АКТУАЛЬНО

Блаженніший Святослав до вірян УГКЦ в Італії: «Парафія Святих мучеників Сергія і Вакха – це є ваш дім»

Субота, 30 жовтня 2021, 21:56
В ці осінні дні 30-31 жовтня українська парафія в Римі святкує важливий ювілей: 50 років від моменту освячення нового престолу та оновлення храму Святих Сергія і Вакха, які звершив патріарх Йосиф Сліпий в 1971 році, повернувши Українській Греко-Католицькій Церкві перед тим втрачений древній осідок в центрі Вічного міста.

Від майже «домашньої каплиці» Сестер катехиток святої Анни до храму зі завжди відчиненими дверима для українських емігрантів – таку еволюцію пережила парафія Святих мучеників Сергія і Вакха, яка у середині ХХ століття ризикувала взагалі зникнути, адже храм був проданий.

Після звільнення із радянських таборів, перебуваючи у Римі, патріарх Йосиф зайшов у сплюндрований храм у серці Вічного міста, який колись належав українцям, і побачив ікону Богородиці, яку не змогли знищити ні історія, ні продаж храму. І вирішив попри все повернути цей особливий храм Українській Греко-Католицькій Церкві.

У дев’яностих роках цей храм став «другим домом» і єдиною адресою, на яку писали українським жінкам-заробітчанкам у Італії їхні рідні. Про те, як ця старовинна церква вперше відкрила свої головні двері, що були зачинені десятиліттями, як студенти-богослови опікувалися заробітчанками і чому Блаженніший Святослав фактично «вимолив» свій докторат перед Жировицькою іконою Божої Матері, Отець і Глава УГКЦ ексклюзивно розповів у інтерв’ю.

«Коли я вперше приїхав на парафію Святих Сергія і Вакха на початку дев’яностих, там був один парафіянин»

Ваше Блаженство, минулого року сповнилося 50 років, як старання Вашого великого попередника, патріарха Йосифа Сліпого увінчалися успіхом і Вікарій Папи, кардинал Анджело Дель Аква, 8 вересня 1970 року заснував у Римі персональну парафію Святих мучеників Сергія і Вакха для українців католиків візантійського обряду. На той час це був безпрецедентний випадок, коли для якоїсь однієї етнічної групи утворюється в Римській єпархії персональна парафія. Яке значення, на ваш погляд, мала ця подія?

Якщо повернутися у часи патріарха Йосифа і контекст заснування цієї парафії, то насправді йдеться про певне відродження дуже глибокої традиції. Тому що, церква Святих Сергія і Вакха – це була перша церква, яку Святіший Отець подарував Київській унійній митрополії. Властиво, вона була таким посольством древніх Київських митрополитів, моїх великих попередників, один з них, Рафаїл Корсак, там похований. І на підлозі, у центрі храму, є пам’ятна плита про нього. Поруч із цією церковцею розташовувалася колегія, а потім монастир Отців Василіян, які виходили, справді, далеко поза межі лише Галичини, України. Це було місце присутності при Апостольській столиці Київської митрополії, яка тоді обіймала територію сучасної України, Білорусі та Литви. Саме повернення назад до нашої Церкви цієї власності, яке з великими зусиллями зробив патріарх Йосиф, а відтак, створення там нашої персональної парафії – це й було відродженням, я би сказав, дуже стародавньої традиції. Підкреслюю, не галицької, а традиції, яка пов’язує Апостольський Престіл з Київською Церквою.

У часи створення цієї персональної парафії було дуже мало українців в Італії. І та парафія здебільшого служила для прочан, які приїздили з цілого світу до Рима і мешкали у Домі для паломників, що знаний усім як український дім на Мадонні, яким опікувалися Сестри катехитки святої Анни.

