Богдан Батрух: «Люди думають: якщо я будую церкву в селі, то спокутую якісь тяжкі гріхи»

Пане Богдане, нещодавно проходила повз «Кінопалац» у Києві, власником якого ви є. Він зараз не працює...

Так, не працює. Як відомо, будівля знаходиться поряд із Жовтневим палацом. Під час сумнозвісних подій 18 лютого сили внутрішніх військ, нападаючи на майданівців, котрі перебували в Жовтневому палаці, заодно увірвалися в «Кінопалац», хоча він був замкнений, там нікого не було. Вибили вікна, двері, усе потрощили… Потім була стрілянина снайперів по мітингувальниках... А після всього в кінотеатрі поселилися майданівці.

А якщо вони там поселилися, то вже все… Вони живуть там досі.

Майно дуже пошкоджено?

Те, що можна було пошкодити, пошкоджено. Те, що можна було винести, – винесено.

Це майданівці?

Не знаю. Хтось також із бару випив увесь алкоголь. Але нічого страшного, напилися, бо стрес… (сміється. – Авт.). Зі складу, де в нас були різні ласощі, теж усе з’їли…

Вас це розізлило?

Ні. Є такий анекдот про гуцулів. Приходить гуцул до хати й бачить, що його жінку зґвалтували. Каже: те, що прийшли бандити й понищили все, це їхнє право, бо вони бандити; те, що вони покрали все, – це їхнє право, бо вони бандити; те, що зґвалтували мою жінку, – ну що зробиш, це їхнє право. Але те, що ти при цьому усміхалася і була задоволена, того тобі не подарую.

І ми, як та жінка, коли нема виходу, мусимо просто всміхатися й радіти.

Це якось позначилося на вашій роботі?

Ні, бо цей кінотеатр ніколи не був прибутковий. Від того, що він не працює, ми радше заощаджуємо, ніж втрачаємо.

Пане Богдане, ви народилися й виросли в Польщі. І вже багато років живете й працюєте в Україні. Мене завжди дивувало, що люди з більш розвинутих країн, де комфортніше вести бізнес і взагалі жити, переїжджають в Україну…

Не бачу в цьому нічого дивного. Скажімо, англійці завжди виїжджали за межі своєї країни, де життя завжди було найбільш комфортним.

І ще думаю, що тим, хто народився як представник меншості в якійсь країні й не почувається носієм традиції, яка є загальною в тій країні, цікаво їздити по світі. Такі люди зазвичай не прив’язуються до однієї країни.

Я греко-католик, належу до греко-католицької парафії в Білому Борі, але ходжу до різних храмів

Щодо мене, то переїзд до Києва не був свідомим рішенням. Спершу я виїхав був із Польщі до Канади, бо моя дружина там навчалася на юридичному факультеті. Вона родом зі Швейцарії. Після того ми переїхали жити до Швейцарії. У 1989 році почалися великі історичні процеси. Я дістав роботу у Фундації Сороса, яка займалася Східною Європою, зокрема Україною. Так і потрапив до України.

В Україні вести бізнес, принаймні досі, було дуже некомфортно: простійне рейдерство, вимагання хабарів…

Два роки тому нашу компанію намагалися захопити рейдерським способом. Нам сказали: «Або ви нам дасте гроші, або у вас будуть проблеми». Податкова зумисне сфальшувала накладні, начебто ми не сплатили ПДВ. І, звісно, щоб не мати проблем, ми сплатили ті три мільйони доларів. Але ситуація змінилася… На жінку, яка підробила цю накладну, ми написали заяву. І зараз відкрито кримінальну справу проти неї та інших податківців.

Сподіваюся, що нам не тільки повернуть кошти, а й покарають винних.

І після такого випадку ви не покинули України?

Звісно, мене тоді це обурило, і було бажання все покинути. Але що далі? Це ж не якась торба, яку можна викинути – і все. Це ж люди. У мене працює, залежно від виконуваної роботи, 300 – 500 чоловік.

Чи не переступили ви через свої принцип, заплативши ті три мільйони доларів?

Ні, бо ми заплатили не просто на їхню вимогу, а тому, що так постановив тодішній суд. Нашим адвокатам у неформальному спілкуванні розповіли, що суддям особисто телефонував голова податкової Клименко й наказав, яке вони мають прийняти рішення. Судді, котрі приймали рішення, теж мають пройти люстрацію.

А загалом, ведучи бізнес в Україні, вам часто доводиться переступати через моральні принципи, скажімо, давати хабарі?..

В Україні є різного роду закордонний бізнес. Ми представляємо велику американську компанію. Одна з обов’язкових речей, яку ми мусимо зробити, – підписати документ, що ніколи не платитимемо хабарів, ніколи не будемо входити в якісь дивні відносини з урядовцями… Це наше персональне зобов’язання. Якщо ми це порушимо і американці про це дізнаються, то  контракт може бути розірваний.

В Україні політики завжди розкручують тему двомовності. Ви дублюєте фільми іноземного виробництва українською мовою. Чи не було до вас прохань дублювати російською?

Директор одного із кінотеатрів, який пов'язаний із російськими організаціями, пропонував нам гроші, щоб ми не дублювали українською мовою. Звісно, ми на це не пішли.

Ви народилися в католицькій країні – Польщі, проте є греко-католиком…

Так, це родинний вплив, родинне виховання. Ми виховувалися в маленькому місті Білий Бір, куди нас були вивезли. Там завжди було українське коло, українська церква.

Часто читаю слова Блаженнішого Любомира (Гузара). Мені дуже подобається, як, скажімо, він говорить про гроші, що вони самі по собі не є злом, а ось їх ужиток…

Якщо говорити про мене як про парафіянина, то я належу тільки до своєї церкви в Білому Борі.

