АКТУАЛЬНО

Капелан 30 ОМБр Андрій Окрепкий: «Військовослужбовець для мене – особлива людина»

Середа, 31 січня 2018, 10:54
Novograd.City знайомить вас з цікавими людьми. Наш герой – військовий капелан 30 ОМБр Андрій Окрепкий – священнослужитель Української Греко-Католицької Церкви.

Він зігріє теплим словом, зазирне в саму душу краще, ніж професійний психолог. Він не стане вам нав’язувати свої релігійні погляди, він точно знає, коли це потрібно, а коли краще бути простим, таким, як ми. Його думки – непрості, філософські. Це думки мудрої людини.

– Нам відомо, що ви немісцевий, розкажіть, будь ласка, що привело вас у Новоград-Волинський? Звідки ви родом?

– Я народився в місті Рогатин Івано-Франківської області. Так склалося життя, що дорога завела мене у ваше місто, тож ми з сім’єю оселилися тут. Я одружений вже 4 роки, дружину звуть Мирославою. Маємо маленьку донечку Софію, якій трохи більше двох років. У вашому місті у мене є своя парафія. У певний момент виникла нагальна потреба допомагати солдатам. Спочатку моя праця була чисто на волонтерських засадах, я погодився, адже відчував, що можу допомогти. Потім з часом у бригаді ввели посаду штатного капелана, навіть дві – для представника греко-католицької церкви та церкви Київського патріархату. З солдатами в зоні АТО я проводжу повний місяць, на наступний – туди їде капелан Київського патріархату, а я ж займаюся з особовим складом, іноді з родинами солдатів, якщо в тому є потреба.

– Яким був ваш шлях до сану священика? Чому саме такий вибір? Вам довелося залишити рідну домівку, чи ви не шкодуєте?

– Ні, зовсім не шкодую, це виклик нашого часу, це нормально. Як на мене, ті, хто весь час знаходяться в одному середовищі, в одній справі, не мають змоги розвиватися, рости далі. Ми залишили наше місто, приїхали до вас – це новий досвід, нові відчуття. Це прекрасно, що ми можемо передати наш досвід, допомогти. Тим паче, якщо я потрібен тут і можу бути корисним, чому б ні?

Стати священиком. Ця думка в мені визрівала ще в школі. Ми з родиною часто ходили до церкви, мене це захоплювало. Ні, у нас нема такої традиції, як кажуть "з покоління в покоління", це було моє рішення. Хоча, можливо, вплинуло й те, що мій старший брат теж священик, тож він певним чином є прикладом для мене. Тому відразу після школи я пішов навчатися до семінарії. Якщо сказати про навчання, то воно, звичайно, було складним, але я старався вчитися з доброю душею. Навчання в семінарії поділене на три стадії: перших три роки ми вивчали філософію, наступні три – богослов’я, а останній рік усе разом. Потім я дізнався, що в Новограді я можу служити церкві та допомагати солдатам, тому вирішив їхати. Я зі спокійною душею поїхав до тих парафіян, які того потребували. Узагалі я в Новограді з листопада 2016, а в бригаді з травня.

– Розкажіть трохи про наших військовиків, який у них настрій? Чи потребують вони вашої допомоги?

– Настрій у них – патріотичний, можна навіть сказати, що досить позитивний. Вони мріють про закінчення війни, про мир, а думки про сім’ю, домівку зігрівають їх. Там, в окопах, вони мислять глобальніше, аніж більшість тих, хто зневірився і в країні, і в тому, що зараз діється. З цих хлопців, з того, як вони знаходять сили, як вони думають про майбутнє і вірять в добро, треба брати приклад. Чи потребують моєї допомоги? Навіть не знаю, як пояснити. Я нікому не нав’язую свою думку, свої погляди. Я не буду іти слідом і розповідати про Бога та про релігію. Хто бажає виговоритися – приходить сам, але є такі, з якими треба просто поспілкуватися, як з побратимом, вислухати, порадити.

– Мабуть, здебільшого доводиться бути більше психологом, аніж священиком? Зараз просто такий час, напевно, мало хто наважиться підійти до священика, щоб просто поговорити?

– Я борюся з такими думками. Як на мене, це відлуння радянських часів, коли вважалося, що священик на щабель вищий від простих людей, тож і підійти до нього просто неможливо. Я такий самий, як і ви, і прагну донести це до людей.

Так, звичайно, я хочу, щоб солдати бачили в мені простолюдина. Більшість із тих хлопців – мої ровесники (Прим. автора – Андрію всього 29 років), тож саме так я можу їм допомогти як в духовному, так і в моральному плані. Досить часто видно по очах, що солдатові потрібна моя допомога. Іноді при розмові виявляється, що він десь глибоко в душі сховав те, що його турбує.

Військовослужбовець для мене – особлива людина, я думаю, з ними треба вміти розмовляти, вони ретельно обирають, кому можна відкритися. Дуже тяжко зазирнути в душу солдата, вони зовсім інші, не такі, як прості люди. Та якщо це вдасться, ти розумієш, що робиш добро за допомогою простого спілкування.