За моїх часів, коли я приїхав до Рима у 1994 році, то на цілу Італію був один парафіянин, я його дуже добре пам’ятаю. Тоді парафіянами були здебільшого наші колишні дивізійники, які з тих чи інших обставин після побуту у таборі біля Ріміні одружилися з італійками, переважно на Півночі Італії, і залишилися там мешкати. Пригадую, того одного парафіянина, цього єдиного «могіканина», який приїжджав по якихось потребах до Рима. Так виглядала ця персональна парафія у 1994 році. Але завдяки тому, що це була парафія, персональна парафія, то українці, які приїздили до Рима чи у певних потребах, чи у паломництва, справді там могли отримати душпастирську опіку. Це була парафія з усіма правами уділення Святих Таїнств, зокрема Таїнства подружжя. Тому патріарх Йосиф справді, ще до того, як був побудований Собор святої Софії, тобто був створений новий простір для нашого душпастирства, у центрі Рима відродив нашу присутність у вигляді відновленої персональної парафії для українців греко-католиків.

Візит Блаженнішого Святослава до Української парафії святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької Ікони Пресвятої Богородиці в Римі в 2012 році

Знаємо, що на початку дев’яностих ви навчалися в Римі і з 1994 по 1999 рік проживали в будинку при церкві Святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці на п’яцца Мадонна дей Монті. З огляду на те, що на початку дев'яностих ще не було так багато українських заробітчан у Італії, хто були парафіянами цього храму? Як виглядало на той час парафіяльне життя, богослужбові ритми?

Коли я приїхав до Рима, то ця парафія виглядала дуже особливо. Деколи біля престолу нас було більше, аніж у храмі вірних. Тоді не було ще так багато наших людей в Італії. Молільниками, які були присутні на відправах, були переважно Сестри катехитки святої Анни. Тому цей храм функціонував як «домашня каплиця» цього паломницького дому і спільноти Сестер. Очевидно, що ми як студенти, які жили у тому домі, у цьому храмі молилися. Що цікаво, ті двері, які виходять на площу Мадонна дей Монті, були цілком наглухо зачинені багато років. І всі, хто хотів потрапити до храму, мусили подзвонити у дзвінок цього дому-готелю, і зайти бічними дверима, немов до домашньої приватної каплиці спільноти. Тобто не було можливості зайти собі з вулиці і помолитися. Однак богослужбове життя відбувалося, як на мене, дуже інтенсивно і дуже звично. У всі неділі і свята ми, студенти, разом зі сестрами долучалися до всіх богослужінь. Людей не було дуже багато, але звершували Утреню, Вечірню, щоденно – Літургію, як також, Літургію у неділю та свята. За тим дуже пильно стежив строгий і вимогливий отець-парох Іван Музичка. Він завжди пильнував, щоб належним чином відбувався культ Богопочитання. Також він дуже любив співати, це була його прикметна риса. Коли він, як парох, приходив на Вечірню, то завжди хтось зі студентів служив біля престолу, а він керував співом і вчив сестер, як треба правильно співати всі гласи і так далі. І так жила ця маленька спільнота аж до 1996 року. Цей рік став переломним. Пригадую дуже живо дві події.

Які саме це були події?

Перша подія була 1 травня 1996 року. Тому що отець-доктор Іван Музичка проголосив травень місяцем подяки Пречистій Діві Марії за 400-річчя Берестейської Унії. Він десь знайшов цитату теж Київського Митрополита Якова Суші, яку постійно повторював. Яків Суша тоді сказав про те, що сама Пречиста Діва Марія особисто вийшла на ці поля баталій, які тоді провадилися в Україні, на захист Унійної Церкви, і саме завдяки особливому і особистому покрову Пречистої Діви Марії Унійна Церква, як і справа єдності Церков, встоялася. Тому кожного дня служилися молебні до Пречистої Діви Марії, і отець-парох завжди ревно приїжджав і проповідував. І ми мали фактично курс історії Унійної Церкви, а також цього Дому і того, яку роль відіграв цей Дім і цей храм.

Але що сталося 1 травня? Тоді відбулася урочиста подія інтронізації, впровадження на єпископське служіння вже покійного владики Івана Хоми. Бо перед тим, отець Іван Хома, як і отець Любомир Гузар, були єпископами, але не виконували свого єпископського уряду. І тоді, за рішенням Синоду, окремим рішенням Апостольської столиці, вони почали виконувати єпископський уряд. Владика Іван Хома вперше відслужив Архиєрейську Літургію на Пасху 1996 року. Але 1 травня мав бути Чин офіційного впровадження в уряд. І очевидно мав приїхати префект Конгрегацій Східних Церков Кардинал Сильвестріні. І постала практична проблема: якими дверима впровадити Кардинала. Я тоді як трошки «колючий» студент, який любив «вколоти» отця-пароха, бо отець-парох любив «вколоти» нас – йому кажу: «Отче-пароху, як то буде виглядати? Як бічними дверима впроваджувати до храму Кардинала?» І тоді Тарас Кичман дістав завдання відкрити двері церкви, що виходили на площу. Він мусив ті десятиліттями закриті двері, не просто змащувати, він мав їх пошпаклювати, помалювати.

