АКТУАЛЬНО

Гаванська декларація зламала тишу у світі про війну в Україні, — Блаженніший Святослав

Четвер, 02 лютого 2017, 10:45
Рік тому зустріч Папи Франциска і Патріарха Кирила на Кубі та підписання спільної Декларації збурили українське суспільство. Якщо міжнародні журналісти та експерти називали це історичною унікальною подією, то в Україні настрої були куди песимістичніші, адже кілька пунктів Декларації, в яких йшлося про війну в Україні та діяльність Української Греко-Католицької Церкви, на думку багатьох, були настільки туманно прописаними, що їх інтерпретація залишила багато простору для проросійського трактування дійсності, як церковно, так і політично.

Для багатьох греко-католиків особливим знаком стало те, що Блаженніший Святослав, не ховаючись за дипломатичні формулювання, сміливо виступив їхнім голосом, висловив їхні жалі і поставив Римському Престолові та самому Папі важливі та відверті запитання. Через рік багато чого змінилося. Іноді здається, що назвавши кровопролитну війну в Сирії священною, Московський Патріарх розгубив усі “репутаційні козирі”, які зібрав в Гавані. Для когось – навпаки, ця зустріч здається лише початком ширших процесів. Мабуть, ще надто рано робити висновки, але РІСУ скористалася цією датою, щоб розпитати Главу УГКЦ про Гавану та рік після неї.

— Ваше Блаженство, минув рік від зустрічі Папи Франциска із Патріархом Кирилом та підписання ними Гаванської декларації. Ця подія, а радше сам документ, викликали неоднозначну реакцію в українському суспільстві. За цей рік багато всього відбулося і в Церкві, і в суспільстві. Як з перспективи року, що минув, виглядає ця подія?

— Те, що сталося рік тому, було для нас великою несподіванкою, уроком і нагодою. Насамперед, несподіваним стало те, що існування і пастирська активність УГКЦ не виявилися перепоною для зустрічі Московського Патріарха зі Святішим Отцем, на що раніше, відмовляючись від неї, посилалася Московська Патріархія. Тому, саму зустріч, яку готували та якої прагнули і святий Папа Іван Павло ІІ, і Папа Венедикт XVI, ми могли лише привітати. Через зустріч Бог змінює людей; це ми святкуємо як у Різдві, так і у празнику Стрітення Господнього, який є перед нами.

Треба визнати, що Папа Франциск таки потужно впливає на сучасний світ і, не будучи наївними, можемо припустити, що в першу річницю, можливо, ще надто рано підбивати підсумки цих процесів. Торік дійсно несподіванкою з гірким присмаком стало те, що під час зустрічі була підписана спільна Декларація, у підготовці якої наша Церква не брала участі, а там було кілька пунктів, що стосувалися безпосередньо нас. Саме вони викликали тривогу як серед наших вірних, так і в українському суспільстві загалом. Тому після оприлюднення цього тексту я відчував своїм обов’язком відповісти на занепокоєння наших вірних та пояснити особисто Святішому Отцеві ті елементи тексту, які, на нашу думку, не цілком правдиво віддзеркалюють як ситуацію в Україні на загал, так і православно-католицькі стосунки зокрема.

Важливим плодом гаванської зустрічі стала активізація спілкування нашої Церкви з Апостольською Столицею. Звичайно ж, і до цієї події ми постійно намагалися доносити до Ватикану правду про війну в Україні. Однак після неї світова громадськість знову змогла побачити наш біль, згадати про “забуту війну” в Україні. Наше питання зазвучало по-новому і у Ватикані. Я особисто, Постійний Синод нашої Церкви, як також Синод Єпископів із усіх країн світу у своїх зустрічах, зверненнях та листах одним голосом намагалися пояснити нашу позицію, розповісти, що заболіло багатьом у тексті Декларації. Хочу сказати, що до всіх наших звернень і сам Святіший Отець, і його співпрацівники ставилися дуже серйозно та уважно.

Плодом не просто зацікавлення, але особистої солідарності Папи із стражденним народом України є його ініціатива гуманітарної допомоги під назвою «Папа для України». Можливо, вона вже давно визрівала в його серці, але, на мою думку, остаточно дозріла після зустрічі Папи з владиками Постійного Синоду. Тоді ми говорили: «Святіший Отче! Ми знаємо, що Ви розумієте біль українців, що Україна є невинною жертвою агресії, дайте видимий знак тим, хто найбільше постраждав”. Ця гуманітарна допомога, яку Папа розпочав, даючи значну суму з особистих коштів, і стала цим знаком. Наступним його кроком був заклик до всіх католиків Європи зробити збірку на потреби постраждалих від війни в Україні. Цей заклик отримав не лише матеріальний вимір. Папа рішуче зламав тишу щодо війни на Донбасі, яка чомусь настала у Західній Європі. І це стало такою допомогою, яку нам ще варто до кінця осмислити і оцінити.

