АКТУАЛЬНО

«Одна з місій України – аби Європа не стала цинічною і байдужою», – Генеральний секретар ССЕЕ о. Дуарте да Куна

Четвер, 14 червня 2018, 20:29
Нещодавно в Києві побував з візитом монсеньйор Дуарте да Куна, Генеральний секретар Ради Єпископських Конференцій Європи (ССЕЕ). Візит відбувся за сприяння Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ і його метою було ближче знайомство з життям і діяльністю Католицької Церкви в Україні… Отець Дуарте да Куна відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ.

Шановний отче, ви вперше в нашому місті. Чи можете поділитися враженнями?

Я побачив дуже живе місто, зі жвавим трафіком, із великою кількістю мешканців. Наскільки можу оцінити, місто європейське, сучасне, хоча й має свої проблеми. Мав можливість відвідати пам’ятки, які є свідченням багатої минувшини. Побачив знаки страждання, зокрема минулого століття, - історію зі стражденною душею та водночас відважною в подоланні труднощів.

Окрім цього, я мав нагоду брати участь у літургійних богослужіннях і бачити на них сім’ї з малими дітьми, бачити живу і радісну віру. Саме ці два обличчя вашого міста я міг цими днями спостерегти.

 

Чи можете розповісти, з якою саме метою ви приїхали до Києва?

Мета мого візиту подвійна. По-перше, хочу відвідати Церкву в Україні та свого друга, владику Богдана (Дзюраха) (секретаря Синоду Єпископів УГКЦ. – Авт.), з яким знаємося вже впродовж десяти років. Регулярно спілкуємося. Бажаю також пізнати історію вашого народу.

По-друге, як офіційний представник ССЕЕ, я зобов’язаний засвідчити нашу турботу про Україну, що її намагаємося виявляти впродовж останніх років, починаючи з 2013-2014 років, і сказати, що інші країни Європи не забули про Україну.

 

Єпископи та священики Західної Європи, приїжджаючи сюди, завжди дивуються, що в наших храмах є багато молодих людей, молодих сімей з дітьми. Також вони це зауважують у наших храмах на Заході. Чому це вас так дивує?

На Заході теж є громади, повні життя. У моїй країні таких є чимало. За час служіння для Церкви в Європі, як на Сході, так і на Заході, я мав нагоду познайомитися з численними живими спільнотами. Те, що нас найбільше вражає тут і часом у Східній Європі, – це те, що ваша віра є природною, спонтанною, а завдяки цьому дуже глибокою, не інтелектуальною. Коли кажу про спонтанність, то в жодному разі не маю на думці поверховість.

Навіть посеред труднощів, посеред великої убогості, в обставинах війни на Сході, яка зачіпає всю країну, ставлення до Бога несе зі собою щось, що не можна пояснити зі світської перспективи

На Заході віра, зокрема серед молодих, часто є плодом певних роздумів, рефлексії, рішення, іноді ця віра дещо войовнича. А тут, попри те, що комунізм вів велику боротьбу проти віри, усе ж не зміг вирвати з людського серця релігійного досвіду. Тепер бачимо живі й радісні громади. Навіть посеред труднощів, посеред великої убогості, в обставинах війни на Сході, яка зачіпає всю країну, ставлення до Бога несе зі собою щось, що не можна пояснити зі світської перспективи, але можливо зробити у світлі Божої ласки, дару Святого Духа.

 

Чи можете розповісти про основні напрямки діяльності Ради Єпископських Конференцій Європи сьогодні?

ССЕЕ – Рада Єпископських Конференцій Європи і Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви – є цікавою структурою, бо об’єднує весь Європейський континент, аж до Росії і Туреччини. Тому вона є сопричастям Церков всередині Католицької Церкви, спільнотою братів-єпископів, які зустрічаються, щоб ділитися досвідом, допомагати один одному, слухати один одного, виявляти солідарність, а не тільки обговорювати власні проблеми і журби.

