АКТУАЛЬНО

Блаженніший Любомир: «Я молюся за Донбас!»

Вівторок, 17 листопада 2015, 19:00
Декілька днів тому Блаженніший Любомир дав відповіді на запитання Українського інституту стратегій глобального розвитку та адаптації. Що з цього вийшло, ви можете побачити в цій публікації.

– Доброго дня, Блаженніший! Ми з вами вже трохи знайомі: ви колись були в нас у Донецьку, у гостях у Державному інституті інформатики та штучного інтелекту. А нині, після того як ми – ми всі донеччани – переїхали в Київ, ми створили громадську фундацію «Український інститут стратегій глобального розвитку та адаптації». Також було започатковано ініціативу «Український консенсус». У цьому проекті ми звертаємося до різних людей – українців, росіян, європейців, які можуть, з нашої точки зору, бути якщо не експертами, то хоча б мати певну думку, що буде корисною для українців і зможе вплинути на розум та серця тих людей, яких ми вважаємо співвітчизниками.

– Дуже дякую. Я вам скажу таку річ, потішу вас. Знаєте, я люблю багато говорити. Мені ніколи не бракує слів – мені часом бракує думок.

 

– Будемо вдячні, якщо ви якимись думками з нами поділитесь. Найбільш для нас важливе і перше запитання – питання цінностей. Які цінності, на вашу думку, можуть згуртовувати сьогодні українське суспільство – як віруючих, так і невіруючих людей, жителів Заходу, Сходу, Півночі, Півдня. Що може бути для всіх об’єднувальне – те, що дозволить жити разом?

– Я думаю, що це не є виключно українська проблема, проблема України сьогодні. Нині це є проблема людства. Цілого людства. У різних мірах. Мені здається, що сьогодні немає на світі ідеальної ситуації, де би все було прекрасно і все було на місці. Але наша ситуація має ту певну специфіку, а саме: Україна за останніх 200 чи навіть більше років була під окупаціями і була поділена. Найбільші окупації – то були Росія, що мала східну частину України, та Австрія, а пізніше Польща, що мали західну частину. Це якоюсь мірою ослабило нас, але найбільша трудність для нас це є ХХ століття. Від Першої світової війни й до кінця століття практично. Мінімум 70 років в Україні було то, що ми називаємо радянська, совєтська, більшовицька чи, як скажете, ментальність.

Про що йшлося? Ми, українці, традиційно більшість були християни і жили на підставі християнських засад, Святого Письма, Божого Об’явлення. Тепер же приходить радянська влада, яка хоче людей переробити і створити іншу – радянську, совєтську людину. Ми кажемо, Бог сотворив людину, Бог дає людині свободу, дає закон, дає силу. А ті, що будемо будувати світ без Бога, будемо будувати світ на інших принципах. І, бачите, ця система, радянська, вона була все ж таки досить ефективна. Їй не вдалося створити нову, цілком іншу людину, але вони осягнули те, що дуже підірвали традиційно християнські поняття. Вони не знищили, не забили християнської людини, але вони її дуже поранили.

І сьогодні ми говоримо про цінності. Говоримо специфічно про Україну. Хоча я певний, що в цілому світі є ті самі приводи. Але лишім це – Україна. Що нам потрібно? Усвідомити, що людина – є Божий твір, що людина одержала життя. Не походить від себе, а тільки дістала життя. Але, діставши життя від Бога, людина отримала дуже багато цінних дарів: таланти, покликання, гідність, свободу, покликання в спільноті, бо людина є кожна для себе, але людина також є частиною спільноти. Людина не є острівець, цілковито відрізаний, ні. Людина є людиною в повному значенні цього слова, коли вона є в спільноті.

Людина мусить усвідомити собі, хто вона є. І щойно з того йде все інше. Кожен з нас щось від Бога одержав як особа. Одержав розум, одержав волю, одержав гідність. Людина є цінність сама в собі. Неповторна цінність. Кожна людина є неповторна, але кожна людина, раз вона почала існувати, є вічна. Вона має покликання до вічності. Людина має свободу. Що то значить свобода? Могти робити що хочу? Ні. Свобода – це є можливість робити добро.

