АКТУАЛЬНО

«Капітуляція – це імітація миру і зміна способу завдати ран нашому народу», – Блаженніший Святослав

Середа, 14 серпня 2019, 16:01
В інтерв'ю «Цензор.НЕТ» Глава УГКЦ Блаженніший Святослав розповів те, як Церква бере участь у житті українців сьогодні. Про зростаючу еміграцію та відкриття нових парафій за кордоном. Про зустріч із президентом Зеленським, його бажання вчитися і про резонансне відеозвернення релігійних діячів до населення Донбасу. Про відносини з ПЦУ й іншими Церквами, про можливість відкриття Святої Софії для богослужінь і про розуміння відділення Церкви від держави.

БАГАТО ЛЮДЕЙ ВИЇХАЛИ З ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ, АЛЕ ЛЮДЕЙ У ХРАМАХ НЕ ПОМЕНШАЛО

- Нещодавно в Італії з'явився екзархат УГКЦ. Що це означає для Церкви?

- Це дуже важливий крок в розвитку нашої Церкви. Пам'ятаю, що коли я приїхав до Риму в 1994 році, ще будучи студентом, в Італії майже не було наших вірних. На той час з усієї повоєнної еміграції в Італії залишився один парафіянин, тому що одружився з італійкою. А у 1996-му з України почалася масова трудова еміграція до Італії. І тоді ми, молоді священики, були першими, хто почав займатися тим, щоб якось послужити тим жінкам, які приїздили до чужої країни, не знаючи навіть мови.

Наша парафія при храмі Святих мучеників Сергія і Вакха стала осердям соціального служіння. Тому що багато жінок навіть не могли дати додому адреси, на яку листи писати. Тоді не було інтернету. Тож їм з України надсилали листи до церкви. Ми мали великі коробки, куди ті листи складали, і жінки шукали, чи з дому прийшла якась новина.

На сьогодні в Італії близько півмільйона українців, і велика частина живе там постійно. Вже маємо багато дітей, які народилися в Італії й подекуди говорять українською з цікавим італійським акцентом. Тобто ми можемо говорити про повноцінну українську діаспору в Італії. А це означає, що нам потрібно подумати про новий спосіб організації нашого служіння для людей. Створення екзархату означає, що наша церква отримує можливість мати стабільну структуру зі своїм єпископом і зі своїми священниками. Це вперше після розпаду СРСР створюється нова наша структура у Західній Європі, і це відкриття нової сторінки в житті української громади.

- Раніше патріарший собор було збудовано у Києві, вашу резиденцію також перенесено до столиці, ви залучаєте нових вірян. Як надалі бачите розвиток УГКЦ?

- Ми справді намагаємося відповідати на потреби. Тож наша церква пережила період глобалізації, вийшовши з регіонального стану трьох єпархій, що збереглися з часів Австро-Угорщини, до величезної мережі. Ми сьогодні маємо 35 єпархій та екзархатів по світу, 8 митрополій. Остання митрополія була створена 5 років тому в Бразилії. Я їздив до Бразилії, щоб інтронізувати першого в історії українського митрополита на південноамериканському континенті.

З Божою допомогою щоразу, коли церква намагається динамічно служити своїм людям, вона розвивається. А якщо церква закривається сама на собі, шукає якоїсь зони власного комфорту, то починає завмирати. Навіть тоді коли ми не знаємо як відповісти на потреби людей, треба йти їм назустріч.

Наведу кілька спостережень. Буквально за кілька місяців до анексії Криму в нас був створений Кримський екзархат. Тоді ж відбувся поділ нашого тоді Донецько-Харківського екзархату на Донецький і Харківський. У творенні наших структур ми на один крок випереджали події. Також в Україні було створено дві нові єпархії – Кам'янець-Подільську і Чернівецьку.

Також точаться розмови щодо надання УГКЦ статусу патріархії. Однак, чи правильно я розумію, що УГКЦ фактично вже його має?

- Якщо йдеться про патріарший устрій нашої Церкви, то де-факто ми вже живемо згідно з цим устроєм. Тому що наша церква не є локальна. Для того, щоб забезпечити механізми внутрішньої єдності Церкви, що розкидана по цілому світу, необхідно мати певний устрій. Однак формально ми не маємо статусу патріархії. Однак в сучасному світі люди не так очікують зміни вивіски, як дієвості.

