АКТУАЛЬНО

Блаженніший Святослав в інтерв'ю УП: «Україна переможе, бо зло завжди зазнає поразку»

Понеділок, 25 квітня 2022, 06:30
Під час війни суспільство переживає безліч почуттів. А ще більше емоцій переживає індивідуально кожен українець. В такі часи віруючі люди часто шукають відповіді на свої незліченні запитання у Бога. Люди часто зневірюються, бо не можуть пояснити, як Бог може допустити те, що відбувається – навколо стільки злочинів, страждань і смертей. Саме з такими змішаними почуттями «Українська правда» напередодні Великодня прийшла до Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава.

– Кілька тижнів тому я був у Патріаршому соборі на недільній службі. Ви тоді згадували слова дівчинки з Маріуполя, яка запитувала: «Мамо, а чому війна?». Напевно, у багатьох віруючих і невіруючих в Україні зараз це запитання в голові…

– Відповідь на це питання ми можемо шукати лише в Господа Бога. Ми не знаємо до кінця, чому на нашу долю випала ця страшна війна, яку вже сьогодні кваліфікують як найбільшу війну в Європі після закінчення Другої світової. Щиро скажу, я щодня себе питаю: чому? А відтак – що треба робити, щоб можна було мати якесь світло, світлорозуміння? Це світлорозуміння дає тобі тоді ключ, щоб відчиняти багато інших дверей.

Перше, що стало очевидним, – накопичилося дуже багато зла, зокрема на північних кордонах України. І воно тепер просто прорвалося. Як навесні вода дамбу прориває, так те зло вихлюпнулося сьогодні на наші землі. І ті жахливі кадри, які ми бачимо сьогодні довкола Києва, на окупованих і звільнених теренах, дають нам відчуття такого матеріалізованого зла. Так багато зла в нашому житті ми, мабуть, не бачили ніколи, як під час цієї повномасштабної війни.

Пригадую слова одного нашого військовополоненого, якого обміняли ще за президента Порошенка. Він перебував у катівнях на Донбасі, бачив обличчя смерті й повернувся в Україну. Цей військовий сказав: «Це все тому, що не відбулося покаяння за комунізм. Не відбулося Нюрнберзького процесу над Сталіним, над злочинцями ГУЛАГу, над злочинцями НКВД, які масово розстрілювали громадян цієї ж радянської держави, а потім чинили злочини в Україні, злочини Голодомору».

Навіть більше, за теперішнього президента росії ці злочини стали героїчними вчинками. Тобто зло почало представлятися як доблесть, яка показує буцімто велич.

Ми багато разів чули «можем повторить», і так це зло почало отруювати уми всього суспільства, щось на кшталт того, як нацистська ідеологія свого часу почала отруювати уми і серця Німеччини, яка намагалася «встати з колін» після поразки в Першій світовій війні.

– Голодомор, депортації, виселення на степи, ГУЛАГи… Бог нас карає за щось?

– Ні. Навпаки. Знаєте, я дивлюся на велику жертву українського народу як на жертву Авеля, якого вбив брат Каїн. Це перше вбивство в людській історії. Проте Авель був прообразом самого Ісуса Христа. Ця жертва Ісуса Христа є для нас ключем, щоб розуміти наші страждання. Цей другий повномасштабний наступ на Україну збігається із Пасхальними святами. Чому? Я думаю, нам Господь Бог теж щось промовляє цим.

Мій попередник, Любомир теж говорив, що Бог говорить через обставини. Пасхальна жертва Ісуса Христа остаточно знищила і перемогла зло. Цей хрест Христовий, який ми почитаємо у Страсну п'ятницю, зокрема, є знаком перемоги, яку Україна несе у своєму серці,  перемоги над злом. Тому я такий впевнений, що Україна переможе. Україна переможе через те, що зло завжди зазнає поразки.

Я мав ще інше питання «чому?». Чому саме нібито всемогутній ворог перший нападає, несучи те зло? Бо зло боїться, воно переповнене страхами. Зло боїться добра, так само, як всі сили зла боялися. Тому росія боїться України.