 

– Дуже цікаве серйозне питання полягає в тому, що навіть коли людина приходить до Церкви, то в одній Церкві їй кажуть іди роби те, а в іншій кажуть інше. І у нас є конфлікт навіть на рівні Церков.

– Але пам’ятаємо одну річ, прошу: скільки Церков установив Ісус Христос?

 

– Одну.

– А скільки їх є?

 

– Так то ж і є, що багато.

– Але вони не є Церкви. Церква є одна. Та, яку установив Ісус Христос, якій дав свою науку, об’явив Небесного Отця і дав різні дари: Святі Тайни, Святе Письмо… Ми, люди, поділили Церкву. Одна є Церква – Христова Церква.

 

– Але що нині треба зробити, щоб люди це почули, зрозуміли? Щоб не було конфлікту хоча б на рівні Церков?..

– Тут є колосальна проблема – єдності Церкви. Ви знаєте символ віри – віра в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Єдину! А те, що ми люди, грішні люди, поділили Церкву, ми цим самим не тільки для Церкви, а й для себе зробили колосальну шкоду. Бо ми тепер шукаємо, а де є та правдива Церква? І тому є можливе те, як ви кажете, в одній Церкві кажуть так, в іншій так…

 

– Так, є Православна Церква Московського патріархату, а є Київського патріархату, і між ними є великий конфлікт. Хтось щось може зробити з цим? Бо я так бачу, що не Президент, не Прем’єр нічого ж тут зробити не можуть. І навіть сама Церква теж…

– Що можна зробити? Є одна річ тільки, яку можна і треба зробити. Це є вернутися до Ісуса Христа. Вчора в цій хаті була група людей. Німці, поляки, білоруси, українці, які собі сказали… Чекайте, маємо такий примір. Німці воювали з Польщею, нищили Польщу, але скінчилася війна Друга світова і німецькі єпископи сказали до поляків: «Перепрошуємо, пробачте нам! І поляки це прийняли, бо вони також свої мали гріхи. А їм тепер прийшла та думка: якщо вони, які воювали, могли поєднатися, щоби це поєднання поширити. Маємо німців, які і українців, і білорусів нищили; і поляків, які нам, а ми їм робили кривди. І тепер є та група, що прямо називається «Arbeitsgruppe» – «Робоча група», яка старається, працює над тим, щоби власне примирити людей.

Але в який спосіб примирити? У Христі. Вчора ці люди були присутні тут і ми говорили. І я дав їм примір. Коли війна закінчувалася, 1944 року, мої батьки, моя сестра і я виїхали з України, знайшлися в Австрії. І жили там на селі. То я ще був малий хлопець, 10-11 років, і ходив до селянина купувати молоко. А то треба було трошки вийти за село до нього. І я іду, а навпроти іде чоловік, старший чоловік. І я його не привітав. А він на мене з криком: «Ти, малий, ти не встидаєшся?! Ти не привітав старшу людину!». А знаєте, що я зробив? Я втік!

 

– Нормальна реакція!

– Чому втік? Бо я був свідомий однієї речі – що він міг мене набити! Мав велику палицю. Але ще гірше – він міг піти до села, бо він йшов у бік села, і сказати моєму батькові, що я такий нечемний. А мій батько був би мене провчив. Що цей примір значить? Той чоловік, австріяк, і мій батько, українець, думали однаково. Вони думали, що хлопець молодший має привітати старшого. І я так само боявся його, як батька. Чому? Бо я знав, що вони однаково думають.

Я цей примір згадав тим мої гостям вчора і кажу: тут присутні і католики, і православні, і протестанти, і баптисти… І ми всі тут є разом, ми всі віримо в Святе Письмо, в Ісуса Христа, ми всі повинні думати однаково. Навіть якщо ми не є всі католики, не є всі православні, не є всі протестанти… Але ми всі християни. І ми, як християни, повинні думати однаково. Мій батько і той чоловік думали однаково. А там де є однакова думка, там є мир.