В основі ССЕЕ є переконання, що об’єднавчим елементом Європи – не лише Церкви, а й усього Європейського континенту – є християнська віра, якою живуть різні Церкви в контексті різної історії. Навіть якщо трапляються напруження і кризи, Ісуса Христа знають і люблять повсюдно. Це нас єднає.

На основі цієї єдності ми намагаємося творити синергію, співпрацю, особливо сьогодні, коли перед нами постають спільні виклики, навіть якщо вони проявляються дещо по-різному в різних країнах. Передусім ідеться про секуляризм, отой життєвий матеріалізм, споживацтво, яке поширюється дуже швидко, спонукаючи жити так, наче Бога нема. Дехто каже: навіть якщо Бог є, то Він не важливий. А наш досвід, досвід віри, проголошує: Бог є і Він важливий! Саме тому життя варто прожити, воно має сенс. І це є спільною місією всієї Церкви, навіть якщо її здійснюють різними способами, оскільки історії, культури, мови бувають різними.

Сім’я – це спільнота любові. Якщо суспільство утворене із сімей, то логіка любові є також логікою суспільства

Інша спільна турбота – питання сім’ї, яку називаємо клітиною суспільства. Протилежністю до розуміння сім’ї як клітини суспільства є розуміння індивідуума як клітини або маси. Ми ж кажемо, що сім’я є клітиною суспільства.

Сім’я – це спільнота любові. Якщо суспільство утворене із сімей, то логіка любові є також логікою суспільства. Натомість якщо на перший план виходить індивідуум, то з’являється логіка егоїзму, а з нею конкуренція, напруження, малі або великі війни. Церква є чутливою до цього, бо розуміє, що її місією є проповідувати Євангеліє, зокрема проголошувати благовість про сім’ю.

Інший великий виклик, який незабаром розглядатиметься також на вселенському рівні, – тема молоді, надія молоді. Дещо дивно, коли молодь не має надії. Утім, аби мати надію, потрібно мати певну стабільність життя, певне бачення життя, певну глибину життя, зрештою, саму віру.

Тут з’являється широка тема передавання віри, зв’язку із сучасною культурою, соціальних медіа. Усе це є великим викликом. Проте Церква свідома, що молодь повсюдно живе подібно: ті самі мобільні телефони, ті самі ігри, ті самі теми, часто читають те саме…

Але все-таки кожен має власну історію, власне коріння, власні перспективи, свій спосіб життя. На наше переконання, віру можна проголошувати також у такий спосіб, щоб вона зважала на дійсність, коріння ідентичності.

Крім цього, існує ще один великий виклик – міграція. Європейський континент ніколи не був закритим. Народи, які входили, виходили, вирушали на пошуки інших земель… На цьому континенті був постійний рух.

І сьогодні ми зазнаємо цього великого виклику. З одного боку – старіння суспільства, а тому відчуття, що не виживемо, а з іншого – прихід представників народів, які зазнають війни або походять з убогих країн Африки, чи ті, котрі прибувають зі Сходу.

Як можна поєднати ці дві дійсності? Церква переконана, що вияв милосердя, гостинності, любові, поваги до всіх є найкращим способом, щоб не накидати комусь власної культури, але водночас не пропонувати релятивізму. Тут має місце дуже цікавий діалог, який здійснюється ділами милосердя, тобто не якимись теоріями, а численними добрими ділами Церков у Європі.

 

До Ради Єпископських Конференцій Європи належить понад 30 Єпископських Конференцій. Зокрема, Україна представлена в ній трьома структурами. Чи можете сказати, що дає Раді участь представників України і, навпаки, як українці можуть скористати з участі у ССЕЕ?

Ви слушно звертаєте увагу на взаємність. Що більше хтось дає, то більше отримує сам. І це дуже цікаво спостерігати саме на прикладі України, яка представлена трьома членами: Єпископською Конференцією РКЦ, Синодом Єпископів УГКЦ та Мукачівською єпархією.

