АКТУАЛЬНО

Ніна Матвієнко: «Господи, я вдячна Тобі, що живу, що можу співати для людей….»

Четвер, 31 жовтня 2013, 10:02
Цьогоріч українська заробітчанська братія країни кориди та фламенко відзначає 15-ту роковину від початку своєї трудової «епопеї» за Піренеями. За цей час досягнуто чимало: здобуто авторитет і повагу в корінних мешканців країни – іспанців; належно організовано парафіяльне та громадське життя; створено суботні українські школи, де наші юні земляки мають можливість вивчати українську мову, історію України, основи християнської етики й таке інше. Не забуваймо і той важливий фактор, що ми й надалі підтримуємо рідних і близьких в отчому краї, надсилаючи значну матеріальну, в тому числі грошову допомогу. Не припиняється ні на мить і культурне життя, яке пожвавлюють приїзди мистецьких колективів з України, а також окремі виконавці.

Відома співачка, народна артистка України, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка, Герой України Ніна Матвієнко, яка не так давно гостювала в Іспанії, особливих рекомендацій не потребує. З нею мені пощастило спілкуватися ще в Києві, коли там, у 1995 році, під гаслом «Родина – майбутнє України» проходив ІІІ Європейський конгрес «Любов, життя і родина». Учасником цього форуму поталанило бути й мені. Незабаром у часописі «Мета» Львівської архиєпархії УГКЦ, яку я, власне, і представляв у столиці, з’явився репортаж про цю подію.

Власне, на основі бесід у Києві та Мадриді й з’явилося коротеньке інтерв’ю, яке пропонується вашій увазі.

Пані Ніно, який зміст вкладаєте ви у такі поняття, як любов, життя, родина?

Думаю, що це дуже вагомі та відповідальні слова. І вони не просто кинуті в повітря, щоб струсонути його. Їх потрібно обов’язково переживати, переосмислювати. Мені здається, що краса, закладена у них первісно, повсякчас поруч кожного з нас. Лишень треба це бачити, відчувати.

А ще ці три  слова уособлюються, як на мене, в наших дітях. Тут і постає одвічна проблема: як зберегти їхнє життя? Одначе, в першу чергу, потрібно зберегти життя жінці, повсякчас плекати її моральні устої. Адже від цього буде залежати життя дитяти, яке вона могла б народити. Отже: берегти її здоров’я, створити для неї усі необхідні умови. А ми живемо якось дуже роз’єднано: держава сама по собі, жінка сама по собі. Як на мою думку, це, свого роду, непролазна темна пуща.

Сьогодні перед жінкою-матір’ю постало жахливе питання: чи варто взагалі мати дітей. І це найстрашніше, адже такого в природі ніколи не могло бути. Зустрічаєш нині жінок, а вони здивовано знизують плечима: «Що ви таке говорите, кому вони потрібні – ті діти?..» Кажуть, що не мають за що годувати. Самим на взуття не вистачає. Це страшні речі. Це настільки не жіночі, не природні розмірковування, що їх неможливо сприймати. Було б дуже добре, щоб ці проблеми знайшли відображення на телебаченні, радіо, щоб вийшли брошури. Щоби дівчата читали, щоб матір могла щось сказати дитині.

Знаю, що з Вами трапився незвичайний випадок, який залишив помітний слід у вашому серці, що має безпосереднє відношення до предмету нашої розмови.

Це, звичайно, не є радісна розповідь. Вважаю, що я, п’ята дитина в сім’ї, лише завдяки Божому заступництву залишилася живою. Знаю про це зі слів матері. В родині зростало четверо дітей, а час – післявоєнний, важкий. Іноді їсти не було що. А тут я тихенько «постукала», заявляючи про своє майбутнє народження. Мама вирішила позбутися цієї дитинки. Вона пішки вирушила на операцію. Батько ж про це ні сном, ні духом. Лише випадково довідався від старших діток, котрі проговорилися, що мама подалася в Бариші. А для кожного мешканця нашої  місцевості це село уособлювалося із страшним знаком – абортом.

Татусь, не довго роздумуючи, стрімголов кинувся за дружиною. І вже біля самісінької лікарні наздогнав її. Зіскочив з воза, вчепився в неї та й потяг додому. Тепер я часто думаю: «Господи, як вдячна тобі, що живу, що можу співати для людей, спілкуватися з ними».

Пані Ніно, зауважив, що ви часто звертаєтеся до Всевишнього. Ким Він є для вас?

Для мене Бог – це те глибинне, чого не можу висловити. Воно притаїлося десь у найпотаємніших сховках душі й перебуває лише в мені одній. Якось давніше задала мамі кілька запитань, що хвилювали мене: «Чи існує Всевишній? Чому люди до всього ставляться з такою великою побожністю? Яку б вони справу не розпочинали, обов’язково перехрестяться…» Мама на це відповіла таким чином: «Знаєш, доцю, Бога ніхто не бачив, проте Він – це совість! За якою совістю людина живе, такий Бог у його душі». Не словами, а ділами ми возвеличуємо свою душу і тим самим возвеличуємо ім’я Господнє.

Що б ви побажали на останок читачам, вірним усіх конфесій?

Жадала б, аби, незважаючи на конфесійну приналежність, ми всі протягнули один одному руки. А кожній Церкві треба замислитися, як зберегти Бога в душах своїх вірних. І щоб не було так, як нещодавно на Івано-Франківщині, коли після Служби Божої люди йшли і побожно нахилялися один одному, а коли ставали в місцевому магазині в чергу, то лаялися на чім світ стоїть.

Так-от, я волаю: «Люди добрі! Не в тому річ, наскільки ви нахилитеся один перед одним в доземному поклоні, а скільки ви сьогодні добра зробите і скажете: «Спаси, Господи!..»

Думаю, що Всевишній усе бачить з висоти. Він, безумовно, чує, як ми можемо спаплюжити одне одного, обабити, проклясти. Тож треба не розповсюджувати всяке зло, а всіма силами зупиняти його. Тому й закликаю: єднаймося, шановні, бо з нами – Бог!

 

Любомир КАЛИНЕЦЬ

ОСТАННІ НОВИНИ
ПУБЛІКАЦІЇ

«В Україні відбувається злочин проти людства», – Глава УГКЦ в ексклюзивному інтерв’ю для італійського видання «Il Foglio»27 липня

«Хтось каже, що в Україні має місце конфлікт, західні ЗМІ говорять про російсько-український конфлікт. Ні, в Україні немає жодного...

МЕДІА
Prev Next