АКТУАЛЬНО

«Господь допускає хворобу, бо вона потрібна людині для освячення та спасіння», – о. Тарас Рисей

Середа, 02 вересня 2020, 15:52
Останнім часом світ живе в особливій напрузі через загрозу коронавірусної інфекції. Це, здавалося б, мало сприяти призадумі над сенсом життя, але також над тим, що таке хвороба і страждання.

Тому, природно, ми не могли оминути це нашою увагою у черговому номері «Слова» і вирішили поспілкуватись на цю тему з о. Тарасом Рисеєм – випускником Дрогобицької духовної семінарії, а сьогодні – медичним капеланом і головою Комісії у справах душпастирства сфери охорони здоров’я Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.

Отче Тарасе, що таке хвороба та страждання з християнської точки зору?

Знаємо, що Господь, покликаючи до буття світ і людину, не творив лікарень, поліклінік чи аптек. Щоб пересвідчитися у цьому, достатньо хоча б раз розгорнути Святе Письмо, а саме – перші глави Книги Буття. Хвороби та їх лікування ніколи «не входили» у плани Творця. Добре знаємо, що всі людські страждання, зокрема й недуги, стали можливими внаслідок порушення єдиної заповіді, яку отримав Адам: "З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш" (Бут. 2, 16-17). З моменту гріхопадіння прародичів та втрати зв’язку з Богом, запрацював «маховик смерті», рух якого перші люди не намагалися зупинити слізьми сердечного покаяння. Як результат – за спинами Адама та Єви залишився зачинений Едем, а попереду розстелилась довга дорога здобуття хліба у поті чола, різноманіття невдач, пологових мук, аж до фізичного кінця – повернення у землю, з якої людину і було взято (Пор. Бут. 3, 16-19). Так виникли і хвороби як причини смерті, або вісники того, що людина на цій землі стала істотою тимчасовою.

Однак протягом всієї історії спасіння погляд людей на власне здоров’я та недугу був дуже різним.

Для старозавітної людини довший час все виглядало досить прямолінійно: якщо ти і твої рідні ретельно виконуєте заповіді Божі, перебуваючи з Ним у непорушному союзі, то й втішатиметеся власним здоров’ям. Якщо ж тебе спіткала хвороба, то значить десь відбулося і гріховне падіння – порушення гармонії. Подібно думали й апостоли, коли питалися Ісуса Христа про сліпого чоловіка, хто згрішив, що таким народився (Пор. Йо. 9, 2).

Проте вже у Книзі Йова ми простежуємо чітку спробу зміни людського ставлення до хвороби. Виявляється, що страждати від недуги може і праведник. Хвороба ж є тільки інструментом випробування вірності Богові. Також у Старому Завіті закладено ідею страждання праведника задля спасіння всіх: "Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані" (Іс. 53, 5).

У Новому Завіті Господь докорінно змінює погляд на хворобу. На традиційне питання апостолів, хто згрішив, Ісус відповідає: "Ані він не згрішив, ані батьки його, але, щоб ділам Божим виявитися на ньому!" (Йо. 9,3). Відштовхуючись від цього, святий Йоан Золотоустий навчає: «Бог часто допускає, щоб ти впадав у хвороби не тому, що Він залишив тебе, але щоб більше тебе прославити». Подібно висловлюється і преподобний Єфрем Сирійський. Згідно нього, хвора тілом людина своєю душею починає шукати Бога – і зцілюється все її єство. Мій багатолітній досвід праці медичного капелана показує, що серед недужих у лікарні можна знайти багатьох людей, котрі у часі власного страждання зблизилися із Господом. Внаслідок молитовного особистісного контакту із Лікарем душ і тіл, вони досвідчили внутрішнє преображення та освячення.