Ми відчуваємо, що протистоїмо ворогові як народ, який бореться за добро, тому що сила добра в нас діє. Добро і правда мають свою силу. Ми вповні не можемо пояснити, у чому полягає сила добра і в чому полягає сила правди. Кажуть, що добро треба чинити, а правду треба свідчити. Правди не треба захищати чи пояснювати, вона має власну силу, яка усуває зло так, як-от світло усуває темряву.

Ми можемо багато нарікати на зло, однак зробімо один-два-три добрі вчинки і побачимо, що ми зможемо його подолати.

– Зараз дуже багато солдатів, які, по суті, долають зло шляхом убивства, якого нормальна людина природно не прагне, але мусить чинити. Як люди мають собі пояснювати це вбивство і як їм допомогти його пережити всередині себе?

– Це ще один парадокс війни. Правила християнського переживання такої війни, яку ми зараз ведемо, включають право справедливого самозахисту. Це так, як у разі нападу злочинця на ваш дім: ви маєте право боронитися. Навіть більше, ви, як батько родини, відчуваєте, що це ваш обов'язок – зупинити несправедливого нападника. І це щось, що випливає із природного правила.

Очевидно, що ми цього нападника мусимо зупиняти пропорційними засобами. Якщо він на мене нападає голіруч, то я не можу відразу виймати вогнепальної зброї. Щось подібне ми можемо сказати і про цю війну. Ми зупиняємо несправедливого нападника пропорційними засобами. І очевидно, що під час такого захисту, тобто захисної війни, може настати смерть, вбивство нападника. Але головним нашим наміром є не так когось вбивати, як захищати життя.

Тому, згідно з цими правилами моральної оцінки обставин війни, яку ми ведемо сьогодні, кажемо, що ми, українці, маємо священний обов'язок захищати Батьківщину, навіть беручи в руки зброю. Не ми цю війну розв'язали, ми не хотіли брати в руки зброї і вбивати наших нападників. Це не був наш задум. Але ми маємо обов'язок їх зупинити.

– Ще одне не дуже добре почуття, яке зараз часто виникає в суспільстві, – це ненависть. Що з ним робити?

– Це ще одне питання, над яким я думаю від початку цієї війни, і ще навіть до цього, дивлячись на ці всі болючі обставини окупації Донбасу і Криму, де були наші парафії. Як діяти, як реагувати, як оцінювати? У таких обставинах почуття ненависті виникає спонтанно.

– Воно не просто виникає, а й у багатьох з кожним днем тільки зростає…

– Це реакція живої людини на явний злочин, який діється перед її очима. Якщо б людина раділа, то це означає, що вона схвалює такого типу вчинки. Ненависть означає несприйняття, радикальну незгоду з тим, що відбувається. Отож, можна сказати, що почуття ненависті є природне, зокрема для людини, яка живе в цьому світі поза раєм, тим ідеальним станом людини і людського суспільства.

Ця ненависть потребує – не кажу, що контролю – правильного переживання, так само, як ми  повинні вміти правильно переживати інші емоції, наприклад, смуток, втрату ближнього. Якщо ми неправильно будемо це переживати, то просто впадемо в депресію, самі себе погубимо через нездатність керувати своїми почуттями.

Цього почуття не можна ігнорувати, його не варто засуджувати. Є кілька правил, і тут духовне життя входить у близький союз із служінням наших психологів, зокрема тих, які намагаються допомагати тим, хто пережив ці травми війни, переживає цей посттравматичний стресовий розлад чи щось подібне.

Ненависть не може над нами панувати. Вона не може стати панівним почуттям. Інакше ми перетворюємося на її рабів і вона керує нашими думками та вчинками. Стає головною мотивацією багатьох інших наших видів поведінки. Ми бачимо, сьогодні під час війни різко зросла агресія. Люди стають агресивними навіть одне до одного.

– Спалахують, як сірники…

– Абсолютно. Також і страх є поганим порадником. Кажуть, якщо ти боїшся, то спочатку заспокойся, а потім приймеш правильне рішення. І коли під час війни хтось каже, що не боїться, то просто говорить неправду. Так само, коли ти бачиш, скажімо, нахабного ворога, який приходить вбивати, і ти кажеш: ні, я не ненавиджу, то це неправда! Правда про твій стан вимагає, щоб ти визнав, що є ця емоція. Тому треба вчитися над нею запанувати і нею керувати.