 

– «Ініціатива 1 грудня» – то теж Ваша спроба щось донести до українського суспільства? І поза релігійним світом, світом релігійних сенсів навчити, дати змогу суспільству думати однаково?

– Маєте рацію. То не є моя ініціатива, але я є її учасником. Митрополит, сьогодні вже покійний, Володимир, Патріарх Філарет і наш Владика Святослав — вони видали таке звернення: «Люди добрі! Двадцять років минає, а життя не стає кращим. Чому?». І тоді вони запросили 10 осіб, між ними також і мене. І сказали своє зрозуміння – чому ми за 20 років не пішли вперед. Бо наше суспільство все ще думає чисто матеріальними категоріями – як заробити гроші, як мати вплив. Одним словом, як мати владу задля того, щоби мати гроші. Такі матеріалістичні цінності.

З чого треба почати? Треба змінити то, що Ви правильно казали перед тим, – змінити цінності. Отже, які цінності? Духовні цінності. То не значить лише релігійні цінності, то не значить, що всі мусять бути християнами. Усі мусять, одначе, цінувати правду, цінувати права, гідність людини, цінувати справедливість. Такі спільні цінності. І власне, ця ініціативна група днями подала таке звернення про свободу і відповідальність.

 

– Саме «Ініціатива 1 грудня» подала?

– Так, вони вдвох чи втрьох мали конференцію, де представили той документ – звернення про свободу і відповідальність. Там є цінності, на яких ми маємо будувати оту спільноту. Ми говоримо в тому документі про спільний договір. Значить, ми всі, українці, – чи католики, чи православні, чи протестанти…

 

– Чи мусульмани…

– Чи юдеї… Ми всі хочемо думати однаково, однаковими категоріями. І там, у тому документі, ми перерахувати 10 пунктів, які вважаємо були би підставою, тими цінностями, на яких будуємо єдність. Чи хтось є при владі, чи хтось належить до тої чи іншої партії, чи він є звичайний собі селянин, чи він робітник, чи він вчений чи не вчений – раз він є громадянин цієї держави, член цієї спільноти, він повинен думати однаково. І те, що ми пропонуємо, ми не кажемо, що всі мають бути багатими. Ми кажемо: усі мають право мати приватну власність, що було заперечене за радянських часів. Усі мусять респектувати свободу.

Ті десять пунктів не зобов’язують мене бути православним чи бути юдеєм… Вони мене примушують бути доброю людиною. На підставі цього я можу співжити з другими людьми в мирі. Усі мають рівні права, усі мають рівну відповідальність.

Бачте, та ініціативна група, яку ви згадали, нас тоді владики зібрали і сказали: треба відновити поняття духовних цінностей. Не тільки щоби кожен робив більше грошей і ставав більш агресивним. Але щоб ми всі жили на тих самих духовних цінностях. Таких цінностях, які будують, бо багатство може і дуже часто людей роз’єднує. І багато інших речей, які людей роблять ворогами.

 

– Хочемо звернутися до вашого досвіду і поставити запитання – можливо складне, але до кого, як не до вас звертатися? Сьогодні інтелігенція, інтелектуали українські, суспільство, воно ж живе не в якомусь абстрактному світі. Ми всі належимо до певних спільнот, субспільнот. У нас є ознака регіональна, ми з Донбасу, хтось із Західної України, хтось належить до певної партії, хтось розуміє себе як людину з певної конфесії релігійної тощо. І ми всі стаємо заручниками ситуації в тому сенсі, що ось я підтримую нашого Президента, а він робить, мабуть, якісь помилки. І я коли його підтримую, то теж певним чином йду вже не тим шляхом, про який ви сказали. А інша людина підтримує Донбас, і теж спочатку починає виступати за правду, а потім певним чином починає критикувати владу, ще щось. І ось нас ці всі шляхи соціальні розводять. Ми намагаємося йти за ідеалами правди, істини, а фактично опиняємося в різних куточках. Що можна зробити на рівні соціальних ініціатив, заходів чи ще чогось, щоб цих людей знову поєднати і мінімізувати ворожнечу?

