АКТУАЛЬНО

«Перше і найголовніше, що нам у Канаді не байдуже, – те, що відбувається в Україні», – о. Гавриїл Габер

Вівторок, 23 липня 2019, 15:30
Серед численної когорти наших співвітчизників, які, хто тимчасово, хто назавжди роз’їхалися різними країнами світу, є й значний відсоток служителів Церкви. І найбільше тішить те, коли вони докладають максимум зусиль задля популяризації України та її духовних цінностей і в інших державах, і така вкрай важлива лінія підтримки ведеться із покоління в покоління.

Якось довідавшись цінну інформацію про те, як бережуть і пошановують у далекій Канаді українці оригінальну Плащаницю, даровану ще Митрополитом Андреєм Шептицьким, ми мали також нагоду поспілкуватись із священнослужителем Української греко-католицької церкви – протоігуменом Провінції Пресвятого Серця Христового у Канаді о. Гавриїлом Габером (Чин Святого Василія Великого), торкаючись найрізноманітнішої тематики.

– Українці за кордоном це – завжди особлива тема, бо за кожною особистістю, незалежно від соціального статусу, віку чи роду занять, ще й своє світобачення та певне позиціонування тієї чи іншої країни. Для когось закордоння стає другою домівкою, для когось – зламаною долею… Тому цікаво почути докладніше від Вас, як знавця закордонного життя з уже понад двадцятилітнім стажем, про асиміляцію українців у Канаді, як і ствердження себе у дещо іншому світі?

– Історичні факти говорять про те, що українці першої хвилі прибули у Канаду понад 125 років тому і це були переважно вихідці зі Західної України. Вони шукали кращої долі не так для себе, як для майбутнього покоління. Не маючи своєї церкви, але будучи віруючими за своєю суттю, одразу звертаються до владик, зокрема до Митрополита Андрея Шептицького, із проханням прислати священника. Першими сюди приїжджають світські отці. А у 1902 році – прибувають отці василіани. З того часу і починається організація духовно-суспільного життя українців у Канаді. Йдеться про будівництво церков та заснування читалень і шкіл, початок видавництва журналу «Світло» та різних духовних книги. Все спрямовується на збереження української мови та культури.

Отці разом зі сестрами служебницями не лише навчають катехизи, проводять місії, а й створюють різні програми, які стосуються української обрядовості. Зокрема, пишуть різдвяні вертепи українською мовою для дітей і молоді канадської діаспори.

Щоб опікуватись дітьми і у час канікул, наші священики подбали про влаштування літніх таборів у мальовничій місцевості – біля озера Пиджелайк, що триває і до сьогоднішнього часу. Під час таких відпочинкових таборів діти продовжують вивчають рідну мову, літературу та культуру. І важливий наголос: тут виховували і продовжують виховувати майбутніх лідерів для Церкви та суспільства.

Другий етап приїзду українців у Канаду почався після Другої світової війни. Це вже були люди, які приїхали з вищою освітою, але і зі запитами на більш оплачувану та кваліфіковану роботу. Проте дотримання християнських і культурних традицій тривало і у тому часі.

І третій етап – то і є сучасне покоління, яке будучи недооціненим після розпаду Радянського Союзу в рідній Україні, бажає себе більше удосконалити, розвинути та показати свої таланти. Це ті люди, які чітко усвідомлюють, що праця має не те, що збагачувати, а принаймні вдовольняти всі найнеобхідніші життєві потреби, але, на жаль, цього в Україні не видно й досі. Інакше ніхто б з України не виїжджав.

Плюсом нового покоління є те, що воно прагне продовжувати традиції наших прабатьків, які сюди приїхали й понад сотню років тому. Своїх дітей, народжених у Канаді, вони приводять в українські школи. Їхніми стараннями, для прикладу, в провінції Альберті розроблено освітні програми для двомовних шкіл: українською та англійською мовами, які визнані на державному рівні. І, до слова, минулого року канадець українського походження із такої школи склав ЗНО та найвищі бали.

Прикро, але є й негативні тенденції. Теперішнє покоління не ходить так часто до церкви, як їхні попередники, а лише – на великі свята. Тому перед нами постають виклики: небезпека полягає в тому, що наші сучасники можуть, так би мовити, розчинитися у канадському суспільстві. І, на мою думку, ми, як Церква, не знаємо, як на це відповісти.