Державний Секретаріат Ватикану почав ще глибше цікавитися обставинами суспільних процесів в Україні, а особливо гуманітарною ситуацією. Тут слід згадати, що торік відбувся офіційний плідний візит до України Державного Секретаря Ватикану кардинала П’єтро Пароліна. Він очолює папську дипломатичну службу, і його приїзд, щоб особисто оголосити початок папської гуманітарної місії в Україні, є подією найвищого державного рівня Апостольської Столиці. У мене склалося враження, що українське суспільство не вповні збагнуло рівень і значення цього візиту, його символізм та позитивні наслідки для нашої держави. Його Еміненція відвідав Майдан та віддав шану героям Небесної сотні, що викликало бурю емоцій у Москві.

Можу стверджувати, що такий імпульс рівня зацікавлення Україною надав особисто Папа Франциск. Тому зустріч Папи і Патріарха на Кубі стала водночас викликом і нагодою для нашої Церкви і українського суспільства.

— Ви слушно зауважуєте про неоднозначне сприйняття Декларації в Україні та українській діаспорі, але, мабуть, голоси незадоволених, а зокрема, і Ваша особиста критика теж були неоднозначно сприйняті у Ватикані?

— Так, маєте рацію. Декому мої слова видалися надто різкими. Але першим, хто виступив на мій захист, був сам Папа Франциск. До сьогодні зі зворушенням пригадую його інтерв’ю на літаку з Мексики до Рима… Мене вразила і вражає покора Святішого Отця. Він у великій свободі та щирості підтримав мене та сказав, що я не лише міг, а й повинен був відреагувати на текст Декларації. Окрім того, він ствердив, що її текст не є непомильним, не є «сторінкою Євангелія». Його не можна применшувати, але і перебільшувати не потрібно. Ми можемо і повинні його критикувати. Бо тут ідеться не про абстрактні домовленості чи схеми, а про долю нашої Церкви і мою особисту відповідальність перед вірними та суспільством. Коли я рік тому говорив про біль, то не говорив від себе, а став голосом українського суспільства, рани якого зачепила Декларація чи її трактування.

Інтенсивно та досить відверто ми спілкувалися і з кардиналом Куртом Кохом, головою Папської ради в справах єдності між християнами. Сподіваюся, що наша екуменічна позиція буде надалі всіляко враховуватися їхніми експертами, а вивчення екуменічного контексту України буде серйозно взяте до уваги.

— Останнім часом в інформаційному просторі Україні щоразу більше простежується думка про проросійську політику Ватикану і про те, що УГКЦ своєю позицією повинна протиставитися Папі в ім’я національних інтересів. Як Ви можете прокоментувати цю тезу?

— Ну, якщо в нас не буде власної політики, то нам нав’язуватимуть чужу! Я це кажу до того, що, на жаль, сьогодні не бачу чіткої стратегії розвитку стосунків України із Ватиканом. Питання державної політики виходить поза межі компетенції і сфери впливу Церкви, хоча це не означає, що ми не повинні мати і в цьому питанні нашої громадянської позиції. І ми її висловлюємо. Може, навіть, комусь видається, що надто часто і надто сміливо.

Ми стаємо свідками того, як наш північний сусід активно нав’язує себе Святому Престолу і намагається його інструменталізувати та використовувати на свою користь. Навіть в інтерпретації та політичному використанні Гаванської декларації упродовж останнього року можна зауважити активну політику Москви в цьому напрямку. Натомість, створюється враження, що з боку української влади ще не достатньо вдалося оцінити важливість стосунків із Ватиканом для наших національних інтересів. Навіть у засобах масової інформації, як ви слушно зауважили, навпаки, звучать прямо ворожі нотки щодо Ватикану. Я особисто глибоко переконаний, що той, хто намагається протиставити Україну Святому Престолу чи створити враження у суспільстві, що Ватикан «дружить з Москвою» проти України, якраз і є тою силою, яка діє проти наших національних інтересів.