Хотів би підсумувати, що розглядати хворобу якось однобоко ми, християни, не маємо права. Звісно, є люди, котрі хворіють на ту чи іншу важку недугу через власну безвідповідальність та гріховний спосіб життя (алкоголізм, наркоманія, тютюнопаління, розпуста, аборти, неправильне харчування) або колективно-суспільну недбалість (забруднення довкілля, винищення лісів, спричинення техногенних катастроф тощо). Однак завжди будуть й ті, кому Господь допускає якусь хворобу, бо вона їм потрібна для власного освячення та спасіння. Деколи ми можемо це побачити неозброєним оком, але частіше всього це залишається таємницею…

Як Ви вважаєте, турбота про здоров’я тіла не суперечить проповіді про спасіння душі? Окремі християнські течії забороняють своїм адептам звертатись до лікарів. Чи повинен християнин лікуватись?

Вважаю, що людина не має жодного права нехтувати власним здоров’ям. Ставлення до власного тіла у християнстві ніколи не було негативним. І навіть застосовування строгої аскези, як це не звучить парадоксально, покликане не пригнобити чи знищити людську плоть, а вдосконалити її через освячення Божою благодаттю. Яскравим доказом цього є нетлінні мощі святих подвижників.

Розглядаючи вчення апостола Павла, у Першому посланні до Коринтян знаходимо наступне: «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас?» (6, 19). З допомогою свого тіла ми здатні творити добро, служити Богові та ближнім. Якщо висловлюватись образно, то воно нам потрібне, як справний автомобіль для таксиста! Відштовхуючись від усіх цих думок, ми впевнено можемо стверджувати про обов’язок належного ставлення до цього свого «тілесного храму». Гріх з’являється тоді, коли піклування про себе підмінюється самозакоханістю. Щоб не стати «маріонеткою» своїх пристрастей, тілесне має бути підкорене духові,.

Якщо ж ми хворіємо – повинні звертатися до лікарів. Слід пам’ятати, що професія лікаря – благородне Боже покликання. Згідно передання знаємо, що апостол та євангеліст Лука зцілював людей. Лікарями також були святі Пантелеймон, Косма і Дем’ян, Кир та Йоан та багато інших. Саме це служіння недужим у любові і стало для них основним фундаментом прослави у вічності.

Однак приступаючи до лікування, ми повинні пам’ятати, що справжнім та першим Лікарем є Господь, тому саме з Ним слід відновити чи посилити своє спілкування.

У часі хвороби, найкращою молитвою буде не «Боже, прошу Тебе, зціли мене!», чи «іменем Ісуса Христа наказую тобі, недуго, відійди!», а: «Господи, якщо на це є Твоя свята воля, то допоможи мені одужати. Коли ж ця хвороба має принести мені користь духовну, зробити мене сильнішим внутрішньо, очистити чи освятити, то допоможи мені її перейти гідно, без нарікань та зневіри; пошли мужність витривалості та скріпи у довірі до Тебе! Амінь».

Часто можна почути скарги людей на своє життя, важкі обставини… Якою мала би бути позиція християнина в таких випадках?

Жодним чином не можна людей за це осуджувати. Кожен має свій духовний рівень зрілості. Хтось на власні немочі та страждання дивиться у світлі Христовому, як на щось позитивне, а для когось – це незаслужене покарання та привід для нарікань. Наше християнське завдання – з розумінням огортати своєю любов’ю як перших, так і других.

Моя бабуся, блаженної пам’яті Лідія Савчинська, часто розповідала нам, дітям, випадок, який стався на одній із піших прощ до Зарваниці. Якась прочанка, крокуючи поряд, поділилась із нею, що йде до святого місця з надією отримання від Бога якесь випробування (хворобу чи інший хрест). На запитання, чому вона має таке дивне намірення, прочанка відповідала: «Коли у мене немає ніяких випробувань, я духовно байдужію, даю волю гордині і забуваю про Бога та віддаляюсь від Нього. А це духовна погибель. Коли ж у мене є певні проблеми чи важкі обставини життя, я почуваюся добре, бо багато спілкуюся з Господом, і це приносить мені величезну радість».

Наше позитивне ставлення до важких обставини життя формується поступово. Святі Отці радять вчитися щоденно дякувати Богові за все, що Він нам посилає. Ми часто промовляємо молитву «Отче наш» і неодноразово повторюємо слова «нехай буде воля Твоя». Тим не менше, робимо це автоматично, без особливого пієтету і осмислення суті свого прохання. А у ньому, власне, ми висловлюємо свою синівську довіру Небесному Батькові з готовністю приймати все, що Він вважає для нас корисним.