Так, коли потрібно, я буду і психологом, адже священик є наставником для своїх парафіян, він служить для них і має робити все для задоволення їхніх потреб. Зараз здебільшого потреба виникає в простому спілкуванні, в духовному проводі, що я і роблю. Досвід роботи з солдатами – безцінний, і якщо я можу їм допомогти – це дуже добре.

– Ви перебуваєте місяць у місті, місяць – на передовій, яке ваше життя тут і там? Чи часто ви взагалі буваєте на передовій? Чи у вас є місце постійної дислокації?

– Ні, я не можу сказати, що постійно знаходжуся на одному місці, як на мене, це не дасть жодного результату. Хлопці, що живуть в окопах, не мають змоги приїхати до мене, коли в тому є потреба. Тому я, можна сказати, "кочую" з місця на місце, перебуваючи деякий час на кожній позиції. Таким чином ми краще знайомимось і в звичному доля них середовищі можемо поговорити. А коли я вдома, теж стараюся не сидіти на місці, не беру ніяких відпусток, спілкуюся з особовим складом, іноді з сім’ями солдатів, чи з родинами загиблих бійців.

Ось нещодавно до рідної домівки нарешті привезли бійця 30 ОМБр, який загинув ще 2014 року – Ярослав Антонюк. Мій обов’язок був прийти і попрощатися з ним на найвищому рівні, як того вимагає церква.

– А у вільний час чим займаєтесь? Який ви вдома з сім’єю?

– Я стараюся вдома бути таким же добрим сім’янином, як всі. Хочу, щоб моя родина ставилася до мене як до люблячого батька та чоловіка, а не тільки як до служителя церкви.

На мою думку, бути священиком – дуже серйозно, на нас покладена велика відповідальність. Люди, які до нас приходять, хочуть почути відповідь, і ця відповідь не може бути хибною. Адже кому тоді вірити, якщо навіть в церкві ми не можемо знайти правильну відповідь на питання. Тому я багато читаю і намагаюся почерпнути знання чи то з книг, чи то з соціальних мереж.

Люблю Пауло Коельйо, художню літературу. Головне, як на мене, іти в ногу з часом, звичайно, в міру. Я не ставлю перед собою меж, я просто ретельно сортую отриману інформацію і роблю висновки. Вона може бути прийнятною, правильною для мого світогляду або певною мірою негативною, але я просто не беру таку до уваги. Я мушу знати все, маю орієнтуватися в будь якій сфері життя, але головне водночас, що я точно знаю, що добре, що погано.

У мене залишилися якісь вподобання і зі студентських років. Наприклад, в музиці слухаю теж саме, що й колись. Щодо фільмів, то люблю мелодрами й комедії, і з кожної кінострічки намагаюся щось для себе виокремити. Так само і з музики, і з книг. Вважаю, що людина має розвиватися в різних напрямах, незалежно від статусу і погляду на життя. Також я полюбляю малювати, писати вірші, але це все так, для себе, для відпочинку.

– Насамкінець хотілось б отримати відповідь на питання, яке, мабуть, хвилює кожного. Усім відомо, яка зараз ситуація між церквами Київського та Московського патріархатів. Яка ваша позиція чи ставлення щодо цього?

– Це, звичайно, дуже болюча тема. Я не можу зараз відповідати за когось, судити чи оцінювати їх дії. Можу висловити тільки свою думку. Для мене ми всі – християни, і якщо в тому є потреба, маємо допомагати усім. Кожна людина сама обирає, до якої церкви ходити. І ми не маємо права впливати на цей вибір. Я знаю все, що я повинен робити як священик, і виконую це в будь-якому випадку, адже це моє покликання.

Жива парафія створена для людей, для того, щоб люди єдналися. Якщо є церква, що створює якусь ворожнечу – це неправильно, так немає бути. Це створює певний дискомфорт, можливо, навіть зневіру.

Я не можу відповідати на це питання в широкому сенсі, я простий священик, а це рішення суспільства. Головне, що повинні знати всі, це те, що церква відкрита для кожного. Зі свого боку я роблю все, щоб вислухати кожного та допомогти.

– Ми з вами говорили абсолютно нарівні. Хочеться навіть поставити вас у приклад, як людину, яка знається багато на чому. У вас є відповідь на будь-яке питання. Ви змушуєте замислитись про важливі речі. Поряд з вами не відчуваєш жодного дискомфорту чи якоїсь певної незручності. Бажаємо, щоб ваша праця завжди була віддячена, щоб ви завжди мали натхнення для подальшого служіння.

novograd.city

ОСТАННІ НОВИНИ
ПУБЛІКАЦІЇ

«В Україні відбувається злочин проти людства», – Глава УГКЦ в ексклюзивному інтерв’ю для італійського видання «Il Foglio»27 липня

«Хтось каже, що в Україні має місце конфлікт, західні ЗМІ говорять про російсько-український конфлікт. Ні, в Україні немає жодного...

МЕДІА
Prev Next