Намагання політиків та ідеологів різної масті протиставити нашу Церкву Ватиканові теж уже ми не раз переживали в історії. Тут хочу підкреслити, що єдність нашої Церкви зі Святішим Отцем не ґрунтується на простій політичній чи дипломатичній доцільності. Ця єдність зі Вселенським Архиєреєм та визнання особливої ролі і місії наступника апостола Петра Папи Римського в Христовій Церкві є предметом нашої віри та невід’ємною складовою ідентичності нашої Церкви. Це та єдність і та віра, яку засвідчили своєю кров’ю мученики та ісповідники нашої Церкви, зокрема у ХХ столітті. Я ще живо пригадую, як в радянські часи, коли комуністична пропаганда переконувала наших людей у тому, що Ватикан і Папа є ворогами українського народу, одна старша жінка дуже просто сказала: «Нехай вони там собі що говорять, а ми завжди були і будемо з Папою». Я аж сьогодні розумію, що то була автентична народна ісповідь християнської віри. Нам усім сьогодні це свідчення особливо важливо пам’ятати.

Варто нагадати роль Римських Архиєреїв щодо української новітньої історії. Папа Пій ХІІ гостро засудив радянську атеїстичну агресію і нищення УГКЦ, водночас рятуючи десятки тисяч українських емігрантів від “репатріації” до Сибіру. Тоді через короткий час Римом були створені єпархії і екзархати для українців на різних континентах, що було основоположним для збереження українців у світі. Після Другої світової війни Ватикан і римо-католики підтримували не лише церковні структури і харитативну працю, але стали передовими меценатами української культури в Європі, наприклад підтримували авторів “Енциклопедії українознавства”, що творилася в Сарселі під Парижем, Український вільний університет в Мюнхені, УКУ в Римі. Святий Папа Іван ХХІІІ постарався про визволення патріарха Йосифа Сліпого, який став найбільшим послом України у вільному світі і кардинально вплинув на курс української історії. Роль в нашій історії святого Папи Івана Павла ІІ, який причинився до падіння комуністичного ладу, годі переоцінити. Як найбільш шанований світовий лідер, він протягом 27 років систематично говорив українською мовою. Чи був інший світовий лідер, який так ставився до нашої мови, культури та історії? Папа Венедикт XVI продовжив цю традицію, чітко висловлюючись щодо тоталітаризму та історичної правди щодо подій в Україні. Цієї лінії тримається і Папа Франциск.

Святіший Отець є світовим моральним лідером, ватиканська дипломатія є сьогодні важливим суб’єктом міжнародного права, посольства при Ватикані є одним із найважливіших майданчиків спілкування та впливу на думку світової громадськості. Недаремно Російська Федерація інвестує стільки ресурсів у свої стосунки з Ватиканом, а нашого голосу тут часом просто недостатньо.

Ми переконані, що в такий непростий для України час, нам потрібно докласти всіх зусиль, щоб стосунки між нашою державою та Апостольською Столицею ефективно розвивалися. У стратегічному плані нашим великим бажанням є рухатися у напрямку укладання конкордату – всеохопної міждержавної угоди – між Україною і Ватиканом.

— Але все ж таки, ми не почули ні від Папи, ні від його дипломатів чіткого засуду війни Росії проти України, ніхто не назвав агресора агресором. Навпаки, ми чули тези про «братовбивчий конфлікт» і що «невідомо, хто його розпочав». Ми так і не відчули вповні, що Ватикан однозначно став на бік жертви цього конфлікту та висловився на підтримку суверенітету та територіальної недоторканості України. Чи це просто наслідки браку повноцінної комунікації?

— Відповідаючи на Ваше питання, хотів би пригадати, що під час свого візиту кардинал Паролін чітко ствердив, що конфлікт в Україні повинен бути вирішений на основі міжнародного права. Це означає, що Святий Престол визнає війну в Україні зовнішньою агресією, а не громадянським протистоянням. Ватикан ніколи не визнав анексію Криму, хоча і теж прямо на цю тему не висловлювався. Також Державний секретар у Запоріжжі зробив заклик і до країн Європи, і до Росії виконати свої зобов’язання перед Україною. Іншими словами, з боку Ватикану було стверджено все те, про що Ви кажете, але мовою ватиканської дипломатії, яка своїм стилем відрізняється від дипломатичних ходів світських держав.