Окрім парафіяльного служіння, Ви, отче Тарасе, ще й медичний капелан. Розкажіть про особливості цього служіння?

Це правда. Ось уже 13 років з благословення мого святителя, блаженної пам’яті владики Юліана (Вороновського), я несу служіння медичного капелана у Самбірській центральній районній лікарні. Також з 2012 року Божого очолюю Комісію у справах душпастирства охорони здоров’я СДЄ УГКЦ.

Особливість цього нелегкого душпастирювання полягає у тому, що торкається воно не лише хворих осіб, яких недуга прикувала до лікарняного ліжка. Саме служіння медичного капелана мало би сягати чотирьох напрямків: перший – це самі хворі, другий – родичі недужих, бо часто вони потребують більшої духовної опіки аніж сам хворий, третій напрям – праця з медичними працівниками (всіх рівнів), а четвертий стосується духовної роботи із волонтерами (якщо, звісно, такі є).

Скажу чесно, для того, щоб якісно звершувати це служіння, одного бажання та ревності замало. Щоб якісно приступати до цієї справи, необхідно бути максимально приготовленим: як інтелектуально, так і духовно. Дуже добре, що на сьогоднішній день у більшості семінарій України, з благословення Блаженнішого Патріарха Святослава та Синоду єпископів УГКЦ, навчальній дисципліні душпастирства охорони здоров’я присвячено два семестри.

Мушу зізнатися, що у 2007-му році Божому, коли я вперше приступав до виконання своїх капеланських обов’язків, часто почувався тут першовідкривачем. Мої наївні і почасти ще романтичні очікування зустрічалися із реальністю людських страждань та особливостей, до яких мене ніколи не готували. Через це доводилось вчитися і на власних помилках.

Слава Богу, що згодом мені (і ще дев’яти духовним особам) випала унікальна можливість, з благословення нашого правлячого архієрея Ярослава (Приріза) взяти участь в австрійській трьохлітній навчальній програмі, яка носила назву «Душпастирська клінічна освіта» (м. Зальцбург). Власне тоді я і зрозумів, настільки справа медичного капеланства є серйозною...

Світ людських страждань є надзвичайно багатогранний. Завдання медичного капелана – бути поряд і відкривати людям, які «живуть» у лікарні, люблячого Бога. Ліки, які приносить священик цим особам, не лише заспокійливе слово утіхи. Є мова жестів, мова призадуми, мова доторків… Мова Святих Тайн (Покаяння, Євхаристії, Оливопомазання)! З усім цим приходить капелан до хворих, родичів недужих, лікарів та волонтерів. І те, що прекрасно допомагатиме одному, іншому може бути зовсім недоречним…

Торкаючись сьогочасних проблем, хочемо Вас запитати: чи не є звернення державної влади до Церкви з настійливим проханням наголосити вірним про потребу в час пандемії коронавірусу дотримуватись встановленого карантину втручанням у сферу совісті особи?

Нам важко коментувати щось, у чому досі нема чіткої ясності. Тим не менше… Вдамся до певної алегорії («хто має вуха, нехай слухає» (Мт. 13, 9)). Коли надворі туман, то я би не радив водіям розганятися автомобілем. Слід бути якомога обережнішими, пильнішими, уважнішими... Також, продовжуючи рух до своєї цілі, не варто допускати паніки чи тривоги.

Щодо самої справи з пандемією та різноманітними карантинними вказівниками, то, на мою думку, слід пам’ятати заклик Ісуса Христа: «Віддайте кесареві, що кесареве, а Богові – що Боже» (Мр. 12, 17). Що я маю на увазі? Якщо світська влада наполягає на дотриманні певних карантинних вимог, а вони не йдуть урозріз із Євангельським вченням (на цьому робимо основний акцент), то трудності, щоб прислухатися та виконати встановлені приписи, нема жодної. Враховуючи те, що наш народ (і не без вагомих причин) на сьогодні мало довіряє урядовцям, те, що було заявлено ними раніше, церковними структурами, яким люди довіряють значно більше, дублювати було слушно.