Україна, зокрема, вносить багатство різноманітності обрядів всередині Католицької Церкви і приклад того, як ці стосунки можна плекати у взаємній повазі, а водночас у глибокому сопричасті, у глибокій єдності

Ці церковні структури відрізняються між собою, але всі вони беруть активну участь у діяльності ССЕЕ. І це, сподіваюся, є багатством для інших та й для самих українців. У нашій структурі не вирішуються проблеми… Ми намагаємося зміцнювати стосунки з надією, що вони принесуть свої плоди. Отже, що більшу активність проявляє учасник, то щедріше може поділитися з іншими своїм добром і більше отримати від інших.

Україна, зокрема, вносить багатство різноманітності обрядів всередині Католицької Церкви і приклад того, як ці стосунки можна плекати у взаємній повазі, а водночас у глибокому сопричасті, у глибокій єдності. Глибоке сопричастя не означає, що відсутні труднощі, пов’язані з різноманітністю. Проте, якщо наявне глибоке сопричастя, тоді є щирі намагання вирішувати проблеми. Якщо ж немає такого сопричастя, то проблеми спонукають до самоізоляції. Так відбувається у сім’ї, так відбувається і в міжцерковних відносинах. Я вважаю, що місцеві Церкви допомагають нам це розуміти.

Ще один аспект – екуменічний. Ми отримуємо від України свідчення і сигнали, які важливі для нас усіх. Це необхідність плекати і розвивати відносини з іншими Церквами, не лише з огляду на наявне конфесійне розмаїття, а передовсім у відповідь на заклик Господа: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі». Свідчення Церков з України несе зі собою спонуку продовжувати прагнути до єдності та розвивати відносини з іншими Церквами…

Що Україна отримує від відносин з іншими Церквами в рамках ССЕЕ – могли б краще розповісти українські єпископи. Думаю, вони принаймні можуть мати впевненість у тому, що не покинуті наодинці з нинішніми викликами. Католицькість дає також відчуття, що ми належимо до великої родини, до родини уважної і небайдужої. Ми – брати і сестри, які переймаємося труднощами і стражданнями одні одних.

Запевнення, що ви не самі, сподіваюся, чують і відчувають усі. Відтак є конкретні ділянки, наприклад охорона довкілля, питання справедливості та миру, катехизація, академічне душпастирство, які теж можуть бути цікавими для місцевої Церкви.

 

Ви вже вдруге сказали, що пам’ятаєте, що відбувається в Україні, що не забуваєте і намагаєтеся допомагати як можете. А як конкретно Церква в Європі пам’ятає, що робиться тут, на Сході Європи?

Це дуже великий виклик… З часом повідомлення про ці події почали зникати зі стрічки новин та з перших шпальт газет, і створюється враження, що все вже минулося. Утім, ми добре знаємо, що не минулося.

Церква часом почувається маленькою в сучасному світі. Те, що вона намагається робити, – навіть якщо це лише спроби і часом не такі ефективні, як би того хотілося, – нагадувати суспільству, що в Європі є конфлікт.

З церковного погляду, ми не маємо засобів вирішення конфлікту, який стосується політичних, економічних і геополітичних площин. Тому можна сказати, що це виходить далеко поза компетенцію європейських єпископів. Проте можна звертати увагу європейської спільноти на цю ситуацію.

На жаль, спостерігаємо схильність до забування. Те, що ми робимо і, можливо, повинні робити більше, – бо я не претендую на те, аби казати, що ми робимо все і робимо все правильно, – нагадувати нашим суспільствам і не давати їм забувати про це. Говоримо про це дуже конкретно, використовуючи наші засоби комунікації та зв’язки, щоб європейські єпископи, коли зустрічаються, принаймні отримали актуальні новини про ситуацію і відтак, повернувшись до своєї країни, могли озвучити цю інформацію і нагадати іншим.

Часто чую, як люди кажуть: мир, мир, проте в Європі нема миру. Це вказує на усвідомлення, що є війна в Україні

Намагаємося помагати також в інший спосіб. Нагадаю про акцію «Папа для України», яка була нагодою не тільки зібрати пожертви, а й говорити про ситуацію в Україні. Часто чую, як люди кажуть: мир, мир, проте в Європі нема миру. Це вказує на усвідомлення, що є війна в Україні, а також нагадує про інші несправедливі обставини, як, наприклад, на Балканах, які донині не вирішені.