Такий спосіб стверджувати факт зовнішньої агресії проти суверенної держави не є чимось новим, але відповідає традиції мови і дипломатії Ватикану. Пригадаймо в цьому контексті візит Івана Павла ІІ до Лівану 1997 року. На той момент сирійські та ізраїльські війська ще перебували на території цієї держави, і це був очевидний для всієї міжнародної спільноти факт. Проте й тоді Святіший Отець, говорячи про бажання незалежності і свободи для Лівану, не назвав сирійців чи ізраїльтян. Він лише натякнув, що недоторканість ліванських кордонів повинна бути всіма визнаною і респектованою. Але всі довкола розуміли, про що йшлося…

Що ж до того, на чий бік став однозначно Святий Престол… Річ у тім, що ще із першого тисячоліття Папа і Апостольська Столиця вважалися найвищим арбітром і посередником у вирішенні міжцерковних і міждержавних конфліктів, найвищою інстанцією апеляції і пошуку справедливості. Тому Ватикан супроти всіх конфліктів посідає позицію, яка б відповідала цьому завданню і традиції. Арбітр не може стати на бік жодної із сторін конфлікту, повинен бути понад ним, щоб бути посередником між сторонами і допомогти встановленню справедливого миру. Такого типу місія вимагає, щоб арбітр плекав стосунки із кожною стороною конфлікту, але не дав “перетягнути” себе на одну зі сторін. Інакше його вирок вже не буде справедливим. Очевидно, що таке посередництво вимагає, щоб обидві сторони конфлікту погодилися на посередництво арбітра, його прагнули і потім брали на себе зобов’язання прийняти і виконати його рішення.

Упродовж останніх років ми не один раз чули з уст очільників нашої держави прохання, звернені до Ватикану, у справі такого посередництва в дипломатичному вирішенні війни на Донбасі та визволенні наших полонених. Ми, у свою чергу, зверталися з проханням про захист наших парохій в Криму.

Поки що така місія посередництва Ватикану між Росією і Україною не відбувається, але позиція, яку сьогодні посідає дипломатія Святого Престолу, має на увазі саме її. Мої застереження щодо ризиків Гаванської декларації полягали також і в тому, що Москва може інструменталізувати Святішого Отця і позиціонувати його “на своєму боці”. Це є елементом гібридної війни проти України. Тоді Святий Престол вже не буде понад конфліктом, а стане його учасником, прийнявши позицію однієї із сторін.

Хочу ствердити, що, на мою думку, ватиканській дипломатії на сьогодні вдалося залишитися над конфліктом, хоч би як це дратувало Москву і розчаровувало нас. Нам, очевидно, хотілося б, щоб Святий Престол однозначно став на наш бік. Саме тому лунає критика у недостатній однозначності його позиції. Однак і ми не повинні піддаватися спокусі інструменталізувати Апостольську Столицю та не оцінювати відповідність дій її дипломатії нашим національним інтересам саме за тим, наскільки нам вдалося це зробити.

Натомість роль і завдання УГКЦ, як помісної Східної Католицької Церкви свого права, є трохи іншою. Ми завжди були, є і будемо зі своїм народом, завжди з ним і на його боці, будемо його боронити та обстоювати його права. Ми відчуваємо свій обов’язок чувати над тими людьми, яких Господь повірив нашій пастирській опіці та підносити голос від їхнього імені, апелювати до Святішого Отця і світового християнства. Саме нашим завданням є освячувати цей Божий люд Словом Христової Істини, плекати в ньому живу віру в Бога, виправляти його вади та виховувати в ньому християнські чесноти, зокрема чесноту справжнього християнського патріотизму та інші громадянські чесноти, необхідні для скріплення і розбудови незалежної Української Держави. Саме нашим завданням є бути разом з нашими воїнами на полі бою, біля лікарняного ліжка з пораненими та хворими, дбати про біженців та переселенців, допомагати вбогим і тим, що не мають за що купити собі хліба насущного. Саме нашим завданням є плекати місійний дух і проповідувати Євангеліє усім народам.

Наше бачення стану та обставин, в яких живе наш народ сьогодні, може відрізнятися від того розуміння чи уявлення про Україну, які мають про нас різні ватиканські відомства. Бо наш погляд є зсередини, а їхній – ззовні, наше бачення формується від щоденного спілкування з нашим людом, а їхній – на основі глобальних викликів людства. Тому так важливо, щоб урядовці Святого Престолу цікавилися думкою душпастирів на місцях. Це дуже добре розуміє Папа Франциск, який довгі роки був головою єпископату Аргентини і його теж не завжди одразу розуміли в деяких ватиканських дикастеріях.

У питанні війни в Україні Святий Престол став на сторону не так держави, як постраждалих від неї. Це природна якість його дипломатії. Дозвольмо Ватикану бути собою і виконувати саме свою місію у нашому питанні, а самі виконаймо власну частину завдання. Маймо терпеливість, обстоюймо наші законні права, борімося за правду і будьмо собою!