Один з механізмів, де ми вже відчуваємо себе патріаршою церквою, - це періодичне скликання Патріарших Соборів. Чергова сесія відбудеться у 2020 році. На ній ми обговорюватимемо внутрішню єдність і глобальний вимір УГКЦ.

- На окупованих територіях служіння як ніколи потрібне. Як почувається там УГКЦ? Єпископи виїхали, але храми УГКЦ там діють?

- Окупація Донеччини живим шрамом розрізала тіло нашого Донецького екзархату, бо він включає також Запорізьку і Дніпропетровську області. Наш єпископ не зміг повернутися до Донецька у 2014 році. Тоді він взяв участь у прощі до Зарваниці (Тернопільська обл.), а назад вже не міг повернутися, бо потрапив у розстрільні списки. На сьогодні на окупованих територіях діє 11 парафій УГКЦ. Є 4 священники, що душпастирюють на території так званої "ДНР", і 1 священник у Луганську. З Божою допомогою нам вдалося зберегти діючими ці парафії.

Що цікаво, дуже багато людей виїхало з тієї території, але кількості людей, які приходять до наших храмів, не поменшало. Ми самі до кінця не розуміємо, як це пояснити. Наш вибір був залишитися з нашими людьми у найтяжчий період.

Нашим священникам там не легко. Вони наражені на небезпеку. Часом нам доводилося їх забирати звідти, коли виникала якась небезпека, а потім вони поверталися.

- З чим пов'язана ця небезпека? Священникам та вірянам напряму погрожували? Хотіли конфіскувати храми?

- Є різні обставини. Я не хотів би входити у подробиці, бо для наших вірних по ту сторону це може бути небезпечно. Окупована територія переживала різні періоди. Однак, незважаючи на драматичні обставини, наші священники там залишилися.

Так само нам вдалося зберегти присутність в Криму. До анексії Криму ми мали там 5 парафій – Сімферополь, Євпаторія, Ялта, Керч, Севастополь. Усі вони нині функціонують. Ми зберегли нашу присутність в Криму завдяки допомозі Римської Апостольської Столиці. Відповідно до церковного законодавства Ватикан взяв під свою особисту опіку ті 5 парафій.

- Вони перереєстровані за російським законодавством як римо-католицькі?

- Ні, це греко-католицькі громади. Але вищою інстанцією у документах було вказано напряму Римську Апостольську Столицю.

- Тобто російським законодавством?

- Вони зберегли свій статус. Наші люди відстоювали право мати свою церкву. Наші парафії були змушені проходити релігієзнавчу експертизу в Москві, щоб пояснити, чому вони хочуть бути греко-католиками в Криму. Завдяки мужності наших громад вдалося відстояти нашу присутність.

 

ЯКЩО НА НАШІ ПРОЩІ ПРИХОДЯТЬ ПОЛІТИКИ, ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО УГКЦ ПІДТРИМУЄ ТУ ЧИ ІНШУ ПАРТІЮ

- Ви згадали про допомогу Риму. Нещодавно відбулася ваша зустріч з Папою Римським. Незадовго до того він зустрічався з президентом РФ Путіним, і відомо, що понтифік порушував питання про агресію Росії в Україні, однак в остаточному комюніке цієї згадки не було. Якщо взяти неформальний бік, яка позиція Ватикану у даному питанні, чи намагалися вони вплинути на Путіна?

- Я до кінця не можу на це питання відповісти. Враження від зустрічі зі Святішим отцем і очільниками Римської курії – це те, що вони говорять про страждаючий народ України. Ще раніше Папа говорив про те, що Росія повинна все зробити для того, щоб припинити війну. На жаль, по сьогоднішній день та агресія триває. Коли йдеться про озвучення цієї теми, Святіший отець говорить від імені народу України. Тож Апостольський престол є нашим речником, бо УГКЦ не має прямих стосунків з окупаційною владою, а Рим має великі комунікаційні ресурси. Тому я думаю: добре, що Папа зустрічається з Путіним, бо це є можливість нашій церкві на весь світ говорити від імені українського народу. Святіший Отець дуже уважно слухає і нас, меседж, який доходить з України, він сприймає надзвичайно серйозно.