Але ваша ситуація є особливо живою у свідомості, бо спонукає до посилених дій. Я тут погоджуюся з вами, але Церква, на жаль, стає дедалі менше присутньою в європейських медіа, менше впливовою на Заході та, можливо, не такою видимою в публічній сфері.

Сподіваємося, що вона є видимою принаймні в серцях католиків і християн загалом. До них можемо достукатися. Тут ми є хоча маленьким, але впливовим стадом.

Хочу додати ще два важливі моменти. Перший – молитва. Коли буваю у Фатімі, зокрема в суботу ввечері, і є молитва на вервиці різними мовами, часто частину вервиці моляться українською мовою. Це відбувається тому, що, по-перше, є люди з України, приїжджають прочани з вашого краю; по-друге, є розуміння того, що Фатіма має певну місію, Фатімська Богородиця закликала до молитви. Молитва – це таємнича, але дуже потужна сила. Молитва творить мир у серцях, а відтак зупиняє зброю.

А другий момент – це перебування українських мігрантів у різних куточках Європи. Вони несуть зі собою живу пам'ять про ситуацію в рідній країні. І це теж допомагає підтримувати живою пам'ять – через розмови зі співпрацівниками, з тими, для кого працюють, кого знають, із ким зустрічаються. Цей соціальний аспект, поряд з еклезіальним аспектом, підтримує живу пам'ять про те, що тут відбувається.

 

Ми вже не один раз згадували про міграцію. Знаємо, що впродовж останніх двадцяти років відбувається велика міграція зі Східної Європи до Західної. Відомо також, що українським Церквам не просто організувати належним чином душпастирську опіку своїх вірних у західних країнах, зокрема УГКЦ не має змоги розвивати свої структури в таких країнах, як Італія, Іспанія. У чому вбачаються перешкоди? І як зробити так, аби Католицька Церква більше сприяла розвиткові структур УГКЦ у країнах Західної Європи?

У ССЕЕ ми регулярно організовуємо зустрічі відповідальних за душпастирство мігрантів. З боку УГКЦ у цих зустрічах бере участь владика Йосиф (Мілян).

Переконаний, що структури є фундаментальними для стабільності Церкви, для можливості приймати вірних, а також для євангелізації

Але в цих питаннях потрібно трохи більше часу, спокою… Бо надто швидке творення нових структур може викликати певну напругу. Проте з часом, особливо коли стають помітними якісне служіння духовенства, живучість громад, краса богослужінь, з’являється відкритість з обох сторін – як з боку місцевої спільноти, так і з боку українців, які прибувають. Так започатковується діалог, який провадить, зокрема, до створення структур. Переконаний, що структури є фундаментальними для стабільності Церкви, для можливості приймати вірних, а також для євангелізації.

Проте не думаю, що структури випереджують життя. Структури йдуть слідом за розвитком життя, яке впорядковується. Тож я сподіваються, що ситуація буде змінюватися. Ба більше, уже бачу, як покращуються стосунки в різних ділянках, не кажучи вже про заходи з боку Апостольської Столиці, яка має глобальний погляд. Водночас змушений погодитися з вами, що ми ще не досягли бажаної мети.

Провадячи діалог, слід продумувати найбільш відповідні структури, аби Церква, яка приймає мігрантів, почувалася живою, щоб їй не висувалися надмірні очікування і щоб структури УГКЦ (рівно ж Румунської Церкви, бо маємо в цих країнах багато румунів греко-католиків), консолідувалися і розвивалися в часі. Двадцять років – це вже довгий період, але не достатній, щоб усе налагодити. Водночас хочу зауважити, що постійно щось для цього робиться.

 

Якщо не помиляюся, тільки Українська Греко-Католицька Церква належить до Ради Єпископських Церков Європи. Чому інші Греко-Католицькі Церкви поки що не належать до ССЕЕ?

