АКТУАЛЬНО

Блаженніший Святослав: «Ми засудили чотири ідеології, які вчать ненавидіти людей іншої національності»

П'ятниця, 05 липня 2013, 14:57
Як ми вже повідомляли, днями у Варшаві між Українською Греко-Католицькою Церквою та Римо-Католицькою Церквою Польщі було підписано спільну декларацію примирення і прощення, яка стала знаковою подією в житті українського й польського народів. Про візит до Польщі, Декларацію примирення і прощення, про святкування 1025-річчя Хрещення України-Русі й значення віри в житті сучасної людини розповість читачам «Галичини» в ексклюзивному інтерв’ю Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

– У переддень офіційного візиту до Польщі українських Митрополитів на чолі з Главою УГКЦ з нагоди 1025-річчя Хрещення України-Русі та 70-х роковин Волинської трагедії Ви оголосили намір «винести на абсолютно новий рівень справу польсько-українського примирення». Ваше Блаженство, хоч Ви й окреслили це «простими словами, що вперше написали польські єпископи до єпископату Німеччини одразу після Другої світової війни: прощаємо і просимо прощення», але перебіг справи виявився складним...

– Мій візит до Польщі був запланований ще на початок минулого року. І розпочати святкування 1025-річчя Хрещення України-Русі ми мали саме з нашої Перемишльсько-Варшавської архиєпархії, оскільки Перемишльська митрополія старша за Київську. Саме на ті стародавні українські землі учні святих Кирила і Методія принесли Святе Хрещення ще до святого Володимира Великого, а вже київська подія стала своєрідним вінцем дуже довгого процесу християнізації всієї України-Русі.

Наше духовне і церковне свято збіглося з річницею Волинської трагедії. Ми бачили, як місяць за місяцем зростала в Польщі суспільно-інформаційна напруга. Деякі українські аналітики називали такий стан суспільною істерією, за якою образ українця змальовувався у польському суспільстві й серед європейської громадськості як образ «різуна». Я розумів, що моя поїздка до наших греко-католиків Польщі буде пов’язана також із захистом доброго імені українців. Тому візит набув і суспільного характеру – ми мали обговорити надзвичайно важливе питання українсько-польського примирення.

Коли ж говоримо про примирення між нашими народами, то маємо пам’ятати святкування Тисячоліття Хрещення України-Русі за комуністичних часів у 1987–1988 роках. Саме тоді цей процес започаткував Глава УГКЦ Мирослав Іван (Любачівський), який відслужив у нашому обряді урочисту Літургію на Ясній Горі, в Ченстохові. Тоді ж зі світлої пам’яті Примасом Польщі Юзефом Глємпом розпочався діалог щодо вироблення засад примирення й поєднання між українцями й поляками. Подібно в 2005 році й мій попередник Кардинал Любомир (Гузар) із Архиєпископом Юзефом Міхаліком, Головою Конференції Єпископів Польщі, проголосили акт примирення у Варшаві. Тоді весь зібраний люд промовив «Амінь», потвердивши цей акт. Так само зробив український народ у Львові. Наші народи ніколи не повинні цього забувати.

– Ухвала Сенату про відзначення 70-річчя Волинської трагедії насторожила багатьох. З польської сторони лунали слушні думки: мовляв, відколи історію окреслюють шляхом голосування? Противником такого принципу виступив і Маршалок Сенату Богдан Борусєвич. Як би Ви схарактеризували свої зустрічі з першими особами Польщі?

– Під час нашого візиту ієрархи УГКЦ були прийняті найвищим керівництвом держави: Президентом, Маршалком Сейму та Маршалком Сенату. Президент Польщі заявив, що це вперше з часів Другої Речі Посполитої після Маршалка Пілсудського державна влада прийняла ієрархів Української Греко-Католицької Церкви. А були присутні всі Митрополити УГКЦ в Європі: Перемишльсько-Варшавський Архиєпископ Іван (Мартиняк), Львівський Архиєпископ Ігор (Возьняк), Івано-Франківський Архиєпископ Володимир (Війтишин), Тернопільсько-Зборівський Архиєпископ Василь (Семенюк).

Я переконаний, що цей візит, безсумнівно, історичний. Хоча зрозуміло, що їдучи до Польщі, ми були дуже засмучені поспішним рішенням Сенату, який назвав Волинську трагедію «етнічними чистками з ознаками геноциду» і дуже негативно висловився, я би сказав, навіть заперечив усі змагання нашого народу за самостійність і незалежність. Нам було дуже болюче. У зустрічах і з Маршалком Сейму, і з Маршалком Сенату я чітко висловився проти цієї позиції, бо не можна в таких важливих ухвалах піддаватися емоціям – необхідно керуватися християнським сумлінням.