Стосовно мене, то я приїхав у Канаду з благословення протоархімандрита Діонізія Ляховича у 1998 році, не знаючи ні тутешнього життя, ні побуту, як і культури чи своєрідності думання чужого мені суспільства. Мої перші кроки були схожими на кроки малої дитини. Але навчатися тут разом із іншими сімома василіанськими співбратами, студентами з України, для мене було великою честю. Як і згодом працювати та вкладати лепту у розвиток української діаспори у Канаді. Продовження василіанської формації проходило у Едмонтонському домі студій. Богословські студії – у Нюмені, у Теологічному коледжі, де здобув бакалаврат з богослов’я. Далі – священичі свячення та праця у парафії Святого Василія Великого та інші парафії. Найбільше тішило те, що місцеве населення нам завжди радо допомагало і підтримувало у всьому. Наші парафіяни робили все від них залежне, щоб ми почувалися, як удома. До днів сьогоднішніх ми вдячні їм за найщиріше ставлення для нас.

– Тепер у Вас – ступінь магістра з богослов’я духовності, Ви – кваліфікований знавець психології, чому передувало навчання в Україні, у Василіанському інституті філософсько-богословських студій та Львівському національному університеті імені Івана Франка. То, як здобуті знання допомагають у буденному житті та у священичій праці?

– Людина створена для постійного пізнання Бога. Мій герой – Святий Антоній Падуанський сказав: «Бог є чисте знання». Коли ж ми занурюємось у якусь нову науку, то пізнаємо частинку Бога. Таким чином людина дещо краще і дещо більше інтегрально розвивається.

Кожна особистість не повинна зупинятися над чимось здобутим. Ми також і надалі маємо поглиблювати свої знання. Для цього у василіанських правилах прописане таке поняття, як постійна формація. Богослов’я та психологія переплітаються та допомагають священнослужителям і вагоміше доносити слово Боже, і знаходити підхід до духовного життя оточуючих. Щодо мого навчання на філологічному факультеті у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, то це не лише вдосконалило знання української мови, а й навчило влучно висловлюватися в усний та письмовий спосіб, а також надихнуло на випуск збірки поезій «Душа у пошуках». Збірка була видана в 2014 році у м. Торонто у співпраці з українським композитором Зеноном Лавришиним, який поклав на музику вірші, присвячені Богородиці та Ісусу Христу.

– Неодноразово спілкуючись із служителями Церкви, незалежно від конфесійної приналежності, завжди запитую, що привело на цю нелегку дорогу, де відповідаєш не лише за себе, а й стаєш порадником, розрадником, духовним наставником та й, зрештою, у великій мірі відповідальним за десятки й сотні інших життів у добрих намірах? І чи зараз Ви впевнені, чи часами не шкодували, що обрали саме такий шлях?

– Вважаю, що кожне покликання є благословенне Всевишнім. Як і те, що людині дана вільна воля обирати свою дорогу. Для прикладу можемо навести те, як Богородиця сказала під час Благовіщення своє ТАК. А потім усім своїм життям вона засвідчила це ТАК.

Вибір дороги священства це – постійне вдосконалення в молитві та у Святих Тайнах. Як на мене, то цей шлях не є надто важким, бо Бог завжди нам дає ласку пережити всі труднощі. А за такий особливий дар людина повинна бути вдячною, має вміти дорожити ним, оскільки саме тут знаходиш широту можливостей повсякчасно збагачуватись духовно.

Я ніколи не шкодував про свій вибір, хоча й у моєму житті бували не легкі виклики. Мені є за честь вливатися у спасительну дію Ісуса Христа, доносячи цю Благу вість й до інших людей.

Так, кожна людина є відповідальною за своє спасіння. А священнослужителі – й за те, у який спосіб навчають свою паству.

На цьому шляху завжди пригадую слова Святого Августина: «Моєї благодаті вам достатньо». Це є цілковите уповання на Боже милосердя. А я є тільки знаряддям у Його руках. І це знаряддя ніколи не має відійти від цієї благодаті. Або ж, цитуючи англійського письменник Гілберта Честертона : «Я є тільки осля, на якому Ісус Христос в’їжджає»…

– У нас, в Україні, тривають заходи з відзначення 30-ліття виходу Української греко-католицької церкви з підпілля. Знаючи про Ваше добре виховання у роки заборони української Церкви, цікаво заглибитись у спогади про події та духовних наставників того болісного періоду для десятків тисяч вірян?

– Ми вдома мали маленький перефотографований молитовник «Гостинець», який наші отці видали у Жовкві після першої Добромильської реформи. Молилися разом із мамою і опановували катехізис. У дорослому віці я пішов до першого причастя.

У роки заборони української Церкви служби Божі та передачі на релігійну тематику слухали по радіо з Ватикану. Час від часу на літургії ходили до православного храму.

Пам’ятається мені, як у нашому с. Сусолів, що у Самбірському районі Львівської області, пізно ввечері біля церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці збиралися старші люди і молилися Молебень до Пресвятої Богородиці за вихід нашої Церкви з підпілля і за те, щоб Україна стала вільною. З ними були і діти. Вчителі за цим пильнували, бо мали наказ нас розганяти. Школярів потім карали низькими оцінками та проводили з нами антирелігійні бесіди.