А тоді перед дверима був газетний кіоск. І той продавець з кіоску 1 травня 1996 року побачив невидану в його житті подію. Відкриваються двері і виходить процесія на площу, щоби зустріти Кардинала. Я тоді у тій процесії брав участь. Того бідного продавця як якась муха вкусила. Він почав махати руками, бігати і кричати: «Нарешті! Нарешті! Після стількох років». Кілька разів він забіг до церкви, вийшов. Я спитав його, у чому причина. А він мені відповів: «Розумієш, я 40 років продаю газети перед тими дверима тієї церкви і ніколи не міг туди зайти. Нарешті після стількох років я можу зайти всередину тої церкви». Чому я так згадую про цю подію? Бо після того моменту відкриття тих дверей церкви вони вже ніколи більше не зачинялися. І це був переломний момент історії цієї персональної парафії. Бо після святкування 400-річчя Берестейської унії масово наші люди, які приїхали у паломництво на це святкування, лишалися в Італії. Кажуть, що ті автобуси, які привезли наших жінок у паломництво до Рима, назад поверталися порожні.

Тоді ті відкриті двері церкви означали відкритість цієї маленької парафії, яка ніколи не знала великого душпастирства для значної кількості людей. Це був цілком новий етап життя цієї парафії. І ми, студенти, які спричинилися до відкриття тих дверей, були тими, які мусили разом із отцем-доктором Іваном Музичкою давати собі раду із тими першими емігрантами, що приїхали до Рима у той час. Бо то були цілком інші часи. Бо жінки навіть не мали адреси, щоб її дати рідним, які хотіли написати їм листа до Італії. Тому давали адресу парафії і приходила маса листів. Стояли великі коробки з тими листами. Це було чимось схоже на картотеку бібліотек. Бо ми сортували ті листи по буквах. І жінки чекали того листа як великої потіхи. Лист з дому до Рима. Розумієте? Так церква Сергія і Вакха стала пристанищем для наших емігрантів, центром соціального служіння для наших людей, починаючи з 1996 року. Тому ті відкриті двері з 1 травня 1996 року для мене є дуже історичним і символічним моментом.

«Заробітчанки, які приїхали до Рима, не мали сталої адреси, і всі листи від їхніх рідних з України приходили до храму Святих Сергія і Вакха»

Маючи щоденний дотик до життя цієї парафії, які ви виконували функції як студент, окрім допомоги пароху парафії? Чи важко було перебудовувати душпастирську працю під час першої хвилі приїзду емігрантів?

Я застав ту парафію за юліанським календарем, а згодом вона під проводом отця Гліба Лончини повернулася до григоріанського календаря. Бо сестри катехитки святої Анни приїхали з Бразилії жили за григоріанським календарем. Коли приїхали наші нові емігранти, то ми відчули потребу знову повернутися назад на юліанський календар. Бо наші люди святкували свята із своїми родинами, друзями – як у Італії, так і вдома – за юліанським календарем. Тому парафія повернулася назад разом із людьми до юліанського календаря.

Очевидно, що перші моменти по масовому приїзді емігрантів були дуже складні. Пригадую першу смерть жінки-емігрантки. Вона померла неподалік від нашої церкви у парку. І постало питання, що з нею робити. Ми збирали кошти, щоб її тіло можна було відправити додому. Ми, як студенти, вирішували всі ті формальності, щоб все це можна було полагодити із поліцією і так далі. Багато було різних навіть трагічних моментів. Наші жінки, які приїздили, не знали мови, роботи постійної іноді не мали. Тоді не було соціальних мереж, де можна полагодити багато питань.