– Дуже добре питання. Але от бачите, ми є тут, чотири особи. Ви кажете, що є з Донбасу, а я народжений у Львові, вихований в Америці, в Італії… Але ми сидимо навкруги одного стола. І ми собі говоримо. Правда?

 

– Правда.

– І чого треба? Нам треба, щоби ті, хто відповідальний – починаючи від батьків й далі – вчителі, церква, влада вчили нас респектувати один одного. Якщо мені мій батько сказав би: «Га-га, ти зневажай його, він поляк чи він там якийсь Бог зна що», то ти мусиш його ненавидіти. Якщо мій батько мене то навчив, ну то що? То я виріс, та й ненавиджу його. І не хочу з ним ані говорити, ані бути. Якщо мій батько сказав: «Сину, ти є людина, ти народився українець, а він народився поляк, а той народився іспанець, а ви всі люди. Ви всі однакові люди».

Одним словом, що нам потрібно? Нам потрібна велика програма перевиховання. Починаючи від батьків, школи, церви, інтелігенції – всі. Ми мусимо старатися виховувати себе чи перевиховувати. Треба пам’ятати, що ми всі є люди. Що ми, хоча говоримо іншими мовами, народилися в іншому селі чи місті, маємо іншу школу, народилися в такому чи іншому народі – що то все є другорядне. Першорядне – що довкруги цього стола сидять чотири особи.

І яка є розв’язка, хто відповідальний? Перше всього, влада. Бачите, в чім є трагедія нашої влади? Що наша влада, то не тільки сьогодні, а вже від довшого часу, замість щоби нас заохочувати бути разом, нас роз’єднує. Церква – трагедія наша, церкви, як ви кажете, одна каже то, друга каже то… Нехай собі будуть інші, але всі кажуть: «Ми є християни чи ми щонайменше, бо можуть бути юдеї і мусульмани, віруємо в Бога». От що розходиться. Ми мусимо послідовно проповідувати спільні цінності, те, що нас єднає. А не так як ми тепер робимо – а ти з Донбасу, тобі не можна вірити! А ти зі Львова, то ти ще гірший! Ну, як ми так один до одного підходимо, то як може бути мир? Отже, хто є відповідальний? Відповідальні є батьки, школа, церкви, влада. Державна влада і всяка влада мають підчеркати, свідомо підчеркати те, що в нас є спільне. А не казати то, що є інше, і казати, що добре бути інакшим.

 

– Якщо ми вийдемо за межі України і скажемо, що наш конфлікт є частиною міжнародної ситуації. Як ви вважаєте, релігійний чинник – чи є він великим важелем в міжнародних конфліктах? І як можна було б мінімізувати цей вплив релігійного чинника у міжнародних конфліктах?

– Не є релігія чинником роз’єднання. Люди вживають релігію, щоби оправдати, чому вони інші. А ти православний? Ти протестант? Ти католик? Ти юдей? А то все є релігійне, правда? Якщо я кажу: ти мусиш його ненавидіти, бо він – юдей, ти мусиш його ненавидіти, бо він – православний; якщо я вживаю релігію, щоби оправдати свої гріхи, свою інакшість, то це є колосальний злочин супроти людства. Шукайте великих релігійних вчителів: чи хтось з них проповідував щоби релігія ставала поділом? Така дуже шанована особа в цілому світі – Далай Лама. Він є ані християнин, ані юдей, але він всюди проповідує одну річ: ми всі є люди, віруючі люди. І всі люди, які слухають його, кажуть: «То правда! Не можу, тому що я є юдей, а я є католик, я є буддист, іншого ненавидіти».