Ви не ходите в Києві до церкви?

Ходжу. Я греко-католик, належу до греко-католицької парафії в Білому Борі, але ходжу до різних храмів.

А чим така особлива парафія в Білому Борі?

Особлива тим, що вона автентична. Ця парафія консервативна і сучасна водночас.

Спершу ми ходили до маленької церковці на цвинтарі. Але пізніше, коли почали підростати, захотілося чогось сучасного. Ми попросили архітектора Юрія Новосільського, щоб побудував нам нову церкву. Новосільський допоміг нам побудувати церкву за його проектами, малюнками. Церква в Білому Борі була визнана організацією польських архітекторів однією з найбільш видатних споруд у Польщі, зведених від 1990-х років.

До Білого Бору їдуть туристи з усієї Польщі, щоб подивитися на наш храм. Новосільський завдяки своїй майстерності зумів зробити з локальної речі щось дуже епічне, глобальне. І люди в Польщі це сприйняли, хоча це було абсолютно чуже їхнім традиціям.

Блаженніший Любомир завжди закликає людей «любити свою Церкву». Що для вас означає любити свою Церкву, бути греко-католиком?

Це наче коли ви дома, у родині маєте так багато любові від близьких людей, що аж не знаєте, що з нею зробити, і йдете назовні ділитися цією любов’ю.

Те саме з Греко-Католицькою Церквою. Коли ти отримуєш такий досвід віри, любові до тебе, то готовий з усім цим іти вже поза Церкву й ділитися цим з іншими, які не є греко-католиками.

Наприклад, як я вже казав, мені подобається, коли щось провінційне перетворюється на глобальне. Наша компанія зараз будує церкву в одному селі Макарівського району на Київщині. Церква не греко-католицька, а православна – Київського патріархату (це до теми, як ділитися любов’ю поза своєю Церквою). Будуємо храм разом із відомим художником Анатолієм Криволапом. Це один із найуспішніших українських митців, він продає в Америці свої картини по 100-200 тисяч доларів. Він погодився будувати з нами церкву безкоштовно.

Церкву зводимо в селі, де вона, скоріш за все, нікому не потрібна. Про нас там кажуть, що оскільки ми будуємо церкву, то значить у чомусь дуже нагрішили… (сміється).

Але надіюся, з часом усе зміниться. І люди в тому селі думатимуть інакше. Ця модерна церква вражатиме... Сподіваюся, вона ввійде в історію церковної архітектури, церковного мистецтва… Самі малюнки Криволапа оцінюватимуться десь у 50-70 мільйонів доларів.

А як би ви могли описати свою життєву філософію?

Мабуть, пробую шукати щастя, яке завжди пов’язане з любов’ю. Це означає також робити речі, які дають іншим щастя, любов… Мене це надихає.

Як ви вважаєте, чи може людина почуватися повноцінною в житті без оцього стрижня, який дає Церква? От якби у вашому житті не було парафії в Білому Борі?..

Люди, переживаючи в дитинстві якісь речі, не мають відчуття, що вони важливі чи неважливі. Дитина підростає, іде у світ і сприймає багато різних речей. І вже в дорослому віці починає повертатися підсвідомо до того, що прищеплювали в дитинстві.

Чи часто звертаєтеся по духовні поради до отців Церкви?

Я зустрічався з Йосифом Сліпим. Вважаю його моральним велетом. Часто читаю слова Блаженнішого Любомира (Гузара). Мені дуже подобається, як, скажімо, він говорить про гроші, що вони самі по собі не є злом, а ось їх ужиток… Якось навіть запитав у нього, звідки він має таке правильне розуміння речей, щодо яких сам не мав життєвого досвіду. Мене вражає, коли людина розуміється на речах, які є поза її досвідом.

Мені цікаво спостерігати, з чого випливає ухвалення певного рішення серед священнослужителів, що вони за люди. Це можна порівняти з читанням філософських щоденників. Читати праці філософів – нудно й банально, але читання їхніх щоденників, у яких записані думки щодо сусіда чи товариша,  допомагає зрозуміти, ким вони є як люди, що для них важливе чи неважливе. І там містяться нюанси, з яких можна зрозуміти, чим вони керуються. Це мене дуже цікавить...

До речі, яке ваше ставлення до грошей?

Самі по собі гроші не є вартістю. Їх можна використовувати правильно чи неправильно. Тільки те, як ми їх використовуємо, надає їм певної вартості.

Ви не любите дорогих речей?

Дуже довго не користувався мобільним телефоном, соромився… Що, мовляв, люди подумають… Це коли мобільні телефони ще вважалися ледь не розкішшю. Але з часом з’ясував, що це зручно.

Наші олігархи ще живуть у російсько-монгольській традиції, яка не побудувала жодного міста, а лише споживала ресурси

Завжди вважав, що авто не потрібне, і лише три місяці тому придбав його. З’ясував, що й це зручно. Я зрозумів: тим, що не матиму автомобіля, нікому нічого не доведу...

Вважаю, що є речі набагато важливіші, ніж ті, що сприймаються візуально.

Мені дуже подобається англійська аристократія… Наприклад, я зустрічався з онуком Льва Толстого, який живе в Англії. Побував у нього вдома. Він – не багата людина, але правильно вживає ті ресурси, які має. Це та культура, що набувається через освіту, через зміну поколінь. Це і є культура використання грошей.

А наші олігархи ще живуть у російсько-монгольській традиції, яка не побудувала жодного міста, а лише споживала ресурси. У російсько-монгольській традиції є лише розуміння, що можна володіти людським страхом, принижувати, знущатися, одне слово, мати під собою рабів. У такий самий спосіб її представники використовують матеріальні ресурси. Це абсолютно протилежне до європейської, християнської традиції.

Розмовляла Оксана Климончук