АКТУАЛЬНО

Отець Андрій Максимович: “З віком я зрозумів, що кожен досвід – це добрий досвід, і все залежить від відкритості людини до Бога як педагога”

П'ятниця, 27 грудня 2019, 12:31
Адміністратор Патріаршої курії УГКЦ о. Андрій Максимович є одним із перших українців, який став випускником Папської дипломатичної академії. Ексклюзивно отець розповів, чи правда, що дипломатія – це про інтриги, чому священник – це дипломат, а дипломат – священник, поділився секретами виживання у Африці та історією, коли від смерті врятувала комунікабельність, і наголосив, що священник не повинен боятися змін.

Також о. Андрій назвав Патріаршу курію  серцем Церкви і підкреслив, що хотів би, щоб усі люди у цій структурі працювали “з вогником” і любов’ю, розуміючи, що їхня праця, свідчення і служіння – це серцевий імпульс. 

Отче Андрію, ви більше як 9 років служили у дипломатичних ватиканських структурах у різних країнах світу. Останнім часом ви живете на “два міста” - у Львові та Києві. Як почуваєтеся в рідній Україні, але після довгих років в інших країнах?

Завжди почувався сином своєї рідної землі. Ніколи не відчував себе відірваним, попри те, що довгі роки проводив у навчанні та служінні від імені Української Греко-Католицької Церкви Вселенській Церкві. Тому є відчуття близькості, інтегрованості в нашу реальність.

Папська дипломатична академія і дипломатична служба Ватикану. Є багато різних думок про це. Але і в масовій культурі, серіалах, деколи багато вигадують про це, всілякі інтриги плетуть довкола цього. Скажіть, Папська дипломатична служба пов’язана з інтригами, чи є частина того, про що пишуть у масовій культурі, правдою чи неправдою?

Папська дипломатія інституційно – це найстарша дипломатія світу. Вона розвивалася динамічно, цілі еволюційні процеси. Те, що притаманно людині – плести інтриги, могло хочеш-не-хочеш проникати до такої структури, як Церква. Але найважливіше, як Церква до цього ставилася. Вона завжди трактувала це не як інструментарій, а як деструктивний вплив, намагалася у виважений спосіб, через мудрі рішення, на це реагувати здорово і конструктивно.

“Ставлення Ватикану до нашої Церкви еволюціонувало”

Ви були донедавна чи не єдиним українцем, який закінчив навчання у Папській академії.  Ви сказали мені, що є ще один вже випускник. Чому така невелика кількість українців-випускників дипломатичних студій?

Ну це складне питання, на яке я не зможу відповісти. Це пов’язано з різними історичними обставинами, внутрішньоцерковним розумінням важливості цієї інституції. Саме ставлення Ватикану теж еволюціонувало у ставленні до нашої Церкви. Вселенська Церква зауважила наш ріст, розвиток і таким чином плоди: гарна і велика кількість якісних добрих покликань – усе це спричинилося, що ми можемо щось запропонувати від нашої Церкви, поділитися тими дарами із Вселенською Церквою. Наскільки я знаю, розпочинали це служіння від нашої Церкви, але я був тим, хто вступив і закінчив ці дипломатичні студії.

“Курс молодого бійця” ватиканської дипломатії починається зі складних країн

Наскільки я розумію, більшість тих, хто йде працювати до нунціатури – це представники латинського обряду. Чи є і представники Східих Церков?

Впродовж століть це була певна монополія Римо-Католицької Церкви на це служіння. Але з часом, коли Церква стає наповнена більш таким глобальним виміром, коли я навчався, у нас було 33 студенти і 14 національностей, і серед них були 4 представники Східних Церков. Це майже 11 відсотків від студентів академії на той час.

Першим, що мені показали в Африці, був цвинтар із сотнями могил місіонерів…

У яких країнах вам довелося послужити упродовж років нунціатури?