Пригадую випадок, коли одна жінка вперше виїхала за кордон, напевно її змусили до цього трагічні обставини, потрапила у дуже тяжку депресію. І вона перед дверима храму стояла цілий день на колінах. Прийшла ніч, а вона далі стояла. Ми не могли не звернути на неї увагу. Ми намагалися з нею спілкуватися, а вона абсолютно не йшла на контакт. Десь над ранок, біля четвертої години, ми викликали швидку допомогу. Ми її якось переконали, щоб вона піднялася з колін, щоб можна було її взяти до лікарні і надати їй невідкладну допомогу. Очевидно, що ми мусили тою жінкою заопікуватися, бо вона не знала італійської мови. Бідні лікарі не знали, що робити, як ставитися до тої ситуації, адже жінка перебувала у країні нелегально. Ми ту жінку врятували. Вона трошки потім прийшла до себе і можна було надати їй подальшу допомогу.

Цікаво, що італійська влада, поліція не дуже переслідували українських жінок. Вони якось до них поблажливо ставилися. Ми намагалися допомогти цим жінкам чим могли. Був такий момент, коли ми навіть їсти їм давали. Намагалися організувати курси італійської мови для них, вже не кажу – провадити душпастирство, катехизацію, інші речі. Вони не мали де в неділю бути. Біля нашої церкви у тому готелі зал був доволі невеличкий, але туди набивалося стільки народу, що ті жінки були там як «сардини у банці»: стояли, сиділи, там і стриглися, і обмінювалися інформацією, навіть роботами там торгували. Ми дуже з тим боролися, казали, що не будемо давати розрішення у Сповіді тим, хто торгує роботами. Навіть, можна сказати, виникли нові гріхи соціального характеру. Сестри катехитки після четверга і неділі не знали буквально, що робити з тим залом. Було відчуття, що він просто зруйнується. Тому треба було по-іншому це організовувати. Але це були початки. Тими, хто першими вийшов послужити нашим людям у Італії, були студенти. Бо більше не було кому. Не було окремих душпастирів для тої величезної громади. Був парох персональної парафії отець-доктор Іван Музичка. Потім утворилися й інші осередки душпастирства. Отці Василіяни відкрили свій монастир. Свята Софія відкрила свої двері для наших людей. Але першим центром для них була наша славна Мадонна і ця церковця мучеників Сергія і Вакха.

«Малюючи Жировицьку ікону Матері Божої на зовнішній стіні храму Святих Сергія і Вакха невідомий монах уклав у неї всю тугу за Батьківщиною, яку має емігрант на чужині»

Сакральна перлина цієї церкви – Жировицька ікона Матері Божої, яка є дуже відомою і ще у XVII столітті зажила слави як покровителька Святої Унії, а у 1718 році була віднайдена на стіні храму Святих Сергія і Вакха в Римі її збільшена копія, яка прославилася багатьма чудами. Яке значення, на ваш погляд, цієї чудотворної ікони для нашої Церкви.

Це є унікальна святиня. Я думаю, що вона до сьогодні не до кінця є відкрита. За нинішніми мірками можна сказати, що це є білоруська ікона. Жировиці знаходяться у Білорусі. Сьогодні Жировицька ікона є найбільшою святинею Білоруської Православної Церкви. Важливо згадати, що оригінал цієї ікони є дуже маленький. Це така кам’яна ікона величини єпископської панагії. Отець-доктор Іван Музичка свого часу дуже змістовно і докладно нам розповів про історію цієї ікони. Його пережиття цієї святині було дуже промовистим.