Маємо примір сьогодні. Трагічний примір, але якщо то хтось робить, йому то вигідно. Мусульмани, мусульманська держава. Є люди, які кажуть: треба всіх ненавидіти, хто не є мусульманином. Ну, то є страшне. Але чи ви знаєте, що слово «іслам» значить «мир»? Я не думаю, що іслам – то є релігія ненависті, але її використовують. А ми християни також різні штуки виробляли і виробляємо, ніби кажучи, що мусимо боронити християнство. Коли направду не збираємося боронити християнство, хочемо оправдати свої гріхи, вживаючи релігію як оправдання.

 

– Скажіть, будь ласка, а як ви бачите ідеальну для України ситуацію чи співіснування, чи об’єднання християнських деномінацій? Тобто греко-католиків, православних – Київського і Московського патріархатів, автокефалію і інших. Дуже багато тут розмов і спекуляцій.

– Але все то дурне, пробачте. Скільки церков Ісус Христос створив?

 

– Ми вже казали, що одну.

– А Володимир скільки привів в Україну?

 

– Хрестив? Одну.

– Якщо ми хочемо, щоби Україна була приємною державою для життя, мусимо робити всі – і православні, і католики, і протестанти – мусимо старатися повернутися до первісної церкви, єдності. Хто каже: та то неможливе. Воно є трудне, але Ісус Христос створив одну церкву. Знаєте, хтось каже, якби ми малу одну церкву, то Україна була би сильна. То не є причина, чому нам треба єдності. Нам треба єдності, якщо ми хочемо бути християнами. Я є зобов’язаний як віруюча людина щось робити, щоби люди повернулися до первісної єдності. Коли ми повернемося до первісної єдності, то дуже гарно, тоді ми також будемо і сильною державою. Але тільки ж задля чого шукаємо єдності? Чи тому що то Божа воля, чи тому що то є інтерес знову матеріальний?

Отже, ми не маємо вибору, ми маємо обов’язок. І хто не старається любити ближнього, як Ісус Христос нас вчив, то нехай забуде, що він є християнином. Ми сьогодні поділені, але ми раптом не станемо одно, нам треба може й довшого часу. Але як довго ми будемо старатися не ображати один одного, не говорити зле про один одного, співпрацювати один з одним, як довго ми будемо це робити – будемо зближуватися, а десь колись прийде момент, коли ми при Божій помочі, бо то від Бога залежить, станемо одне. Але ми не маємо вибору. Хто не бере серйозно справу єдності церкви, нехай не говорить, що вірує, нехай не ображає Господа Бога.

 

– Зараз Україна йде чи декларує, що йде в Європу, в європейський простір цивілізаційний. І на тому шляху маємо щось робити, змінювати в своїй ситуації. В яких питаннях ми можемо йти на компроміс з тим, що від нас вимагають, а в яких питаннях маємо боронити свої можливо засадничі речі, цінності?

– Перше всього, не можна говорити Україна і Європа. Бо ми є Європа, старші як там ті. Ви пригадуєте, княгиня Анна, дочка Ярослава, повезла Євангеліє до Франції. Ми маємо старшу історію християнства, ми є Європа. Не менш як Франція, Іспанія чи Німеччина. Ми є Європа. Тепер. Що ми хочемо? Що в нас сталося? Були ті фатальні комуністичні часи. І ми хочемо позбутися того, що було погане в комунізмі. Ми хочемо прийняти знову те, що є добре в християнстві. Європейська культура – то є християнська культура. Ми, Європа виросли на християнстві. І тепер ми не можемо казати: «Ох, Європа!». Я жив у Європі, я жив у Італії, я відвідував Францію, відвідував Німеччину, Англію. То не є, знаєте, рай на землі.