Якщо, доклавши зусиль, правильно керувати своєю емоцією гніву, ненависті, її можна перетворити на чесноту мужності. А мужність –  це та сила, яка вчить перемагати. Проте мужнім є не той, хто піддається емоції ненависті і потім легкодушно кидається на ворога, підставляє необдумано своє життя на небезпеку і всіх інших, ні. Мужність – це дуже важлива чеснота, яка полягає в тому, що людина має силу, щоб адекватно, мудро протистояти злому у відповідних обставинах, шукаючи найкращий спосіб, як це зробити.

Ми захоплюємося мужністю наших воїнів. Часом в основі твоєї мужності може бути емоція ненависті, але її належить, так би мовити, правильно пережити, і тоді це дає нам ключ до перемоги.

– Ви згадували німців після Першої світової. Я б хотів згадати німців після Другої світової і про зло, яке вони несли разом із Гітлером, а потім просили прощення. Зараз ми бачимо приблизно те саме з російського боку. Війни закінчуються, раніше чи пізніше і ця війна закінчиться. І не покидає постійне запитання: а що далі буде з цим народом, і чи можемо ми з ним колись досягти примирення? Чи потрібно взагалі?

– Я не знаю (пауза).

Ви вжили дуже глибоке християнське слово «примирення». Примирення належить до серцевини Євангелія. Апостол Павло вважав, що осердям його місії як апостола є проповідувати перемир'я між Богом і людиною. Відтак є можливим примирення між людьми. Він пише: благаю вас, примиріться з Богом. Те примирення має навіть церковну назву – Таїнство Покаяння. Покаяння, або сповідь, деколи називають Таїнством Примирення. Тому християни завжди повинні прагнути до примирення. Але примирення є справжнім лише тоді, коли переможене зло.

Ми, як християни, не маємо права відкинути ідею примирення як таку, до неї прагнути і її проповідувати. Проте слід розуміти, що ідея примирення завжди полягає в тому, що відбувається певна зміна, певне зцілення, загоєння ран.

Я думаю, що історія саме німецького народу, який ви згадали, є для нас  повчальною. Свого часу, у 60-х роках, відбувся процес примирення між польським і німецьким народами. Тоді польський єпископат від імені жертви виступив із такою ініціативою примирення. Польська комуністична влада вважала це зрадою держави. Та й багатьом, хто ще пам'ятав звірства нацистів на території Польщі, важко було це зрозуміти. Однак потім ті особи, які були, так би мовити, промоутерами цього, увійшли в історію Європи як великі духовні лідери. З польського боку виступав Кароль Войтила, майбутній папа Іван Павло II, а з німецького – Йозеф Ратцинґер, який потім став папою Бенедиктом XVI.

Однак для того, щоб польський єпископат мав моральне право  проголосити такий жест, відбулося дві речі, без яких, на мою думку, ніхто б не наважився говорити про примирення між народами після Другої світової війни. Перший момент – війна закінчилася. Під час окупації Польщі німцями нікому з польського єпископату навіть на думку не спало б говорити про примирення. Чому? Бо коли я примиряюся з окупантом, це означає, що я здаюся, зраджую свою державу, свій народ, я погоджуюся на зло. Тому, щоб почався якийсь процес примирення, треба було, щоб війна закінчилася, і то перемогою над нацизмом і народом, який був отруєний цією ідеологією. І другий момент – відбувся Нюрнберзький процес, завдяки якому нацистська ідеологія як така була розвінчана, засуджена, а військові злочинці були покарані.

Ми згадували, що зло накопичилося на півночі від України, тому що такого Нюрнберзького процесу не відбулося над сталінськими злочинами і комунізмом. Тоді, якщо б не було такого засуду, то нацизм продовжував би убивати, так само, як комунізм продовжує вбивати і зараз.

– Якщо ми говоримо про примирення, то ви розумієте, про що буде наступне питання. Чи не поспішив Папа Римський примиряти росіян з українцями, звівши під одним хрестом українку і росіянку на Хресній дорозі?