— Блаженніший Владико, але ж і Патріарх Московський Кирило говорить, що він є «понад» конфліктом і при цьому завжди підкреслює, що в цьому він є повністю солідарним із Папою. Апостольська столиця мовчить на ці заяви. Вважаю, що це вносить чимало сумнівів в українське суспільство, оскільки ми добре пам’ятаємо проповіді про «рускій мір», під гаслами якого згодом з’явилися всі ці гіркіни і бабаї…

— Сприймаю таку позицію як несерйозну. Це ніщо інше, як «мімікрія», тобто намагання Московської Патріархії накинути світовій громадськості уявлення про Москву як «третій Рим». Насправді Московський Патріархат є звичайною помісною Церквою, однією з багатьох. Вона ніколи не була вселенським арбітром навіть у православному світі. Навіть більше, вона завжди заперечувала будь-яку роль Папи як Вселенського Архиєрея. Тож претендувати Патріархові Московському на роль Вселенського Архиєрея означає заперечувати власну еклезіологію, ним же сформовану. Це з богословської чи канонічної точки зору.

Якщо йдеться про факти, що саме Росія є агресором супроти України, а Російська Православна Церква позиціонує себе як Церква, що послідовно обстоює її державні інтереси, то тут уявляти себе «понад конфліктом» є просто запереченням очевидного. Ця Церква може виступати арбітром, коли б мова йшла про внутрішньоросійський конфлікт, тобто війну між суб’єктами Російської Федерації, або між окремими членами РПЦ як її внутрішня війна. Можливо, тут ще раз проявляється певне «геополітичне підсвідоме», в якому Україну замість нас і без нас безапеляційно інкорпорували у «російський світ» і війну проти нас бачать як конфлікт всередині цього «світу».

Насправді війна проти України, як незалежної суверенної держави, порушує міжнародне право, як це чітко заявляє Святий Престол, а Святіший Отець здійснює своє служіння як Вселенський Архиєрей відповідно до древньої традиції першого тисячоліття.

— А як Ви оцінюєте нещодавні візити нунція Клаудіо Гуджеротті на Донбас?

— Тут важливо підкреслити, що він поїхав на ці території, виконуючи волю Папи, і засвідчив, що вони належать Україні. Бо він є посланцем Папи суто для України. Архиєпископ Гуджеротті справді допоміг і допомагає нам у пастирській опіці над нашими священиками і вірними, які залишилися на окупованих територіях, і до яких ні я, ні їхній єпископ зараз не можемо приїхати.

Я не поділяю думки тих, хто вважає всіх людей, що потрапили в пастку на окупованій території, ворогами України, хоча, звичайно ж, є і такі, що взяли зброю і є колаборантами, ступінь вини і долю яких вирішуватиме суд, але більшість – це прості люди, що стали заручниками злочинців. Це мені щось дуже нагадує сталінську пропаганду, яка вважала ворогами народу всіх тих, хто перебував на окупованій німцями території чи потрапив у полон у час Другої світової війни. Ми повинні боротися не проти цих простих людей, які шукають у наших священиків захисту й духовної підтримки, але за них! Ці наші священики, які, як добрі пастирі, не покинули своїх овець у Донецьку та Луганську, заслуговують на пошану і всяку підтримку. Наш екзарх Донецький, владика Степан (Меньок), потрапив до «розстрільних списків» і поки що не може перетнути лінію розмежування, щоб відвідувати ці громади. Тому ми вдячні владиці Клаудіо за те, що взяв саме на себе ці пастирські обов’язки і відвідав наших людей.

— Може щось хочете побажати нашим читачам?

— На завершення хотів би подякувати всім нашим вірним в Україні та поза її межами за любов до своєї Церкви і свого народу, за молитву, працю та особисту жертву задля їхнього добра. Отримую справжнє натхнення від свідчення з боку захисників нашої гідності та свободи, які жертвують своїм життям, з боку масового волонтерського руху і різних виявів міжнародної солідарності українців в діаспорі і неукраїнців, які нас підтримують своєю молитвою і систематичними матеріальними засобами. Разом у нас велика духовна сила. Не сумніваймося, що Бог є з нами. За нами правда, міжнародне право і Божа близькість до стражденних. Перед нами ще багато роботи. Але переконаний, що з Божою допомогою ми зможемо все здійснити і спільними зусиллями вибороти справедливий мир для України!

risu.org.ua

ПУБЛІКАЦІЇ

Доповідь Глави УГКЦ на конференції «Роль релігії в європейській інтеграції – перспективи України та ЄС» 22 вересня

Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви, є чотири головних принципи, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство. Я...

МЕДІА
Prev Next