Ця ікона не була написана на стіні в середині церкви. Вона була намальована на зовнішній стіні храму, яка тоді виходила у внутрішній дворик монастиря, так званий кіостро. І отець Іван Музичка говорив, що це мабуть якийсь побожний монах-василіянин, який сумував за своєю Батьківщиною, з тої маленької ікони намалював великий образ – настінний образ Пречистої Діви Марії у цьому внутрішньому дворику. Малюючи її, можливо, уклав усю ностальгію, яку може мати емігрант-чужинець, що перебуває поза Батьківщиною, особливо відчуваючи, що та Батьківщина є у вогні – у вогні воєн, взаємного поборювання, взаємної ворожнечі. Тобто малював ікону у тих фарбах, вкладаючи свою журбу, молитву, свою надію на єдину Богородицю, яка може врятувати Церкву, Київську Унійну Церкву, зокрема на рідних землях. Потім це кіостро було втрачене, воно не належить вже до храму і того дому поруч. У певний час почалися ремонти, ікону заштукатурили і на довгі роки забули про неї. Коли італійці почали робити ремонт і оббивати штукатурку. Історія каже так, що майстер вдарив молотком по стіні і штукатурка відпала, і він побачив намальоване на стіні око. І перелякався, полишив свою роботу. Наступного дня робітники побачили, що штукатурка сама почала опадати. І з-під неї з’явилася ікона Пречистої Діви Марії. Що цікаво, що у Римі вона також відома як la Nostra Signora del pascolo. Тобто Вона почала об’являтися пастушкам, які пасли стада на цих полях довкола Рима. Pascоlo – це пасовище. А ті робітники, мабуть, розказали про ту ікону. І масово почали люди приходити на площу. Неможливо було там доступитися. Тому Папа наказав вирубати зі стіни ту ікону (уявіть роботу, треба було ту цеглу вийняти з несучої стіни), щоб потім її перенести до внутрішньої апсиди храму і таким чином відкрити її до загального почитання. Про це є окрема меморіальна дошка у захристії того храму, яка згадує про ці надзвичайні події. Саме тому італійці першими відкрили ту ікону і почали її дуже почитати і прославляти.

Після Другої світової війни цей храм був проданий певній світській структурі. Все змогли винести з храму, але було неможливим забрати ікону. І патріарх Йосиф, який повернувся до Рима і хотів побачити цю церкву, у збещещеному храмі знайшов цю ікону. І відчув, що Богородиця його врятувала зі сибірської неволі, щоб він тут Її визволив зі запустіння. патріарх Йосиф зробив тоді великі зусилля, щоб цей храм повернути, зробив збірку на цю мету. І цей храм повернувся до нашої Церкви. Тому ікона врятувала цей храм для нашої Церкви. Сьогодні ми б не змогли ніяку церкву в Римі купити, бо вже не ті спроможності: ані фінансові, ані юридичні.

Я, чесно кажучи, мав особливий особистий досвід коло тої ікони. Бо у дев’яностих роках – не пригадую точно в якому році – готуючись до ювілею у 2000-му році, готувалися до реставрації тої ікони. Тоді приїхала зі Львова група реставраторів, а ми, студенти, завжди виконували чорнову роботу. І треба було зняти ризу з ікони. Я був вражений. Бо риза є квадратна, а сама ікона овальна. Коли ми зняли цю ризу і побачили всі кольори, то це було щось надзвичайне. Як вони збереглися під штукатуркою! Пригадую, я виліз на драбину і вдивлявся в ту ікону годинами. Не міг відірвати очей. Можна було пригадувати ті слова отця-доктора Івана Музички, що там, у тих кольорах, в тих очах Богородиці, там є вся ностальгія, вся журба, вся молитва тисяч молільників. Зокрема там присутня журба того іконописця, який збільшив цю ікону у розмірах, щоб її можна було побачити у всій красі. З іншого боку, ти відчував себе дотичним до тої історії, яку в себе ввібрав той образ.

Ця ікона потребує, щоб про неї знали усі. Мені є дивно, як наші священники в Італії організовують паломництва до Люрду, до Фатіми… Я дуже поважаю ці відпустові місця, але мати таку святиню в такому історичному, нині катедральному храмі, і на неї не звертати увагу – я думаю, що це схоже на те, як ми закопуємо таланти і просто не усвідомлюємо і не бачимо, які великі дари наша історія, наша Церква має для сучасної історії, для сучасного періоду життя і розвитку нашої Церкви та зокрема для сучасних емігрантів у Римі та Італії.

«Свій докторат я вимолив перед Жировицькою іконою у храмі Святих Сергія і Вакха»

Можливо вам вдалося пережити особливий духовний досвід в контексті молитви перед цією іконою? Досвідчити особливі благодаті після молитви до Богородиці, прославленої у Жировицькій іконі?