Факт є, що певні речі в нас «загубилися» через той комунізм, ті обставини. І ми тепер приглядаємося. Вони збереглися в деяких державах Західної Європи, і ми кажемо: ага, то варто нам, ми бачимо, що воно є корисне, хочемо це привернути. Але не тому, що воно європейське, а тому що ми це бачимо як добре. Якщо в Західній Європі сьогодні є евтаназія або, ще гірше, одностатеві шлюби, що ми будемо наслідувати їх? То було би дурне! Вони повинні нас наслідувати, які ще віримо, що шлюб – то є чоловік і жінка. Одним словом, ми не маємо пертися до Європи за всяку ціну, наслідувати, бо то Європа. А обережно, критично, спокійно подивитися, що вони зберегли доброго. А не що вони все роблять, бо багато що вони роблять – вони самі вже того встидають.

 

– Блаженніший, щодо Італії хотіли запитати. Ви в Італії жили якраз в 1970-ті – роки для Італії дуже важкі, так звані anni di piombo (роки свинцю – Ред.), коли терористи з одного боку, екстремісти з іншого воювали проти одне одного, проти держави. Зараз в Україні дехто каже, що ми можемо теж скотитися до такого через те, що багато зброї у населення, незадоволення владою, бідність… Чи справді таке може статись у нас і що робити, щоб того не сталося?

– Італія то є часи anni di piombo, часи Альдо Моро. Знаєте, схопили прем’єра, різні такі штуки виробляли. І ті люди, які то робили, ті Brigate rosse (Червоні бригади – Ред.), вони були приготовлювані в Чехословаччині, Празі і так далі. І вони прийшли, їх підготовили, прислали… Але в Італії нічого не сталося. Чому? Бо народ тих бандитів не прийняв. Вони думали, що вони настрашать, що вони зроблять переворот, що використають то незадоволення людей, бо були незадоволені. А народ не прийняв їх. Brigate rosse в дуже короткому часі зникли.

В Україні все залежить від того, що народ – не влада – прийме. Якщо народ буде жити в страху і піддаватися отим всяким провокаціям, то справді буде прикро. Але то не є від скільки зброї є – тільки що народ хоче. Ми спихаємо все на владу, бо влада така є яка є, нема що – ліпша чи гірша, менше з тим. Але влада показала, що дуже мало може. Або, я вам навіть гірше скажу, що дуже мало хоче. Народ. Ви пригадуєте люди стояли – сотні, тисячі стояли на Майдані. Якби той народ, що стояв на Майдані, пішов додому і замість сидіти та чекати, доки на вербі виростуть грушки, взялися до роботи, то ми би не мали чого боятись.

Чому є страх ще? Бо ще не знати, куди піде народ. Якщо би народ виразно взявся до роботи… Хоча тепер маємо цю нову реформу, місцеву владу, то може бути надзвичайно корисне. Люди почнуть рухатись, почнуть думати, почнуть щось робити спільно. Бо то чекали доки з Києва скажуть: направляйте дорогу. А може тепер вони скажуть: ану давайте, направляймо дорогу, то наша дорога. Одним словом, був патерналізм, коли все має прийти згори, все має прийти від влади. Хо! Не мусить то ходити від вдали, можна самому багато зробить або з місцевою владою.

Італія, в них там класичний випадок, докажу вам. Був поважний страх, що то буде з тими Brigate rosse. Не минув рік – і ми за них забули. Бо народ не підтримав їх – то вони й спухли. Те саме в Україні. Наша найбільша проблема сьогодні, завдання – розрухати народ. Щоби народ свідомо працював, будував і не чекав, що їм там хтось дасть, не мав повалу в Західну Європу, робив що добре в себе вдома, маємо і так добру традицію – і все буде порядок.

 

– Ви такі речі кажете, які зараз не дуже популярні.

– А ви їх зробите популярними!

 

– Скажіть, є ще таке важке запитання: як нам бути з Росією? Що тут робити?

– Дуже прикра справа. Бачте, щоби зрозуміти Росію, чи ту всю ситуацію на Донбасі, чи на Криму, треба читати історію Росії. Росія сьогодні є хвора… Колись казали, що Росія – то жандарм Європи і тепер Путін цю думку оживив. Після довгої, гарної, доброї підготовки – вони дуже добру мають пропаганду – ніби Росія врятує світ. Бо в світі є багато клопотів, правда? Багато причин в Азії, в Південній Америці, Європі, Західній Європі. Знаєте, скільки там різного роду непорядків є, що Росія розв’яже все якнайкраще. Треба собі це усвідомити – ми Росію не змінимо, але ми мусимо рятувати себе. З нашої сторони старатися бути сильними і коректними.