На першій зустрічі з пані Маршалком Сейму я заявив, що ми категорично проти вживання терміна «геноцид», коли говоримо про Волинську трагедію чи українсько-польські відносини загалом, бо ті трагічні події абсолютно не відповідають міжнародному визначенню геноциду. Я також висловив сподівання, що Сейм буде поміркованішим у своїх рішеннях і подібного формулювання більше не буде.

Так само на зустрічі з Маршалком Сенату паном Богданом Борусєвичем я висловив наше розчарування і схвилювання тією декларацією, яку Сенат попередньо прийняв. Більше того, я зауважив, що коли ієрархи готували наш текст, то поспішна поява ухвали Сенату стала певною перешкодою для приготування тексту примирення, але все ж таки ми його підписали. Цікаво, що на вислів мого жалю пан Борусєвич сказав так: «Ваше Блаженство, якби ієрархи швидше підписали спільну декларацію, то подібної ухвали нашого Сенату не було б!». Він наголосив, що позиції РКЦ у Польщі та УГКЦ в Україні надзвичайно важливі для заспокоєння емоцій з одного боку, а з іншого – для нагадування католикам, що не можна керуватися ненавистю в оцінці історичних подій. Мене його слова зворушили, бо це було високою оцінкою справи, яку взяли на свої плечі ієрархи УГКЦ та польський єпископат. Так, нас об’єднує трагічна історія, але думаючи про сьогодення, християнам завжди на перше місце потрібно ставити християнське сумління й мирне будівництво спільного майбутнього.

– Польська «Газета виборча» охарактеризувала Декларацію примирення і прощення, яку підписали ієрархи Української та Польської Церков, переломним документом. Яке її значення для майбутнього обох народів?

– Декларація стала виявом того, що справа польсько-українського примирення дуже важлива для обох народів. Я би хотів означити три важливі її складові. Коли ієрархи готували цей документ, то розуміли, що ні політики, ні суспільні діячі не могли дати собі ради з напливом емоцій як в українському, так і в польському суспільстві. За такої ситуації всі дивилися на Церкву. І справді, передусім Церква мусила сказати своє слово, щоб засвідчити християнські цінності в нашому суспільстві, які лежать в основі європейської цивілізації. При цій нагоді я хотів би згадати велику роль рішучості Голови Конференції Єпископів Польщі Архиєпископа Юзефа Міхаліка з Перемишля, який на мою пропозицію підготувати такий документ відповів із великою відкритістю, за що я дуже йому вдячний.

Друга складова – взаємне примирення. Я озвучив позицію прощення і перепрошую за всі кривди, які сини і доньки нашої Церкви вчинили донькам та синам інших народів та своїм ближнім. Тим самим я повторив слова Блаженнішого Любомира (Гузара), сказані 12 років тому в Львові, на беатифікаційній Літургії, перед слугою Божим Папою Іваном Павлом II. Так само владика Юзеф Міхалік перепросив українців за кривди, які нам завдали поляки. Цей духовний акт перепрошення Глав Церков обох народів вносить інший моральний вимір у відносини нашого спільного майбутнього і додає до нього загальний мирний тон співжиття. Саме християни повинні були це зробити, бо прощення – суто християнська мудрість. Це стало ще одним прикладом того, як нам потрібно лікувати спільні рани й очищувати пам’ять.

Третя складова – ми засудили чотири ідеології, які вчать ненавидіти людей іншої національності: крайній націоналізм, шовінізм, комунізм і нацизм. Очевидно, що ці ідеології ніколи нічого конструктивного не привнесли у світову історію людства. Проти таких крайностей виступав ще слуга Божий Митрополит Андрей (Шептицький) напередодні Волинської трагедії. Зауважу, що ми не хочемо заперечити український націоналізм у сенсі патріотизму, який вчить любити свою віру, свою Церкву, свою традицію, свою землю і навіть віддати за них своє життя. Ми хотіли захистити правдивий образ українця і показати зміст справжнього українського патріотизму, який лежить і завжди лежатиме в основі нашого народу і незалежності нашої держави. Як мовилось наприкінці декларації: «Нехай Господь спогляне на Церкву на наших землях і допоможе українському та польському народам жити в мирі, взаємно ділитися своїм духовним багатством, а також вносити свій вклад у єдність та майбутнє Європи!».

– Історики тепер можуть трохи відпочити?

– Ні в якому разі! Навпаки, треба більше уваги зосередити на спільних дослідженнях. Як зауважили ієрархи в декларації, «об’єктивне дослідження фактів, а також представлення масштабу трагедії минулого стає нагальною справою та завданням істориків і спеціалістів, бо лише пізнання історичної правди може втихомирити розбурхані довкола цієї справи емоції. Закликаємо українських та польських науковців до дослідження історичних джерел та співпраці в поясненні обставин тих жахливих злочинів, а також до формування списку імен усіх тих, які зазнали терпіння». А відпочити треба тим недоброзичливцям, які спекулюють на цій трагедії.

– Повернімося до 1025-річчя Хрещення України: вимір і значення цього святкування...