Бо лише в Україні існують Єпископська Конференція і Синод Єпископів як різні структури. У Болгарії, наприклад, є одна Єпископська Конференція, яка складається з трьох єпископів – одного греко-католика і двох римо-католиків. При цьому Головою Єпископської Конференції є греко-католицький владика. У Румунії так само є тільки одна Єпископська Конференція, членами якої є всі латинські та греко-католицькі єпископи. І на сьогодні там Головою Єпископської Конференції є теж греко-католик. Схожа ситуація у Словаччині, Хорватії, Угорщині, Греції, де є греко-католицькі єпископи: вони є членами місцевої Єпископської Конференції, яка є багатообрядовою. Тепер прибувають до Європи також єпископи інших обрядів, наприклад сирійці, халдейці, мароніти, і є окремі єпископи, котрі супроводжують своїх людей у різних країнах. Наприклад, у Парижі, окрім українського греко-католицького єпископа, є також маронітський єпископ, в Англії є владика Сиро-Малабарської Церкви, щоб супроводжувати католиків сиро-малабарського обряду, які прибувають з Індії. Отже, є різні єпископи, котрі належать до Єпископських Конференцій. ССЕЕ представляє і їх. Окрім цього, щороку маємо Зустріч східних католицьких єпископів Європи, яка об’єднує єпископів багатьох Церков, хоч при цьому – це очевидно – більшість східних єпископів Європи належать до УГКЦ. Цими зустрічами опікується і їх підтримує ССЕЕ. І це добре не тільки для східних єпископів, а й для всієї Католицької Церкви в Європі.

 

Коли європейські політики говорять про Європу, вони мають на увазі передовсім ті країни, які входять до Європейського Союзу. А що для вас «Європа»? Де вона починається і де закінчується? І як доносити до європейських політиків, що Європа – це не тільки ЄС. Ми, українці, кажемо, що прагнемо «йти в Європу», але інколи почуваємося ображеними, коли нас не трактують як європейців.

Я португалець, але тепер живу у Швейцарії, оскільки там є наш Секретаріат. Швейцарія не є членом Європейського Союзу, проте ніхто не сумнівається, що Швейцарія – Європа. І, вважаю, що ніхто не повинен мати сумніву, що Україна, Росія чи Білорусь є європейськими країнами. Адже бути європейцем не означає бути частиною проекту співпраці, який розвинули і розвивають деякі європейські країни і який називається Європейським Союзом. ЄС – це політична, соціальна, економічна реальність, яку започаткували певні країни та яка притягує інші країни, і через це зростає.

Проте це не Європа; Європа – дійсність набагато більша. Достатньо подумати, що членами ССЕЕ є представники 44 країн, і з них тільки 28 належать до Європейського Союзу. Тому Європа є набагато більша, ніж Європейський Союз. Економічні, політичні питання, над якими дискутує ЄС, є важливими, але не вичерпують усіх аспектів життя. І ми, як Католицька Церква, маємо нести цю свідомість, щоб Європа не визначалася лише тією групою країн, які становлять ЄС.

Водночас ми розглядаємо цей Європейський Союз як щось добре. Він був створений, щоб запроваджувати мир між країнами, які до цього інколи не мали миру між собою, – був створений, аби плекати солідарність, захищати правову державу, демократію тощо.

Якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням

Очевидно, якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням. І в цих ділянках, ми вважаємо, Європейський Союз потребує інших країн, зокрема й України, щоб усвідомити, що таке правда, що таке європейське благо. Я часто підкреслюю, що не лише ЄС має наблизитися, аби допомогти Україні, але ЄС потребує способу життя, способу мислення, досвіду, історії, притаманних Україні, щоб зробити іспит сумління щодо того, як керує своєю долею.

 

Отче, відомо, що Фатімська Богородиця закликала молитися за навернення Росії. Чи продовжують зараз у Західній Європі молитися за навернення Росії? Бо, як ми бачимо, поки що вона не навернулася.

Подібно є в Євангелії. У ньому є питання, про які в Євангелії було сказано, але, можливо, вони не будуть уповні здійснені. Господь говорить: «Моліться, щоб ви були одне»; «Моліться, щоб прийшло більше робітників на жнива Господні»… Мені важко уявити, що настане час, коли вже не треба буде молитися і просити про це. На мою думку, існують проблеми, про які треба буде молитися впродовж усієї людської історії. Те, про що говорила Богородиця у Фатімі, про навернення Росії, про навернення грішників, про моє навернення, – це все ще не настало.

