Ксенія Гапій: «Жива парафія – це та, яка не тільки молиться, а й закочує рукава і щось робить…»

Про що був ваш виступ на Синоді?

Я представляла парафію Святого Івана Хрестителя в Ньюарку (Філадельфійська архиєпархія), штат Нью-Джерсі (США), і її благодійну працю.

Які основні напрямки діяльності соціального служіння здійснюються у вашій парафії?

Ми провадимо три напрямки: допомога парафіянам, допомога потребуючим мешканцям міста, де розташований наш храм (парафія діє 109 років), і допомога потребуючим в Україні.

Які ваші здобутки на цій ниві? А, головне, наскільки соціальне служіння, яке здійснюється парафіянами, важливе для самої громади?

Важливо заохотити людей до жертовності. Бо люди здебільшого є жертовними, але не знають, де й кому щось подарувати. Тож, прагнучи допомогти потребуючим, вони продовжують жити у своєму колі, не маючи стосунків із тими, хто потребує їхньої підтримки. І якщо є та особа, яка їх поведе до людей в потребі, то вони охоче підуть за нею. Це духовно пов’язує парафіяльну спільноту, бо, разом працюючи, люди знаходять дружбу. Скажімо, хтось пакує речі, хтось пече пиріг, щоб потім його продати і заробити гроші для потребуючих. Спільна жертовна праця єднає людей.

Як розпочати успішне соціальне служіння в парафії? Які є приклади такої праці у вашій парафії?

Насамперед, я б радила починати з меншого. Бо коли ви попросите особу, яка прагне допомогти, одразу купити інвалідний візок (що залежить від фінансового рівня її життя), то хтось може радо це зробити, а інший скаже, що сам собі не може його купити. Остання акція, яку ми запропонували, – дарували 2016 потребуючим особам в Україні по 10 доларів. Ми намалювали термометр, на якому позначали нові надходження. І щоразу, коли отримували кошти, робили відповідну позначку: усі в парафії могли бачити, скільки вже зібрано, а скільки ще потрібно. Ми запланували робити цю збірку до зими, уже назбирали необхідну суму. Тому тепер я намалювала новий термометр і ми почнемо нову збірку.

А як ви дізнаєтеся про потреби, що існують?

Потрібно листуватися. Ми писали священикам, монахам із проханням знайти потребуючих людей, а вони переказували іншим. Те, що я працюю в парафіяльній канцелярій, допомагає, бо через неї проходить багато гостей із України. Ті, хто нам відписав, підказали, в яких селах є потребуючі люди. Як бачите, ми «стріляли» у кожний напрям, і починали з тими, кого знаємо, бо побоювалися наразитися на корупцію.

Виходить, ви шукали потребуючих, а не вони вас?

Абсолютна правда. На початках ми допомагали парафіянам і місцевим людям. Якось до нас звернулися два хлопці українського походження, які працювали для поштової компанії, що надсилає вантажі в Україну. Це було напередодні свята Миколая і вони просили закупити іграшки або зібрати їх серед людей для потребуючих дітей в Україні. Я звернулася до владики Богдана (Дзюраха) із тим, що ми маємо такі подарунки, але не знаємо, кому їх надіслати. І він нам допоміг у цьому. Загалом же цей процес знаходження контактів тривав кілька років. А потім потрібно було їхати до цих людей. Тож ми із ще однією парафіянкою півроку тому приїхали сюди, щоб зустрітися з тими людьми, через яких працюємо. Під час подорожі ми провели 30 зустрічей і побачили, що часто родини терплять більше, аніж сиротинці. Тоді ми знайшли контакти тих людей, які працюють із бідними родинами.

Чи війна внесла зміни у ваше соціальне служіння?

Так. Волонтери зверталися до нас, аби ми закупили джгути і бандажі для військових. І ми за чотири місяці назбирали 16 тис. доларів. А ще ми звітуємо перед тими особами, які дають пожертву. Щонеділі в нас у парафії видається бюлетень з недільними тропарями і кондаками і в ньому є оголошення, а також листи подяки, прохання на різні збірки тощо. Люди це читають.

На ваш погляд, яка парафія є живою?

Це та парафія, яка має серце і душу, яка не тільки молиться, а й закочує рукава і щось робить. Люди не повинні чекати, аби священик це зініціював. У нас у парафії зібралося кілька осіб, які хотіли збирати пожертви, і душпастирі нас підтримали.

Розмовляв о. Ігор Яців