Треба читати історію Росії: Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Сталін, Ленін, Путін. Це все є одна група людей, то є амбіція бути жандармом світу. І мені здається, що Путін робить колосальну помилку і дуже шкодить Росії. Не робить Росію сильною, а робить Росію слабкою. Бо якщо був час, коли ми дивилися на Росію – ну, наші сусіди. Я не кажу брати, вони не є брати, але сусіди. То сьогодні ми вже не дивимося на них як на братів, на жаль, чи як навіть на добрих сусідів. І візьме трохи часу, на жаль, але я кажу не тільки про Україну, і багато інших народів – чеченці, Азербайджан – вони вже перестали чи перестають дивитися на Росію як на добрих сусідів.

Боже милий, тож народ є добрий, в Росії народ є як всі інші народи. Але їхній провід і на підставі тої історії я кажу: здавен-давна є та амбіція, імперська амбіція. Як довго то буде, не буде миру в нашій околиці. Як вони при Божій помочі зрозуміють, то може буде мир. Щонайменше, не буде війни, якщо миру не буде.

 

– Наостанок хочемо дізнатися: що вас, окрім релігійних речей, надихає в житті – буденному, повсякденному?

– Я вам скажу щиро: я вже старий чоловік. Я приходжу щораз більше до переконання, що Бог є батько. Починаю щораз уважніше мовити «Отче наш». Що все є в руках Божих. Знаєте, я молюся за Донбас. А про що я молюся? Я не знаю і не дбаю. Я кажу: «Господи, в твої руки вручаю Донбас». Бог знає, що робити. Я не знаю і не стараюся видумувати: Господи, може би треба було то, треба там то… Господь Бог знає. Але я щиро вам кажу, я є щораз більше переконаний у своєму особистому духовному житті, що все є в руках Божих. А Бог є добрий Отець, Батько.

 

– Дякуємо вам, Блаженніший, за таку цікаву зустріч, бесіду. Ми сподіватимемося, що все буде добре.

– Дозвольте, але я трошки з вами не згідний. Під яким поглядом: ви кажете, чекаємо, що все буде в порядку…

 

– Ми сподіваємось на це…

– То є замало. Треба працювати. Не сподіватися – воно само від себе не прийде. Треба вранці, коли встанете, прокинетеся і перехреститеся, сказати: а що я можу нині зробити, щоби справу поправити? Не, що нині станеться – воно само від себе не станеться. А як станеться, то Бог зна шо станеться. Що я можу зробити, щоби було краще? Робіть! Ми мусимо працювати.

 

– Блаженніший, ми принесли вам те, що ми зробили. Як науковці – що ми можемо? Ми пишемо книжки. Тому взяли з собою збірку робіт, яку видав Український інститут стратегій глобального розвитку та адаптації, вона називається «Східноукраїнський конфлікт в контексті глобальних трансформацій». Також ми принесли книгу «Філософи Донбасу», видану нами кілька років тому, та монографію «Вододіли секуляризації», яка у вересні тільки-но була випущена та презентована. Сподіваємося, що ці книги будуть вам цікаві, адже в них ми намагаємося робити те, що можемо.

– Я вам дякую.

 

uisgda.com

ПУБЛІКАЦІЇ

Інтерактивний навчальний курс «МАПа» - новий погляд на душпастирство молоді29 березня

В УГКЦ нещодавно розпочався особливий інтерактивний навчальний курс «МАПа» (Молодіжний Апостолят Парафій) для священиків, які прагнуть...

МЕДІА
Prev Next
DEBUG

0.1746
clr:53
cch:-no-
sql:0.1151
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 4,955,696
m: 3,059,760