Справді, я провів на молитві багато годин перед тією іконою. Я можу сказати, що я є тим, ким є, завдяки тим годинам і благодатям, які Богородиця мені дала. Бо вивчати богослов’я без молитви є неможливо. Знає про Бога лише той, хто знає Бога і з Ним спілкується. І думаю, що ця ікона відіграла ключову роль у моїй історії як студента у Римі. Кожен студент, особливо коли переживає важкі моменти контрольних робіт, іспитів або кінцевих іспитів чи важких життєвих моментів, часом не має на кого надіятися, тільки на Божу поміч. Можу сказати, що я свій докторат вимолив перед тою іконою. Думаю, що без особливого втручання Пречистої Діви Марії, яка є чудотворно присутня у тому образі, деякі речі були б просто неможливі.

 

«Парафія Святих Сергія і Вакха – це не просто канонічна структура, але жива громада, яку згуртували наші отці-душпастирі»

Які саме зміни відбулися на тій парафії з часу ваших студентських років? Бо у 2011 році ви приїхали до Риму вже як Глава Української Греко-Католицької Церкви.

Найперше, за ті роки дуже стрімко розвинулося душпастирство. Я згадував про закриті двері храму і їхнє відкриття 1996 року. Сьогодні двері церкви ніколи не зачиняються. І там постійно іде молитва. Кожного дня. Як у будь-якому іншому монастирі, можна сказати. Хоч ті душпастирі, які там служать, є здебільшого зі світського клиру, але справді вони цілковито посвячують увесь час нашим людям. Була зроблена дуже важлива річ – було вирішено не поєднувати студентам навчання і душпастирство: або ти вчишся, або душпастирюєш. І маємо сьогодні пароха і його помічників, які дуже віддано служать. Ще як парох, теперішній наш владика Кам’янець-Подільський, а тодішній парох тієї парафії, Іван Кулик, як на мене, започаткував літургійну реформу. Він почав невтомно друкувати літургійні тексти. Щоб кожен, хто приходить до церкви, навіть кожного дня, не просто чув, що там співає групка співців, а мав би текст перед очима і по можливості долучався до того всенародного співу. Це справило колосальну віднову літургійного життя. Тому що люди не просто були присутні на Богослужіннях як статисти, а вони пережили літургійне пробудження, почали розуміти ті глибокі тексти, з них черпати. І таким чином парафія почала притягувати дуже багатьох людей. Отож, я би сказав, це видимі знаки.

Очевидно, що та парафія – це є громада людей. Не лише храм, як він був раніше – храм без громади, де було хіба кілька парафіян. А тут ми бачимо громаду людей при тому храмі, яка гуртується, веде різнорідну діяльність. Відомі Дні Матері чи інші свята, коли ця церковця і ці приміщення є замалими для товариства, яке збирається. Сьогодні є дуже гарна співпраця із сусідньою церквою. Там на великі свята, на коляду завжди впускають парафіян Сергія і Вакха до їхнього великого приміщення, їхнього храму. Бо церква Святих Сергія і Вакха часом «тріщить по швах» через велику кількість людей. Цей храм зараз потребує реставрації. Її не було вже дуже давно. Є не просто храм, не просто канонічна структура, але є дуже жива громада, яку згуртували наші отці-душпастирі, які служать не одному поколінню нашої діаспори.

Під час візиту до Української парафії святих мучеників Сергія і Вакха в 2018 році з нагоди 300-ліття віднайдення чудотворної Жировицької ікони

«Будівницями екхархату УГКЦ в Італії були жінки-емігрантки»

У 2019 році було утворено екзархат УГКЦ в Італії. Яке значення має ця, без сумніву, історична подія для Церкви?

Будівницями нашого екзархату в Італії були жінки-емігрантки, які стояли на колінах перед дверима цього храму. Ті, які біля нього вмирали. Які мали цей храм як єдину свою адресу, куди з України їм могли надіслати вісточку. Саме наші емігрантки, які просили, хотіли своєї Церкви в Італії, прагнули, щоб формувалися їхні громади, шукали за своєю церквою, – були тими, які збудували цей екзархат. Тоді вже за ними скерували священників, які би для них служили. Тому утворилися по цілій Італії наші парафії. Вже є багато персональних парафій в Італії, у різних її частинках. Потім ми почали розуміти, що ті парафії, ті центри чи точки душпастирства потрібно об’єднувати, координувати. Тому що необхідно нових священників посилати. Бо священник – це теж людина, яка має особисті життєві цикли і деколи прагне повернутися додому чи потребує якоїсь підтримки, заміни чи додаткового сотрудника. Ми побачили, що етап творення спонтанних громад довкола священника наша Церква у Італії вже пройшла. Потрібна була структура, щоб координувати ці громади.