Отже, “курс молодого бійця” у ватиканській дипломатії починається зі складних країн. В основному це Африка. Таким чином, серед 7 випускників мого року 6 поїхало до Африки. Це був 2008 рік. Мені випала така країна, як Бенін і Того. Це країна у Гвінейській затоці. До 60-го року ці країни були колоніями Франціями. Бенін - це Батьківщина такого феномену, як Вуду. Я потрапив у саму серцевину народження цього руху. Це місійні терени. Чверть країни було електрифіковано, 30 відсотків уміли читати і писати. Понад 150 племен. Багато викликів, зокрема малярія, якою довелося перехворіти неодноразово. Перша малярія була така “добряча”. Був у комі півтори доби. Але загартовуємося. Перша річ, яку мені показали, коли приїхав до цієї країни, був цвинтар перших місонерів. Понад 700 могил. Молоді монахи і монахині, які приїздили. Там спеціально написано, який у них був вік і скільки часу вони провели в Африці. Хтось рік, хтось півтора, а хтось і місяць. Вони помирали молодими, гинули від малярії і тропічних хвороб. І я запитував священників, які там живуть, що керувало цими монахами, які знали, на які ризики себе наражають. Ними керувала ця місія, відкритість до змін та оптимізацію. Чого я бажаю всім нам. Бо Церква без відкритості на місію, на оптимізацію, без відкритості на новизну і зміни, як каже, Папа Франциск, не зможе мати успіху. Ми маємо це передбачати в нашій діяльності.  Ватиканська дипломатія має таке неписане гасло: “Ніколи – байдужість завжди нейтральність”. Тому нунціатура була пов’язана з представленням Католицької Церкви і водночас представництво держави, як Ватикану. Це два крила, якими Католицька Церква оперує.

У дипломатичному служінні Святому Престолу ми є священниками і дипломатами водночас

Як вас сприймали у цій країні, як ватиканських дипломатів? Чи більш як священників, чи представників дипломатичної служби?

Специфіка дипломатичного служіння Святому Престолу в тому й полягає, що це можливість поєднувати твоє священниче служіння: душпастирювання, опіка, уділення Святих Тайн, і статус дипломата, який має ефективний інструмент проповідування Євангелія, там, де класично священник чи місіонер не проникає. Комунікація з державними органами влади і так далі. Це дуже таке рафіноване, делікатне поєднання, але воно можливе. Дипломат ніколи не перестає бути священником, священник ніколи не перестає бути дипломатом. І це таке здорове балансування, тебе вишколює.  І водночас розумієш, що представляєш цілу інституцію. І це балансування є дуже ефективним інструментом. Сімдесят відсотків кадрового забезпечення Церкви відбувається через нунціатури. Нунціатура забезпечує ріст Церкви, поділи, розподіли, згрупування.

Чи була загроза для вашого життя під час дипломатичного служіння в інших країнах?

Був такий випадок, і один мій друг, поляк, врятував мене. У Беніні було дуже мало білих людей. На десять мільйонів людей півтори тисячі білих. На білих можуть часто нападати. Асоціація – коли бачать білого, автоматично вважають, що це дуже заможна людина, незалежно від того, який статус мають у європейському розумінні. Я їхав автомобілем, а ми користувалися броньованими автами. Але кримінальні угрупування вишукують такі машини, зрошують пісок, і в момент хтось приїздить і створює тобі аварійну ситуацію. А пісок зрошений, автомобіль буксує, збігається група людей, які починають погрожувати і забирати всі речі, і машину, ключі, усе. Це були вихідні, я їхав без водія, хоча ми зазвичай здійснюємо офіційні візити з водіями. Я їхав до сестер-монахинь на річницю їхнього згромадження. Злочинці почали розхитувати авто, потім облили його бензином. Я зателефонував своєму приятелеві, який мав приватну охоронну фірму. Він каже: “Твої координати”. Я сказав. Він поросив протримайся три хвилини, 43 секунди. Каже, що я починав вести з ними діалог. Я трішки відволікав їхню увагу. Він прилетів на вертольоті і почав давати автоматні черги по піску, щоб їх розігнати. Вони трохи розійшлися, і він їм сказав: “Якщо ви ще раз цього зечепите цього чоловіка, побачите, що буде”.  І таким чином мені було врятоване життя. Це було непросте переживання, яке коштувало не одного сивого волоска. Але цей досвід загартував. Це були неймовірні виклики. Врятувала комунікабельність. Дипломат має бути комунікабельним, відкритим до будь-якої форми діалогу.

Я служив у Бельгії, а це одна з перших країн, яка випробувала закон про евтаназію

 У яких ще країнах ви здійснювали своє служіння?