- Останніми роками особливо часто у публічній площині згадують, що в Україні Церква відділена від держави. У громадян, які не є дуже близькими до Церкви, часом викликає роздратування опікування церквами різних конфесій важливих для суспільства тем. У зв'язку з процесом отримання православною церквою Томосу і тим, як Петро Порошенко зробив цю тему наріжною у своїй передвиборчі кампанії, його звинувачували у тому, що він собі привласним церковну тему, а церкву – у впливі на політику. Незадовго до виборів під час прощі до Зарваниці, де ви виступили зі знаковою промовою "Не дайте себе одурити", також був присутній Порошенко. Як ви для себе визначаєте межу: де направляти вірних, а де – дати їм свободу?

- Відповідно до соціального вчення церкви вона є невід'ємною складовою частиною громадянського суспільства. І тут Церква не просто може, а повинна бути активно присутня. Тобто коли ми говоримо пор формування певної свідомості, відчуття відповідальності за свою державу і формування відчуття відповідальності за цінність держави як такої. Навіть в останніх римських подіях, про які ви згадували, ми намагалися донести до всіх, хто був готовий нас слухати, що українська держава є спільним благом українського народу, і що страждання України пов'язані з тим, що агресор хоче знищити цю державу. І ця держава є спільним благом не лише українців в Україні, але й усіх людей, незалежно від релігійного чи національного походження. Тому наша Церква завжди була державницькою. У ті моменти історії, коли наш народ жив на своїй рідній землі, але в чужих державах, коли українців сприймали, як людей другої категорії, Церква була тією соціальною інституцією, яка захищала цей народ і говорила від його імені. Однак наша Церква ніколи не була державною – тобто ніколи не ставала частиною державного механізму. Особливо, коли йшлося про існування нашого народу в чужих державах.

Це традиція УГКЦ. Тому ми відчуваємо себе зобов'язаними сьогодні бути активними саме на рівні громадянського суспільства для того, щоб втілювати певні принципи й цінності. Церква повинна виховувати мирян, які потім візьмуть участь в політиці. Але церква не втручається у політичний процес і не може бути церквою якоїсь партії. Наші вірні деколи мають різні політичні вподобання. Ми ніколи не підтримуємо тих чи інших політичних лідерів. Ми закликаємо тих, хто хоче отримати довіру людей, брати на себе відповідальність за втілення у життя певних принципів. І це є межа, про яку ви питаєте.

Очевидно, що не всі церкви в Україні поділяють таку доктрину. Дехто вважає, що активність у громадянському житті – це вже є втручанням церкви в політику. З іншого боку, часом нас запитують: а чому Церква не створить своєї політичної партії? В історії західних демократій були моменти, коли Католицька Церква мала власні партії – як християнські демократи в Італії після Другої світової війни. Однак ми розуміємо, що на сьогодні це є абсолютним анахронізмом. З іншого боку, завдання Церкви – виховувати і виборців, і політиків. Тому коли на прощі приходять представники різних політичних партій, то вони себе відчувають прийнятими. Але це не означає, що наша Церква буде підтримувати на виборах ту чи іншу політичну силу. Богу дякувати, ми вже маємо власну державу, і Церква вже не мусить виконувати функції держави. Тому Церква має лишитися Церквою і нести виховну місію і показувати вічні ідеали.

 

МИР МАЄ БУТИ СПРАВЖНІМ. НАСЛІДКИ КАПІТУЛЯЦІЇ БУДУТЬ СТРАШНІШИМИ, НІЖ ВІЙНА

- Після перемоги на президентських виборах Володимир Зеленський проводив зустрічі з релігійними лідерами України. Яке він на вас справив враження?

- Найперше, він справив враження людини, яка спілкується. А коли ми слухаємо один одного, то створюємо унікальну нагоду для того, щоб можна було поділитися своїм баченням. Сподіваюся, що мені вдалося передати певні думки. Зокрема, коли йдеться про історичну роль нашої Церкви у становленні української державності. Коли йдеться про українську діаспору і роль УГКЦ у розбудові великої мережі українського світу. Бо не всі українські президенти розуміли і відчували важливість діаспори в житті українського народу. Зокрема коли йдеться про діяльність Світового конгресу українців. Також ми говорили про освіту, про наш Український католицький університет. Ми обговорили важливість того, щоб українська молодь не покидала Україну, а могла тут здобути гідну європейську освіту. Також була можливість передати свої тривоги тому, кого українці обрали президентом.