Я молюся, але маю потребу постійно навертатися. Попри те, у цій таїні історії щось все-таки відбулося, що стосувалося фатімських послань. Завалився радянський комунізм, завалився комунізм у багатьох інших країнах, і цей факт вражає і дивує. Можливо, ще не все зроблено. Можливо, ніколи не буде зроблено все. Можливо, навернення Росії, і навернення України, і навернення Португалії – це завдання, які ще надалі стоять перед нами. Тому ми не можемо припиняти молитися. Те, що молитва має свою силу, є очевидним. Усе перебуває в руках Божих.

Нашою молитвою ми нагадуємо Богові про людські страждання, а Боже змилування породжує щось нове в історії. Але нам важко бути суддями, аби оцінити, коли настане момент, що все буде вирішене. Завжди залишиться щось, що ще треба буде зробити. 

 

З якими враженнями ви поїдете з Києва і що б ви хотіли побажати нашим читачам і глядачам?

Повертаюся з глибокими враженнями і відчуттями. Бо особистий візит вражає набагато більше. Я вражений красою народу, красою життя, красою історії України, але також вражений драматизмом актуальної ситуації, спричиненої війною, корупцією, економічним станом, убогістю…

Їду збентежений і глибоко вражений побаченим та пережитим. Прошу в Господа не забути цього, а зробити так, аби пережите тут принесло свої плоди, аби не лише я, а й інші могли бути більш уважними до ситуації, в якій перебуває Україна.

Не втрачайте усвідомлення своєї місії, місії щодо інших частин Європи, світу – нести цей болісний досвід страждання, спричиненого комунізмом і тепер – війною, досвід страждання, який ви переживаєте з вірою, а тому з надією

Хотів би попросити українців не втрачати надії, бо надія походить від Бога. Не втрачайте також усвідомлення своєї місії, місії щодо інших частин Європи, світу – нести цей болісний досвід страждання, спричиненого комунізмом і тепер – війною, досвід страждання, який ви переживаєте з вірою, а тому з надією, що стає свідченням для всієї Європи, аби вона не ставала цинічною і байдужою. І це місія, яку, я віру, мають українці. Тож запрошую всіх мати надію і мати свідомість місії, посланництва.

Розмовляла Оксана Климончук

 

*** О. Дуарте да Куна (Mgr Duarte Nuno Queiroz de Barros da Cunha) народився 1968 року в Португалії. У 1993 році був висвячений на священика для патріархату Лісабона. Здобув ступінь доктора богослов’я в Папському Григоріанському університеті в Римі, де захистив дисертацію на тему «Дружба в творах св. Томи Аквінського». У 1997–2000 роках виконував служіння Генерального секретаря Лісабонського патріархату. У 2000–2004 роках – професор соціальної доктрини Католицької Церкви в Португальському католицькому університеті. У 1998 році заснував "Ponto de Apoio à Vida" (Асоціація допомоги та підтримки вагітних жінок у важких життєвих обставинах). У 2002–2008 роках – президент цієї Асоціації. У 2002 році заснував Інститут наук про родину при Католицькому університеті Португалії. У 2008 році обраний Генеральним секретарем Ради Єпископських Конференцій Європи. У 2013 році переобраний на цю посаду на наступний п’ятирічний термін. Автор чисельних публікацій і творів в ділянці богослов’я та родини і сім’ї. Його перший візит в Україну відбувся у червні 2009 року в рамках проведення у Львові Річної зустрічі Генеральних секретарів Єпископських Конференцій Європи.

ПУБЛІКАЦІЇ

Підсумковий комунікат 21-ї Зустрічі східних католицьких єпископів Європи18 червня

Від 14 до 17 червня в єпархії Лунгро для італо-албанців континентальної Італії проходила щорічна Зустріч східних католицьких єпископів...

МЕДІА
Prev Next