Також це було Королівство Бельгія, Люксембург.  Інша специфіка служіння. Для мене це  так природно і звично, що священник відкритий до змін, до нових викликів, що не є складно. Від моменту вступу у семінарію. Якщо священник не передбачає своїх змін, відкритості до оптимізації, а мохом приростає до свого місця служіння і вважає, що будь-яка ініціатива єпископа щодо його переведення на інше місце служіння, в інший географічний вимір є негативною, то це створює цілу драму, цілу депресію. Це не додає користі й ефективності. У Бельгії були виклики секуляризації. Адже це одна із перших країн, яка випробувала закон про евтаназію. Навіть у Церкві у Бельгії вважають, що семінарія себе вичерпала. Там заохочують працювати якомога довше, не спішать святити. Це цікава форма. Якщо в Африці я загартовував свою віру і покликання, то Бельгія і Люксембург змусили переосмислити віру, цінності. Що старшим я стаю, то більше розумію, що у світі все відносно, окрім Бога і цінностей.  Все інше можна піддавати аналізу, студіювати.  У мене є улюблене визначення Бога. Бог є педагогом, вихователем.  Бог промовляє і вчить тебе кодами. Він не говорить тобі прямо.  Ти вчишся відчитувати Його посили.  За допомогою молитви, дарів Святого Духа ти неодмінно розкодуєш Його педагогічний вплив і хист щодо тебе. 

Чи є щось таке, що лякає в Україні?

Байдужість та інертність. Навіть всередині Церкви. І суспільства саме собою. Ми частина суспільства.

Ви мали нагоду й у мусульманській країні послужити. Це був Кувейт? 

Частина мого життя – Революція гідності. У той час я був повіреним Ватикану при Євросоюзі, тому що в Брюсселі є дві нунціатури. Це рідкість. Не часто буває, щоб два представництва Ватикану було в країні. У Кувейті я був у самому ядрі арабського світу. Коли триває війна в Ємені, яка розпочалася в той час, як Революція гідності, мені довелося туди їхати забирати тіла чотирьох монахинь, яких згвалтували і забили до смерті. Ми забирали тіла цих сестер.

Як відкрити коди Божі до людей?

Настирливістю і наполегливістю в покорі й смиренності. Ці коди  можна відчитати, коли є відкритість до Бога. Коли людина не просто споживає, а все, що трапляється, дає плід і аналіз. Не відсутність помилок. Не робить помилок той, хто нічого не робить. Дуже важливо шукати відповіді на помилки й виклики і добре аналізувати досягнення, щоб їх покращити. Це мистецтво, напевно. Пробувати терпеливо відшуковувати ті коди.

Патріарша курія – це місточок до глобального виміру нашої Церкви

Як для Вас ці понад два роки на посаді адміністратора Патріаршої курії? Щоб ви сказали про підсумки року?

Ці два роки були насправді часом великого збагачення. Я вважаю, що наша Патріарша курія – чи не найвідповідніше місце, щоб зрозуміти справжню сутність Церкви в різних її вимірах. Можна сказати: я знаю свою Церкву, бо десь там у Торонто служив, наприклад. Але сюди стікається все життя Церкви. Наша Патріарша курія  – це добрий інструментарій, місточок для глобального виміру нашої Церкви. Досить сильний центр, це ядро магнетичне, яке притягує у своїй материнській любові. І з цього ядра йдуть гарні теплі промені, як від сонця, що зігріває і освітлює.  І будучи центральною структурою, може подавати якісь напрацювання. Є кругообіг крові по організму, але є й капілярний рівень. І роль цієї структури в Церкві – дійти і до того капілярного виміру. Я безмежно вдячний Богові за те, що цей досвід дав мені Бог. Бо можна було послужити Церкві в різних єпархіях. І мені, як адміністраторові, імпонує, що ми навчилися більше комунікувати. Наші дії стали більш скоординованими. Ми маємо і Секретаріат Блаженнішого у Римі, маємо Морський апостолят в Одесі, Екобюро у Франківську, представників із різних єпархій. 

Що зараз хотілося б досягнути у Патріаршій курії?

Мені хотілося, щоб служіння у Курії було з “вогником”, з “іскоркою” та пасіонарністю, щоб люди відчували, що вони причетні до чогось великого, що саме тут б’ється серце Церкви. Тут воно може давати імпульси, їх випромінювати. І я можу своєю працею, своїм свідченням і служінням це підтримувати. А з іншого боку – любов у тій структурі, де працюєш. Бо важливо любити ту структуру, де працюєш. Хотів би, щоб загроза байдужості та інертності вивітрилася. Тоді й структура буде жити повним життям, сповненим енергії. Блаженніший любить свою Патріаршу курію і дуже цікавиться нею. 

Записано з ефіру радіо “Воскресіння” інтерв’ю журналіста Тараса Бабенчука із о. Андрієм Максимовичем

Розшифровка velychlviv.com


ПУБЛІКАЦІЇ

«Вірую, поможи моєму невірству!» — проповідь Блаженнішого Святослава у Четверту неділю Великого посту 30 березня

Те, що ми сьогодні бачимо як чудо оздоровлення юнака найкраще нам пояснює апостол Павло, кажучи: «Сила Божа проявляється у моїх немочах»....

МЕДІА
Prev Next