- Які свої тривоги ви озвучили?

- Зокрема щодо еміграції. Згідно зі статистикою, один мільйон українців щороку покидає нашу країну. Питання, як діяти? Церква також мусить йти за людьми. Я щодня отримую листи з різних країн світу, і ми відкриваємо нові місця присутності наших людей. Це означає, що ми щораз маємо бути більш активними, щоб забезпечити їм належну духовну опіку.

Думаю, що українська держава ще має багато зробити для того, щоб українці, з одного боку, не покидали свою державу, а з іншого - щоб відчували себе захищеними там, де вони сьогодні перебувають.

- Наскільки, на вашу думку, Зеленський розуміє державу, яку очолив? Наскільки він розуміє виклики, які стоять у плані нацбезпеки? Саме в той період противники новообраного президента називали його малоросом і авансом звинувачували в тому, що він здасть національний інтерес.

- У мене склалося враження, що Зеленський готовий вчитися. Ми з ним говорили українською мовою. І в певний момент він мені сказав фразу: "Ви так гарно українською розмовляєте. Я хочу так, як ви". Повідомив, що має гарного викладача української мови. Він – людина молода і хоче вдосконалюватися. А це вселяє надію, що навіть коли ми щось не вміємо чи не знаємо, то можемо це здобути. Набагато трагічніше було, якби ми мали перед собою людина, яка сказала б: "Я все знаю, а ваша думка мені не цікава". Побачимо, як у випадку Зеленського все це виглядатиме з часом. Я хочу йому побажати, щоб він продовжував вчитися, був відкритий і сприймав добрі поради.

- Після ряду зустрічей Зеленського з релігійними лідерами з'явилося відеозвернення, у якому ви також взяли участь. Його сприйняли як політичне – мовляв, українців готують до майбутніх переговорів з ватажками терористів "ДНР" та "ЛНР".

- Зеленський до мене прийшов з проханням висловитися на тему миру на Донбасі. Я бачив, що це питання турбує президента, і він вважає питання війни своїм найважливішим викликом. Питання війни та миру турбує і нас, і ми говоримо про це усі 5 років, звертаючись зокрема і до світової громадськості. Синод УГКЦ ще на початку війни написав послання до світу під назвою "Україна спливає кров'ю". Ми розуміємо, що як би ми не старалися лікувати рани війни, це не матиме остаточного результату, поки агресор не припинить ті рани завдавати.

У тому відеозверненні я намагався сказати, як ми розуміємо поняття миру. Мир не може означати капітуляцію і згоду на будь-які умови агресора. Тоді це буде імітація миру, а наслідки будуть ще гіршими, ніж від війни. Для того, щоб мир був справжнім, він має бути справедливим. Інакше це просто буде зміна способу нанесення ран нашому народу. Ми знаємо з історії, що умиротворення агресора ще більше підживлює його апетити. Дуже важливо говорити про біль, який має наш народ, і що навіть коли ми вестимемо переговори з агресором, то пам'ятатимемо про очі мами, яка втратила свого сина на війні. Ми мусимо бути голосом тих людей, які постраждали. Поки не буде їхнього вшанування і винагородження кривди, завданої їм, то про яку справедливість може йтися?

Тому я намагався, відповідаючи на прохання пана Зеленського, промовити від імені тих людей, яким ця війна болить, і донести, яким має бути справжній мир.

 

УКРАЇНСЬКІ ЦЕРКВИ ПОВИННІ ЙТИ ШЛЯХОМ ОЗДОРОВЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ'ЯТІ

- Після отримання Томосу про автокефалію ПЦУ почали звучати заяви про можливе об'єднання ПЦУ і УГКЦ. Є така ймовірність?

