Отець Любомир Филипчак: «Наші люди в ОАЕ справді чекали священника, щоб помолитися українською мовою, а найбільше – щоб піти до сповіді»

Отець родом зі Львова, належить до Львівської архиєпархії. Навчався в Римі, душпастирював у багатьох італійських парафіях. А з 2020 року служив у Франції – в Парижі та Реймсі. Чим живе сьогодні громада УГКЦ в ОАЕ, наскільки відрізняється служіння в Європі і арабському світі, які особливості душпастирства в мусульманській країні – про це та інше ми поспілкувалися онлайн із о. Любомиром.

– Отче Любомире, які перші враження від країни? Як вас зустріли Емірати?

– Я не готувався тут бути. Це був виклик для мене. Не знав, куди лечу, трохи боявся, бо читав багато різних відгуків про строгість і дисципліну в цій країні.

Незважаючи на упередження, мене дуже гарно зустріли наші українці. Вони мене прийняли в першу ніч в Дубаї, куди я прилетів, і наступного дня довезли до катедрального собору Святого Йосифа в Абу-Дабі. Там живе єпископ, апостольський вікарій Південної Аравії і апостольський адміністратор в Північній Аравії владика Пол Хіндер. Через день після прибуття владика покликав мене на розмову. Це була приємна і дружня зустріч. Єпископ був дуже відкритий до українського священника. Класно прийняв, я навіть не очікував. Він швейцарець і вільно володіє багатьма мовами. Ми з ними спілкувалися італійською. На зустрічі єпископ розпитував про попередній досвід мого священничого служіння, а також про мої плани щодо розвитку української громади. Викликом для мене було і те, що не було кому фактично передати служіння для українців ОАЕ, оскільки мій попередник, о. Степан, вже був в Україні і ми спілкувалися лише онлайн. На що єпископ мені сказав: «Отче, мусиш все починати спочатку: сам збирати людей, сам з ними зв’язуватися, знайомитися, сам шукати місця, де організовувати Служби Божі». Тож це справді місійне служіння.

Коли я приїхав, то знав буквально двох представників нашої громади. Одного з Дубая і одного з Абу-Дабі – Олега Копача і Євгена Семенова.

Наступного дня після прильоту я відвідав директорку української школи в Дубаї Наталю Сердюк. І так само відвідав наше посольство в Абу-Дабі. Це був стратегічний план, щоб ознайомитись з українськими центрами в країні.

– І як дипломати вас прийняли? Як налаштовані до УГКЦ?

– Дуже добре. В посольстві мав змогу зустрітися з Андрієм Козловим, радником, тимчасовим повіреним у справах України в ОАЕ, і з Віталієм Федяніним, відповідальним за культурно-гуманітарні питання.

Від самого початку і дотепер вони відкриті на спілкування і допомогу українській Церкві. Вони в цьому зацікавлені. Українці в Еміратах, як і всюди, потребують духовної підтримки, особливо тепер, у час війни. І саме дипломати мене заохотили якнайшвидше організувати Богослужіння для наших вірян.

Мене поселили біля катедрального собору Святого Йосифа в Абу-Дабі. І вже у перший день я почав домовлятися з парохами місцевих парафій, щоб мати Службу Божу для українців в Абу-Дабі і Дубаї. Отримав благословення єпископа. Одразу все полагодили. І вже в суботу, 2 квітня, ми мали вечірню Службу Божу в Абу-Дабі, а наступного дня – у Дубаї, у храмі Святої Марії.

– Cкільки людей прийшло?

– В Абу-Дабі на першу Літургію прийшло близько 30 українців, а в Дубаї – понад 70. Їх є ще більше. Чимало парафіян не змогли прийти. Через карантинні обмеження і щільний графік Богослужінь у цих церквах ми мали можливість молитися лише пізно ввечері, що і викликало складність для сімей із дітьми брати участь у Літургії. Крім того, багато парафіян працюють допізна і не мають можливості бути на Літургіях.

– Як вас, нового молодого священника, сприйняли українці?

– Досить відкрито. Та і я намагався бути максимально відкритим.

Українці тут справді чекали священника. Чекали, з ким можна помолитися українською мовою, а найбільше – щоб піти до сповіді.

– Який запит громади? Які очікування від нового священника?

– Запити різні. Основний – брати участь в українських заходах громад. Вже на Великдень ми мали післявеликодню зустріч із громадою в Абу-Дабі. І планую наступного тижня провести зустріч із громадою в Дубаї. Я тут один і мушу служити обом громадам.

– А де ви тепер мешкаєте?

– На жаль, я зараз не маю можливості вільно пересуватись. Тут я потребую мати місцеве водійське посвідчення. Майже три тижні проживав в Абу-Дабі біля катедри. І в Страсну п’ятницю мене перевели в нове місце, називається Джебель-Алі. Тут сконцентрована найбільша європейська громада Католицької Церкви. Це емірат Дубай. Маленьке містечко неподалік Дубая.

Окрім служіння українській громаді, моя місія тут також полягає у служінні римо-католикам. Тут велика потреба в священниках, які володіють європейськими мовами. Тож я буду включений до клиру, який допомагатиме на щодень у пасторальній діяльності для РКЦ.

– Українці в ОАЕ – хто вони?

– Українська громада тут надзвичайно молода. Це люди від 25+, які приїхали з України на кваліфіковану роботу. Працюють у сферах IT, готельно-ресторанному бізнесі, комерції, авіації. Мене найбільше вразило в служінні в ОАЕ саме рівень парафіян. Сюди приїжджають люди з доброю освітою, цілеспрямовані, self-made фахівці.

