиннi жити реформами, — не живуть ними. Вони марнують прекраснi нагоди i не будують краще майбутнє. Його будують тi, якi на рiвнi особи (не якоїсь великої органiзацiї) стараються творити добро, якi тiшаться, коли щось добре побачать, якi жалiються, коли бачать зло. Майбутнiсть України — у серцях людей, в яких я бачу зацiкавлення, охоту i бажання робить щось добре. I якщо вони цього хочуть, то ми йдемо до кращого.

Я не читаю, бо незрячий, але слухаю радiо. Часто бувають сюжети про те, як якась група людей — старших, молодших, дiтей — хочуть допомогти. Чи тим, хто на фронтi, чи пораненим, чи хворим. Ми маємо багато людей, якi бажають робити добро. То є наша майбутнiсть. Вона не в полiтицi. Хоча ми би хотiли бачити i полiтику доброю. Та я думаю, що у нас немає причини, чому ми не можемо мати такої держави, такого суспiльства, в якому будемо всi почуватися добре.

— Ви вiрите в це?

— То є в серцях людей. Кожен раз, коли хтось зробив щось доброго для ближнього, то дуже гарно зробив.

Ольга БЕСПЕРСТОВА
«ФАКТИ»

 

ПУБЛІКАЦІЇ

Отець Орест Козак: «Прагну, аби монастир студитів у Кастель Гандольфо служив духовному добру наших вірних в Італії»08 листопада

Неподалік Рима, у містечку Кастель Гандольфо, знаходиться монастир Святого Теодора Студита УГКЦ, поряд із яким розлилося неймовірної...

МЕДІА
Prev Next