Однак якщо у загальній картині карантинної ситуації проглядалося б щось аморальне, то згідно християнського віровчення нам слід негайно бити у набат. І має це робити, у першу чергу, провід Церкви!

Як священник може послужити людям у теперішньому часі пандемії?

Кожен священник, найперше, має пам’ятати, що він належить Христові і є вірним служителем Господа. А це означає, що його життєва місія – бути живою іконою доброго пастиря, про якого мовиться у Євангелії від Йоана: «Добрий пастир життя своє за овець покладе. Наймит, що не є пастир, якому вівці не належать, – бачить вовка, що надходить, та й полишає вівці і біжить геть. А вовк хапає їх і розполохує. Бо він – наймит і не турбується вівцями» (10, 1-13). Отож кожному душпастиреві слід приготуватися до найрізноманітніших викликів та бути поряд до кінця із тими, за кого у свій час потрібно дати звіт.

Скажу відверто, у часі пандемії та карантину, мені, як священику-капелану, ще жодного разу не доводилося надавати духовну поміч недужому на СOVID-19. Тим не менше багато людей у цей період зверталося за допомогою, маючи тривожні та депресивні стани. Також, на жаль, почастішали суїцидальні тенденції. Невпевненість у завтрашньому дні, боязнь підхопити коронавірус за стінами власного дому, фінансова нестабільність, «фейкове» інформативне навантаження у мережі інтернет викликають реакції не менш загрозливі для людського психічного та духовного благополуччя. Одним словом, «вовків», які наступають звідусіль на кошару Господню, вистарчає. Священику ж, як пастирю Христовому, потрібно щоденно ставати на захисті цих овечок, вселяти мир та впевненість, що з нами Бог і Він не дасть нам загинути… А зброєю у цій непростій боротьбі повинна бути, у першу чергу, наша гаряча молитва!

Які уроки, на Вашу думку, людство має винести з теперішньої ситуації пандемії і тотального карантину?

Пригадалися мені слова преподобного Серафима Саровського. Він навчав так: «Здоров’я – це дар Божий. Однак не завжди він буває корисним: як і будь-яке страждання, хвороба має силу очищувати від душевного осквернення, загладжує гріхи, упокорює і пом’якшує душу, примушує задуматись, усвідомити свою неміч і згадати про Бога. Тому хвороби потрібні і нам, і нашим дітям». Подібно навчає і святитель Тихон Задонський: «Здоров’я тіла відкриває людині двері до багатьох пристрастей і гріхів, але неміч тіла їх закриває».

На мою думку, ситуація пандемії принесла світові не лише багато проблем та незручностей, смертей та страху, але і вивела багатьох із «духовного сну». Людство давно зійшло з правильної духовної Божої путі. Час пандемії для великої кількості людей став часом переосмислення своєї духовної ситуації та повернення у стан євангельської норми. Тому за це допущення слід подякувати Богові.

Також ця пандемія показала нам усім власну християнську зрілість – готовність чи неготовність бути вірними Христові у радості чи печалях. Для когось це навіть стало стимулом упокорення та переоцінки власних сил…

Щиро дякуємо, дорогий отче Тарасе, за таке цікаве спілкування! Бажаємо Божого благословення на шляху Вашого важливого служіння!

Спасибі й Вам. Всім читачам семінарійного часопису «Слово» хочу ще побажати позитивного мислення, миру, більшого уповання на Господа та міцного здоров’я – як духовного, так і тілесного!

Розмовляв Олег Бережанський, семінарист IV курсу ДДС
www.facebook.com/taras.rysei
Релігійно-суспільний часопис Дрогобицької духовної семінарії
"СЛОВО" 82 (2020)

ПУБЛІКАЦІЇ

Митрополит Володимир Стернюк. Двадцять років від дня смерті29 вересня

Сьогодні двадцять третя річниця із дня смерті митрополита Володимира Стернюка. Про його життя і діяльність у цій статті.

МЕДІА
Prev Next