– Як ви відсвяткували Великдень? Судячи по фото, на Пасхальну службу в ОАЕ прийшло дуже багато людей.

– Пасхальні богослужіння ми мали в суботу ввечері в Дубаї, а в неділю відслужив Літургію в Абу-Дабі. У Дубаї на Службу прийшли близько тисячі українців, в Абу-Дабі – близько двохсот. Це дуже великий показник присутності українців в Еміратах.

На Великдень я мав змогу зустрітися і поспілкуватися з нашими українцями з Маріуполя, Харкова, Сум, Донецька, Одеси, Києва. Деякі втікали з-під куль з окупованих територій. Вони особливо потребували духовної підтримки і прийняття, щоб розділити їхній біль і втрату близьких.

Найцікавіше, що Українська Греко-Католицька Церква в ОАЕ об’єднує усіх свідомих українців в Еміратах, незалежно від конфесії. І коли я приїхав і почав організовувати Служби Божі, на них почали приходити православні.

А власне на Великдень десь 70 відсотків парафіян, які прийшли, були православні, які просто не захотіли йти до російської церкви на свято. І для них була опція піти в українську Церкву, хоча вони, можливо, не дуже розуміють різниці між греко-католицькою і православною церквою, бо обряд той самий, лише мова інша. Мова українська. І це принципово. Тому вони почувалися як вдома. Багато людей мені писали напередодні, мовляв, ми православні, чи можемо ми прийти до вас до церкви на Великдень? Звісно я відповідав, що можете. УГКЦ – це українська Церква. Ми нікого не відкидаємо. І за церковними законами, якщо людина не має можливості піти до своєї Церкви, ми маємо обов’язок її прийняти, щоб вона мала можливість помолитися, задовольнити свої духовні потреби.

– Зараз по всьому світу лунає молитва за Україну…

– Ми також молимося.

Якраз перед війною наші українці тут створили групу у вотсапі і зустрічаються онлайн щодня о 20:00 на спільну молитву за Україну.

Вони започаткували такі зустрічі, коли не було священника, але хотіли хоча б якось молитовно єднатися. Я декілька разів проводив з ними зустріч. Ми мали передвеликодню Хресну дорогу. Було дуже гарно.

Багато людей не можуть прийти до Церкви, ми не маємо свого храму, але люди мають змогу і хочуть молитися вдома. Це один із моментів єдності української громади, хоч і онлайн. Я не беру участі щодня в цій молитві, бо не завжди маю можливість. Тепер я мешкаю у спільноті отців капуцинів. Вони мають своє служіння, свій графік, свої молитви. І я хотів познайомитися з ними, увійти в їхнє середовище.

– І як вас прийняли отці капуцини? Хто вони за національністю?

– Отці капуцини – то інтернаціональна спільнота. Священники з Індії, Швейцарії, Мексики, Італії, Філіппін, Непалу, Мадагаскару, Танзанії, Лівану, США та інші. І ця інтернаціональна спільнота класна! Кожного нового священника зустрічають привітно.

В ОАЕ дуже багато заробітчан з Індії, Пакистану, Непалу, Філіппін. Тож тут вони є найчисельнішою громадою.

– Чого бракує? За чим сумуєте?

– Я вже був звик до одного місця і тут тебе переводять в інше. Це було цілком неочікувано. Перші дні перебував в легкому стресі від нового місця служіння, але поступово почав звикати.

А от бракує французького багета і слимачків (сміється).

– Відчули різницю між служінням у Франції і ОАЕ?

– Для мене це був виклик, бо буду служити не лише в українській церкві для українців, а й для РКЦ. Я не мав в останні роки досвіду служіння в латинському обряді. Хоча вчився у Римі дев'ять років, обряд знаю, але тривалий час не практикував. Маю необхідність зараз переключитися на потреби служіння і для римо-католиків.

– Як бачите розвиток громади УГКЦ в ОАЕ?

– Через карантинні норми в кожному еміраті діють різні обмеження, які впливають на життя наших громад. Наприклад, в Абу-Дабі, щоб прийти до храму на Богослужіння, потрібно мати так званий “грін пас” – картку вакцинації і негативнийPCR-test, а в Дубаї не потрібно, відповідно легше потрапити до церкви.

Також шукаю можливості організувати щотижневу Божественну Літургію щоразу в іншій парафії в Дубаї і Абу-Дабі, оскільки наші люди проживають в різних містах і околицях і не всі мають можливість добратися до конкретної церкви, особливо ті, які тимчасово приїхали в ОАЕ через війну в Україні.

В Еміратах діють українські школи, тож, сподіваюся, буде можливість бути присутнім серед наших дітей і молоді. Можливо, проводити уроки християнської етики.

Днями спілкувався зі священником з Лівану. Тут, до речі, всі священники говорять мінімум трьома мовами. Хочете італійською – говорите італійською. Хочете французькою – говорите французькою. Хочете арабською – говорите арабською. Вас усі зрозуміють. Англійською говорять всі. Плюс польська, іспанська, німецька...

Той священник з Лівану сказав мені: найкраща стратегія розвитку парафії – збирати громаду і поза літургійним життям, бути з ними всюди. Де вони йдуть – ти йдеш із ними. Хочеш, щоби вони ходили до церкви, були щасливі, воцерковлені, прогресивні в духовному плані – треба з ними постійно бути. Ходити на зустрічі, ходити на пікніки, на усі свята. І я вирішив, що буду з ними, де тільки дозволено поза релігійним контекстом.

Розмовляла Анна Ященко, ПМВ