- Сьогодні ми говоримо про можливість реальної співпраці та напрацювання дорожньої карти, щоб ми могли разом діяти в ім'я блага українського народу. Папа Франциск це називає екуменізмом в дії. Тобто для того, щоб говорити про церковну єдність, ми повинні навчитися разом крокувати. Сьогодні всі християни світу говорять про пошуки шляхів відновлення первісної єдності Христової церкви. Коли ми досягнемо цієї мети – я не знаю. Але ми повинні щодня над цим працювати.

Наша Церква має своє бачення того, як осягнути цю єдність, і вихідною точкою є відкриті стосунки та взаємна пошана. Ми повинні навчитися сприймати один одного, не як опонента, а як брата.

- Ви відчуваєте, що УГКЦ у православній церкві сприймають як опонента? Про які конфесії йдеться?

- По-різному буває. У світовому православ'ї є різне ставлення до інославних – до католицької і греко-католицької церкви. Це наслідок історичних ран у наших стосунках. Ми повинні йти дорогою оздоровлення історичної пам'яті й будувати наші стосунки щиро, можливо, з чистого аркуша, в ім'я вищої мети.

 

ЖОДНА КОНФЕСІЯ НЕ МОЖЕ МАТИ ЕКСКЛЮЗИВНЕ ПРАВО НА СЛУЖІННЯ У СОФІЇ КИЇВСЬКІЙ

- Щодо прохання проводити літургії у Софії Київській. За останній рік ПЦУ двічі провела там служба. Одну – з нагоди отримання Томосу. Іншу – на честь інтронізації Епіфанія. Потім була заява міністра Євгена Нищука про те, що ПЦУ може здійснювати у Софії Київській службу тричі на рік. Ви подали прохання про те, щоб вам також дозволили проводити літургію тричі на рік. Але потім з'явилася інформація, що ви відкликали своє прохання.

- Ми нашого прохання не відкликали. По-друге, Свята Софія є нашим материнським кафедральним храмом. І це було своєрідним відкриттям для українського суспільства, що УГКЦ також має відношення до Софії Київської. Оскільки храм Святої Софії у Києві є материнським храмом для усіх гілок українського християнства, усіх дітей Київської Церкви Володимирового Хрещення. Ексклюзивне посідання цього храму лише однією частиною колись єдиної, а нині поділеної київської Церкви є не доречним і навіть небезпечним.

Тобто ми не проти того, щоб цей храм був відкритим для богослужінь. Але ми за те, щоб українське суспільство усвідомлювало, що він є святинею усього народу.

Я б хотів згадати про статус-кво, який існує у храмі Гробу Господнього в Єрусалимі. Це місце святе для всіх християн. І сьогодні є алгоритм, щоб забезпечити доступ до нього всіх. Його ніхто не може ексклюзивно посідати – ні католицька, ні православна, ні вірменська сторона, ні коптійська. Але храм є відкритим для всіх. Я думаю, що цей приклад Єрусалима є дуже важливий для Києва, який називають Другим Єрусалимом.

- Мистецтвознавці, пам'яткоохоронці, історики порушують питання, наскільки безпечно і доречно проводити богослужіння у Софії Київський. Літургії навіть кілька разів на рік можуть зашкодити столітнім фрескам, мозаїкам, та і стінам храму. Як ставитеся до ідеї і надалі лишити Софію для державних політичних подій?

- Ми з великою повагою і послухом ставимося до голосу мистецтвознавців та до українського законодавства. Бо сьогодні цей храм є власністю української держави, яка має обов'язок його зберегти. І очевидно, що коли йтиме мова про імовірне відкриття храму для богослужінь, то саме мистецтвознавці і ті, хто відповідає за збереження цієї святині повинні висловити умови і правила, а ми повинні їх послухати. На сьогодні нам сказали, що не можна проводити там богослужінь, бо Софія закрита для реставрації. Це наш спільний інтерес, щоб тисячолітній храм з його чудовими мозаїками і фресками зберігся.

 Ольга Скороход, «Цензор.НЕТ»


ПУБЛІКАЦІЇ

«Капітуляція – це імітація миру і зміна способу завдати ран нашому народу», – Блаженніший Святослав14 серпня

В інтерв'ю «Цензор.НЕТ» Глава УГКЦ Блаженніший Святослав розповів те, як Церква бере участь у житті українців сьогодні. Про зростаючу...

МЕДІА
Prev Next