– Я думаю, що це було трохи передчасно. Тому мій коментар був такий, що цей жест є не на часі. Ми, в принципі, не можемо відкидати серцевини християнського меседжа. Але знову ж таки, заявляти про це навіть мовою жестів для нас, українців, можна лише тоді, коли закінчиться війна, коли нас не будуть вбивати, і це закінчиться перемогою України, коли відбудеться засуд цієї ідеології геноциду, яку росія відкрито проголосила.

Я думаю, всіх нас просто потрясла ця публікація в «РИА Новости», у якій росіяни проголосили на весь світ маніфест геноциду. Відомий історик Тімоті Снайдер сказав, що це підручник геноциду, якого він ще не бачив за всі роки з часів гітлерівської Німеччини і за приписами якого сьогодні методично діють росіяни.

Жести примирення можливі лише тоді, коли цей новітній вид нацизму, який сьогодні росія собою несе, буде засуджений.

– Протести українців же почалися не в день Хресної дороги, а раніше. Як ви думаєте, чому Папа нас не почув?

– Думаю, що Папа прислухався, скажімо так, бо слово «почув» має остаточний характер (посміхається).

Я був у гущавині всіх тих подій, бо особисто вів перемовини з різними декастеріями, міністерствами, Ватиканом. І мені було дуже приємно, що ми тут виступили абсолютно одностайно: і римо-католики, і греко-католики, і наша держава в особі нашого посла України при Ватикані. Ба більше, нас підтримала громадська думка в тій самій Італії, у Європі. Тобто я б радше казав, що Папа прислухався до нас.

Я прекрасно розумію, чому і як так сталося, що таке десь виникло. Тут є кілька причин, про які я хотів сьогодні згадати. Повірте мені,  ні в кого не було наміру образити українців чи поранити наші почуття. Якби не було гарячої фази війни, то ми б по-іншому прореагували на ті всі тексти і жести. Але що сталося?

По-перше, ця хресна дорога була написана і підготовлена далеко перед тим, як почалася війна. І знаєте, для певних чиновників немає нічого гіршого, як поламати їхні ментальні схеми. Це для них найважче. Ми довідалися про цей формат Хресної дороги і про ці, так би мовити, жести вже на початку Страсного тижня, тобто тоді, коли Ватикан опублікував ті книжечки.

– Розклад?

– Не тільки розклад, а й тексти. Тобто це не були якісь заяви чи політичний маніфест, це була опублікована книжечка. Ще тоді ми могли б побачити, що буде цього тижня у Ватикані на Хресній дорозі. І тоді ми побачили, що ось планується такий жест.

Ми  почали активно спілкуватися. Перша реакція тих, так би мовити, чиновників від літургійних текстів, це було здивування: «Чому ж ви так реагуєте?». Ми кажемо: «Бо в Україні війна!». Тож ті жести і ті слова для нас сьогодні означають щось зовсім інше, ніж це би було два місяці тому.

І тоді у них виникло наступне за питання: «А що тепер робити?». Адже були опубліковані не тільки тексти, а й імена тих учасників, двох жінок, які, до речі, вже десятиліттями живуть поза Україною і росією і, мабуть дружать, працюють разом і не мають зеленого поняття, що відбувається в їхніх країнах. Вони відірвані від контексту і, на мою думку, цілком не можуть бути обличчям своїх народів.

Про них уже було опубліковано – і як так поступити? Пригадую таку фразу, яку я почув: «Так, треба щось змінювати, але щоб останнє не було гіршим за попереднє, щоб ліки не були гіршими за саму хворобу». Я тоді кажу: «Знаєте, панове, я все ж таки довіряю вашій мудрості, шукаймо якийсь вихід». І тоді вони запитали: «А що б ви порадили?». Я відповів: «Щонайменше не треба читати текстів». Коли ми не маємо що сказати, коли не розуміємо, не маємо відповіді на питання «чому?», з якого ми почали нашу розмову, ліпше мовчати. І так сталося.