Одного разу зі мною трапився випадок на Великдень, коли я прийшов подзвонити у дзвін. Мій друг не впильнував наближення сільського голови. Правда, я таки втік, але мій піджак залишився у руках того партійця.

Якось мені доручили привезти Святе причастя для людей, оскільки священик не мав тоді змоги. Пам’ятаю, що жодного страху у мене не виникало.

Також із часів заборони пам’ятаю, як у 1988 році з намірами відродити Українську греко-католицьку церкву перші єпископи разом із відомим українським правозахисником Іваном Гелем поїхали до Москви. З ними був і наш дуже добре знайомий, блаженної пам’яті дяк Іван. Тоді виникали думки, що вони можуть не повернутися. Але на все була Божа воля. Ми молилися на вервиці, щоб Бог допоміг аби Церква вийшла із підпілля. Співали молебні, збирали підписи, підтримували їх і своїм постом. Це мені і тепер нагадує біблійну історію про Мойсея, який молився за перемогу для ізраїльського війська.

Коли ж вони повернулися, багато людей зібралося у центрі Львова та спільно з отцями молилися, майоріли українські прапори. Був серед них і я. Це був час великого піднесення.

Від’їжджаючи у Канаду, я взяв із собою прапор із цих подій. Зараз символ української незалежності зберігається у храмі Святого Василія Великого у місті Едмонтоні.

– Ви, до того ж, і наш колега. А відповідальність за українську секцію на радіо Канади це також висока місія. Як готуєтесь до передач, які найзатребуваніші теми озвучуєте?

– Коли я був ще студентом, священнослужитель старшого віку – о. Модест Гнесько, ЧСВВ, який провадив українське радіо в Канаді понад 18 років, пішов на пенсію. Тоді протоігумен Провінції Пресвятого Серця Христового доручив мені вести передачі. З того часу кожної неділі, вже протягом 19 років, готую радіопередачі для авдиторії, яка не має змоги відвідувати храми, а серед них – багато осіб, які знаходяться у старечих домах. Особливий акцент роблю над розважаннями недільних Євангелій. Щоб радіопередачі не повторювалися, додаю роздуми над молитвами, заповідями Божими, катехізисом. Є й особливі місійні проповіді та духовні піснеспіви.

Друга частина кожної радіопередачі присвячена новинам Церкви у всьому світі. І це потребує великої праці. І тут вельми допомагають опановані студії, а також читання літератури на найрізноманітнішу тематику.

– Статистика, а також часті соціологічні дослідження свідчать про те, що українці є саме тією нацією, яку люблять і поважають у Канаді чи не найбільше. Якими будуть Ваші думки і ствердження чи заперечення з цього приводу?

– Це – правда. Українців, які приїхали сюди, найбільше оцінили за відповідальність до кожної праці, за яку беруться. Але вони не лише гідно працювали та працюють, а й докладаються до окультурення материка, що також вимагає великої жертовності. Схвалює канадське суспільство і те, що своїх дітей українці віддають навчатись до вищих шкіл та університетів, де вони не лише добре вчаться, а й здобувають різні наукові ступені. І навіть більше: знаю особисто тих людей, які тепер їздять в Україну і докладаються до розбудови українського суспільства.

Захоплює те, як вихідці з України бережуть і діляться своїми культурними традиціями та звичаями. Писанки, вишивку, борщ і вареники перейняли від нас і канадці. Шанують у Канаді наших людей ще й тому, що вони сміливо йдуть у політику, в армію, і таким чином служать канадському суспільству. Затребуваними у Канаді є газети і часописи, які видають різні спільноти (Лицарі Колумба, Католицька ліга українських жінок, Апостольство молитви, Клуб чоловіків та інші) не тільки українською, але й англійською мовами, де висвічуються найактуальніші питання двох держав. І всі ці чинники сприяють розвитку міцних українсько-канадських стосунків.

– Знаємо, що у Вінніпезі, де зараз проживаєте Ви, гідно пошановані відомі світові геніальні постаті України – Тарас Шевченко, Іван Франко, Маркіян Шашкевич… Яким ще чином докладаються священнослужителі Василіанського Чину у розвій і ствердження України у Канаді?

– Найперше і найголовніше це те, що нам і тут не є байдуже абсолютно все, що відбувається в Україні. Тому після кожної радіоопередачі ми проводимо молитву за Україну. Молимось за Україну і під час Святих літургій. Проповідуємо мир і заохочуємо всіх, а до нас часто приїжджають значимі постаті українського політикуму, докласти максимальних і дієвих зусиль задля економічної стабільності і налагодження мирного життя в Україні.

Особливою гордістю для нас є «Кобзар», випущений у нашій друкарні на трьох мовах: французькій, англійській і українській, який розійшовся по всьому світові.