– Святкування 1025-річчя Хрещення України надзвичайно важливі, щоб ми могли, з одного боку, доторкнутися свого коріння, зрозуміти, «яких батьків і чиї ми діти», як сказав наш пророк Шевченко; а з іншого – подякували Господу Богу за дар віри наших предків. Бо річниця Хрещення збігається з Роком віри, який святкує вся Католицька Церква. Тож Хрещення України-Русі для нас є святкуванням народотворчого первня українців – християнської ідентичності, завдяки якій ми стали єдиним народом і єдиною державою.

Київське християнство виявляє активний інтерес до обох частин християнського культурного світу – західної і східної, посилює зв’язком зі вселенською християнською Церквою. Саме в київському християнстві необхідно шукати властивого українському народові духу толерантності, терпимості й доброї волі до інших народів і культур. Коли сьогодні ми стоїмо на певному роздоріжжі і роздумуємо, куди нам рухатися та в якому напрямі розбудовувати нашу державу, то пригадуємо, що вибір християнства святим Володимиром Великим був також і європейським вибором, завдяки чому Київська Русь увійшла у європейську сім’ю народів. Подібним до цього шляхом ішли і його наступники, адже знаємо, що Ярослава Мудрого вважали «тестем усієї Європи»: французький король Генріх I був одружений з дочкою Ярослава Анною, котра привезла зі собою «Реймське Євангеліє», писане кирилицею і глаголицею, на якому присягали згодом на коронаціях французькі королі; хоробрий норвезький князь, а відтак король Олаф Гарольд, – з Єлизаветою Ярославною; Анастасія стала дружиною короля Угорщини. Іншими словами, європейська ідентичність київського християнства повертає нас до орієнтирів наших предків та національної й духовної самоідентифікації.

– Чому УГКЦ не відзначає Хрещення України 28 липня, коли святкують наші православні брати?

– Думаю, поєднувати Хрещення України-Русі з днем пам’яті Святого рівноапостольного Володимира Великого – це московська традиція. Об’єднання цих подій відбулося в Російській імперії лише на 900-річчя Хрещення Русі (в 1888 році) та мало на меті підкреслити державний характер московського православ’я і претензії Москви на спадщину Київської Русі. Наша Церква зберегла давню київську традицію, яка сягає часів Володимирового Хрещення і згідно з якою Хрещення України-Русі рік у рік відзначає 14 серпня – в день Макавейських мучеників, коли розпочинається Успенський піст. Саме цей день історично правдивий і традиційно церковний.

Також у дні святкувань переживатимемо ще одну безсумнівно історичну подію для нашої Церкви – освячення Патріаршого собору.

– Коли очікувати осідку галицьких митрополитів – княжому Галичу та Івано-Франківській митрополії – Главу УГКЦ Блаженнішого Святослава, щоб гідно відзначити 1025-річчя Хрещення України й 710-річчя утворення Галицької митрополії? Відомо, Ваше Блаженство, що й Ваша мала батьківщина також чекає на свого владику...

– Очевидно, що цього року я ніяк не зможу оминути давній Галич. Будучи Верховним Архиєпископом Києво-Галицьким і маючи у своєму посіданні освячений нашими видатними попередниками славний престол галицьких митрополитів, обов’язково прибуду до Крилоса 4 серпня, напередодні святкувань у Києві, щоб разом із вірними Івано-Франківської митрополії УГКЦ відсвяткувати Хрещення України на давніх руїнах Успенського собору. Й очевидно, що намагатимуся відвідати селище Брошнів-Осаду, звідки походить мій батько, де я вперше отримав Святе Письмо й де брав участь у житті нашої підпільної Церкви. Моя мала батьківщина для мене – дуже важливе місце. Тому, як Бог дозволить, ми разом із Митрополитом Івано-Франківським Архиєпископом Володимиром намагатимемося його відвідати.

– У наш неспокійний час, над чим варто застановитися сучасній людині? Що тепер найважливіше?

— Думаю, нині найважливіше – бути християнином, незалежно від того, як розвиватимуться події в державі чи яка буде економічна міжнародна ситуація. Найважливіше – залишитися віруючою людиною, бо тільки віра дає нам надію в житті. Віра – це наш надійний якір у морі сучасних бурхливих подій. Вона завжди була силою нашого народу, яка допомогла не тільки вижити в буремних століттях, а й дала наснаги зберегти український народ, відродити загнану в катакомби Церкву, відбудувати нашу державу.

Розмовляв Роман ІВАСІВ
www.galychyna.if.ua

ПУБЛІКАЦІЇ

«Україна вистояла!» ‒ Глава УГКЦ про найважливіше у 2017 році11 грудня

У черговому випуску передачі інтерактивного проекту «Відкрита Церква», який був останнім у 2017-му, Отець і Глава УГКЦ Блаженніший...

МЕДІА
Prev Next