Я думаю, що той одностайний протест з боку України чітко і ясно відмежував тих осіб, які брали участь у цих подіях, від їхніх народів, зокрема коли йдеться про Україну. Для всіх було зрозумілим, що ця українка не репрезентує України там. Так, можливо, на рівні особистих, приватних стосунків можна було б показати дружбу між двома особами. Однак ми заявили, що абсолютно невчасно примушувати до дружби чи навіть вживати такий термін, коли проти українців ведеться ця жорстока, диявольська війна. Тому я, підсумовуючи, можу сказати, що нас почули.

– Почули чи прислухалися?

– Перепрошую – до нас прислухалися. Нас щоразу глибше чутимуть. Навіть більше, я думаю, що ми здобули тактичну перемогу. Бо тепер для всіх, гадаю, буде зрозуміло, що стосунки з російським контекстом – чи то державним, чи церковним, чи інтелектуальним, чи суспільним – неможливо вже більше будувати так, як це було до 24 лютого.

– Про російський контекст і про те, коли говорити або мовчати. Ми зараз бачимо і чуємо часто про роль УПЦ Московського патріархату в цій війні. Як ви думаєте, чи взагалі може бути в Україні нині Церква Московського патріархату?

– Вона є.

– Я розумію, але як їй жити в таких умовах?

– Ось це вже наступне питання. У мене такі відчуття, що справді ця Церква сьогодні переживає дуже серйозну кризу. Я б не хотів коментувати всього, що там відбувається, бо це мені не личить. Можливо, потрібно було питати представника цієї Церкви це пояснити. Але те, що нам сьогодні вже видно як суспільству, що в цій спільності справді відбувається велика криза її тотожності.

Бо, з одного боку, її віряни декларують себе приналежними до Української Церкви, але все ж таки цей зв'язок із Московським патріархатом не є абстрактний, він конкретний. Ми бачимо, як віряни цієї Церкви дуже болісно переживають позицію їхнього патріарха. Навіть очільник цієї Церкви, митрополит Онуфрій, дистанціював себе від позиції Московського патріархату, він, де-факто, засудив війну росії проти України.

– Він пізніше знайшов інші слова: засудив дії російських військових, російської армії. Це все ж певне відмежування, але не було сказано, що він засуджує дії російського народу.

– Можливо, ви маєте рацію. Але фактично було визнано, що це несправедлива війна проти України. Це на церковному рівні дуже важливо, бо означає певне моральне право вірних цієї Церкви захищати Україну.

Ми бачимо все ж таки багато солдат, військових, які  вважають себе вірними Московського патріархату і які сьогодні воюють. Ми бачимо, які часом є драматичні моменти, коли в село чи містечко, де є громада Московського патріархату, повертається бездиханне тіло українського героя, який загинув на війні. Це провокує до розвитку певної свідомості: хто ми є? Як нам на це реагувати?

Ми вже бачимо, що сам Московський патріарх дуже боїться, щоб ця війна не викликала внутрішніх поділів у тій Церкві, щоб від неї не від'єдналася якась її частина. І я думаю, що ці побоювання небезпідставні.

– А чи є приклади переходу священників з Московського патріархату до Греко-Католицької Церкви?

– Так. У 90-х роках, коли наша Церква вийшла з підпілля, то в західних областях України дуже багато священників із громадами повернулися назад до своєї Церкви.

– Я мав на увазі, чи зараз є такі приклади.

– Сьогодні ми не маємо таких багато прикладів, бо, скажімо, вже за останні 30 років незалежності відбулася певна фіксація конфесійної ідентичності. Тому, я думаю, що сьогодні тих православних, які хочуть стати греко-католиками, немає багато.

Проте ми маємо сьогодні конфесійний поділ між православними в Україні. Тому тут можливі рухи з однієї конфесії в іншу, але в православному середовищі. Ця війна спричинила дуже серйозні питання, які  ставлять перед собою вірні Української Православної Церкви. Ми бачимо, що їхні священники та ієрархи поза межами росії майже одностайно засуджують російську агресію. Цікаво, що навіть так звана закордонна Російська Православна Церква сьогодні  реагує по-інакше. Мені було дуже цікаво читати позицію  митрополита Російської Православної Церкви в Мюнхені, який заохотив своїх вірних збирати допомогу Україні, приймати в Німеччині українських біженців.