Я добре знаю продовжувачів роду Ольги Кобилянської, які плідно співпрацюють із нашою церквою, підтримуючи різні українські проекти. Зокрема, це і видання твору «Земля» в трьох мовах. До слова, у Квебецькому університеті цей український твір вивчають й до нині.

Через церкву мають зв’язок із Україною і продовжувачі роду Григорія Сковороди. Йдеться не лише про підтримку книговидання та популяризацію українських традицій, а й цілеспрямовані збірки коштів, які пересилаються в Україну. І таких свідомих спільнот, які допомагають Україні, є багато, і вони не потребують реклами.

Проте не можемо не згадати про часту і посильну допомогу Україні організації «Міст надії» (Благодійний фонд «Міст надії» було засновано Едмонтонською єпархією УГКЦ в м. Едмонтон із метою піклування про дітей-сиріт та потребуючих з багатодітних родин), бо це звучить в усіх засобах масової інформації. Зокрема, під опікою цього фонду повсякчасно перебуває і дитячий будинок «Дім надії», що у місті Львові, яким опікуються сестри служебниці. Зараз у цьому домі проживають 22 дівчини з неблагополучних та багатодітних родин, серед яких є вихідці зі Східної України.

– Наші земляки, які бувають у Канаді, часто розповідають про особливу гордість – Український музей у Мондері… Можете виокремити найцінніші експонати та їх походження?

– Так це – славний музей, створений у 50-их роках минулого століття при монастирі Святих Петра і Павла, звідки і починався розвиток Української греко-католицької церкви. У цьому ж монастирі була заснована і перша українська друкарня. Випущенні тут книги особливо цінувались в Україні у часи підпілля УГКЦ. Але вартує наголосити, що перші музейні експонати зібрав священнослужитель із французько-канадським корінням – отець-доктор Йосафат Жан, який був далекоглядною людиною, і який належно прислужився Україні. У 1910 році о. Жан спеціально поїхав в Україну задля вивчення української мови та східного обряду. Натхненний Митрополитом Андрєм Шептицьким, харизматичним засновником Національного музею у Львові, отець Жан почав збирати найрізноманітніші релігійні та етнографічні артефакти.

Гордістю музею є перше видання Острозької Біблії. Також тут зберігається багато цінних документів і листів, у яких йдеться про організацію та життя Церкви в Канаді. Є старовинні ікони. Є цінна переписка між отцями василіанами та Митрополитом Андреєм Шептицьким.

У музеї також є приватна бібліотечна колекція та архіви, які ще не відкриті для громадськості.

Зберігається тут і унікальний давній столярний верстат відомого українського столяра Филипа Павлюка, який майстерно виготовляв і кивоти та престоли до наших святинь та майстерно оздоблював церкви.

Музей налагодив співпрацю з різними університетами, завдяки чому студенти з інших країн мають можливість досліджувати документи, світлини, наукові праці та залишати свої дослідження наступним поколінням. Є тут і велика бібліотека зі старовинними та цінними книгами.

Особливої уваги заслуговують експонати, які відображають побут першої хвилі українців, прибулих у Канаду.

І надзвичайно цінними є ікони та інші релігійні атрибути, які надихали наших праотців та додавали їм наснаги у розбудові української Церкви у Канаді.

Деякі, вже сучасніші експонати, свідчать про тісний зв’язок української культура з канадською.

– Ще одне традиційне запитання, знаючи, що Ви часто буваєте в Україні: які і в чому зміни бачите (йдеться і про суспільно-політичні, і про релігійні аспекти), більше позитиву чи негативу?

– У цьому аспекті хочу прокоментувати нещодавні президентські вибори в Україні. Вони засвідчили, що Україна стала зрілою демократичною країною. Зміна президентів пройшла без фальшу. Але і надалі ми повинні молитися та чувати, аби не відібрали у нас цей дар демократії через гібридну війну. Аби не тратили свої життя молоді люди, гідні звання героїв сучасності, бо кожне життя є цінним даром Божим і воно не повинно бути даремно змарнованим.

Проте навіть у часі війни, що триває в Україні, у часі випробувань, які ще маємо пройти, бо Україні зараз потрібні дієві реформи чи не в кожній галузі, ми щоденно повинні складати подяку Богові за те, що зараз можемо вільно молитися у своїй Церкві. Важливим є і усвідомлення кожним зокрема, що вільна і багата держава нам не просто так не дасться. Вона здобувається на усіх рівнях життя. І вона починається з особи.

Розмовляла Галина Мельник


ПУБЛІКАЦІЇ

«Капітуляція – це імітація миру і зміна способу завдати ран нашому народу», – Блаженніший Святослав14 серпня

В інтерв'ю «Цензор.НЕТ» Глава УГКЦ Блаженніший Святослав розповів те, як Церква бере участь у житті українців сьогодні. Про зростаючу...

МЕДІА
Prev Next