Першим канонічним кроком, який передбачений правом, було призначення координатора душпастирства для українських емігрантів. Але ми почали відчувати, що цієї структури також недостатньо, бо координатор теж має обмежені можливості. І тоді був призначений апостольський візитатор – як єпископ, який був би посередником між єпископами в Україні та італійськими римо-католицькими єпископами, що приймали у своїх храмах наших людей та священників. Водночас ми розуміємо, що повноваження візитатора обмежуються відвідуванням існуючих громад та інформуванням Апостольської столиці і Глави Церкви про їх стан, але адміністративного впливу він не має. А люди потребують душпастиря, єпископа, який би керував розвитком їхньої Церкви в Італії. Тому Синод єпископів нашої Церкви звернувся до Святішого Отця з проханням, щоб була утворена канонічна церковна структура, екзархат.

Єпископом Рима є Папа Римський, який має свій осідок, катедру в Римі. А наш Екзарх є другим католицьким єпископом, який теж має свій осідок, катедру у Римі. Це безпрецедентно, що в Римі заіснувала друга катедра, поруч з катедрою єпископа Рима, що ним є Папа. Катедральним собором екзархату УГКЦ у Італії став храм Святих мучеників Сергія і Вакха. Ми його згадували вже у різних ракурсах, починаючи із посольства Київських Митрополитів при Святішому Отцеві, а тепер це вже єпископський осідок. Відчуваємо, що це є перший наш собор, дай Бог не останній, – бо як катедральний храм, він є абсолютно замалий, бачимо, що та громада не вміщається вже у ньому. А владика мешкає у маленькому приміщенні над тим храмом. Тому там організовувати душпастирську структуру не є до кінця зручно. Це є певна тяглість історії, яка продовжується під пильним оком Жировицької Богородиці, яка дивиться на всіх нас і невтомно захищає, допомагає, вислуховує молитви і, як Мати Церкви, забезпечує розвиток нашої структури на теренах Італії.

Що б ви хотіли побажати цій парафіяльній громаді зараз? Чи можливо також подати якісь поради чи напрямні для ефективнішого духовного зросту і розвитку цієї громади?

Найперше, я б закликав справді відкрити усі скарби, які має наша громада у тому храмі. Це місце, його історія, ця чудотворна ікона Жировицької Богородиці – з тих всіх скарбів треба користати. Знайте, що маєте великий скарб. Прийдіть тільки його візьміть. А наші священники, тепер вже на чолі з єпископом, будуть готові щедро ті скарби роздавати, щоб ніхто не відійшов незауважений, з порожніми руками. Так само наша громада у Італії переживає сьогодні процес свого нового становлення. Тому дуже важливо усвідомлювати, що це є ваш дім. Тому я би закликав усіх наших вірних у Італії гуртуватися довкола наших парафій, зокрема довкола катедрального собору. Я би рекомендував, щоби щонайменше раз на рік з усіх наших парафій з цілої Італії відбувалися прощі до цього собору Святих мучеників Сергія і Вакха до Жировицької ікони Богородиці. Я би справді закликав ширити культ цієї ікони. Богородиця і сьогодні готова бути особливою Захисницею українців у Італії, емігрантів, тих, що тільки приїхали, тих, що думають повернутися, чи тих, які прагнуть облаштувати своє життя там. Тому, як каже Христос до своїх учнів: «Ходіть та подивіться» (Йоана 1,39). А я би сказав: прийди і візьми скарб, який там для тебе Господь Бог і Пречиста Діва Марія приготували.

Розмовляла Оксана Бабенко
ukr-parafia-roma.it

ПУБЛІКАЦІЇ

Проповідь Блаженнішого Святослава у 23-тю неділю після Зіслання Святого Духа29 листопада

Бути досконалим образом Божим, подібним до оригіналу, означає відтворювати, віддзеркалювати той оригінал Бога у своєму житті. Іншими...

МЕДІА
Prev Next