– Ви загадали, що конфесії в Україні вже устоялися – православні, греко-католики. Ці слова породжують наступне питання: а що в нас із процесом об'єднання Церков в Україні? Під загрозою великої війни у священників не відбувається більш інтенсивного діалогу з цього приводу?

– Щиро скажу, я поки що його не спостерігаю. Те, що є запит народу на церковну єдність, це факт. І сьогодні будь-які спільні події, спільні молитви, спільні заяви дуже прихильно сприймаються Божим народом, щоб на зразок того, як це було в часи Майдану.

Але коли йдеться про міжцерковні інституції, то діалогу про церковну єдність тепер немає. Цей діалог про церковну єдність ми називаємо екуменічним діалогом. Тож сьогодні офіційного екуменічного діалогу в Україні немає. Є міжцерковні стосунки, навіть співпраця – часом краща, часом гірша. Але якогось такого справді серйозного руху до об'єднання Церков сьогодні я не бачу.

– Ми починали нашу розмову із запитання «чому?». За ним часто слідує зневіра в людей. І у власних розмовах з Богом люди часто в такі моменти кажуть: «Тебе не існує». Як можна пояснити такі почуття, які виникають, і що з ними робити?

– Треба зростати у вірі. Бо віра, з одного боку, має інтелектуальний характер. Святий Августин казав: «Я вірю для того, щоб розуміти, і розумію для того, щоб вірити». Тобто між вірою і розумом є дуже важливий, я б сказав  інтимний, зв'язок, діалог.  з іншого боку, віра завжди має елемент сумніву, тому що ми не маємо повного досвіду всього того, у що віримо. Тож те, у що ми віримо, часто може бути більшим за нашу здатність розуміти.

Наведу приклад. Ми часом будуємо стосунки довір'я між людьми  правда? І в тих стосунках люди одне одного пізнають. Бувають подружжя, які прожили десятиліття разом, а в кінці кажуть: я тебе до кінця не знаю. Але все ж таки ця подружня любов базується на певному довір'ї. До кінця тебе не знаю, але я тобі довіряю, я тебе люблю. І ця моя довіра, любов до тебе, допомагає мені краще тебе розуміти.

Це ми говоримо про співжиття людей, коли ми можемо одне одного  побачити, одне до одного доторкнутися, навіть посваритися між собою, пережити кризу у стосунках і йти далі. Щось подібне виникає в наших стосунках із Богом. Бо віра – це стосунок довір'я до Бога. Тому я б порадив: коли ми чогось не розуміємо, коли справді відчуваємо, що мій особистий стосунок з Богом не дає мені відповіді на питання – не зневірюватися. Бо це може означати, що Господь Бог тебе веде такою дорогою, яку ти не розумієш, але зрозумієш потім. Тому треба довіряти Богові.

– Чим цей Великдень буде відрізнятися від інших, окрім, звісно ж, війни?

– Можливо, насамперед змішаними почуттями. А крім того – не всі будуть мати змогу заготувати пасхальний кошик. Не всі матимуть змогу разом засісти за пасхальний сніданок. Не всі матимуть змогу готувати сніданок у тому місці і в такий спосіб, як це було до війни. Особливо коли я думаю про тих наших людей, які опинилися поза межами України.

Наша Церква намагатиметься зробити все, щоб ця пасхальна радість дійшла до тих людей, уся наша мережа присутності в різних частинах світу для цього є відкрита. Знаю, що чи не найбільше число наших вірних є в Польщі. Тому ми так особливо намагаємося контактувати з нашими польськими громадами різного роду закликами, зверненнями, навіть пошуком, де наші люди, щоб до них прийти.

Тому, думаю, що спільними зусиллями все ж таки пасхальну радість переживемо. Бо Пасху готує не людина. Це Божа справа. Бо Христос воскрес!

Розмовляв Євген Будерацький, УП
фото: Дмитро Ларін

ПУБЛІКАЦІЇ

«Від нашої ефективності сьогодні залежить не тільки добробут людини, а й навіть її життя», – отець Любомир Яворський19 травня

«Основна роль Церкви в усі часи – душпастирське служіння, у якому вона дбає про душу людини. Але війна дуже "підсвітила" соціальне служіння...

МЕДІА
Prev Next