АКТУАЛЬНО

Отець Мирослав Крнешин: У Боснії українці живуть як на пороховій бочці

Середа, 03 травня 2017, 16:02
Збираючи матеріал для книжки про блаженного о. Омеляна Ковча, ми з колегами дісталися Боснії і Герцеговини, де отець служив на початку 1900-х. Туди після приєднання краю до Австро-Угорщини (1908 року) розпочалося масове переселення українців з Галичини.

Тож ми заодно поцікавилися життям тамтешніх українців та Української Церкви.

Розмовляємо з отцем Мирославом Крнешиним – вікарієм для українських греко-католиків у Боснії і Герцеговині, настоятелем храму Царя Христа в місті Баня-Лука, яка є адміністративним центром Республіки Сербської (так називається один із країв тієї держави).

Поминаємо Патріарха під час служби Божої, щоб показати нашу традиційну приналежність

Отче Мирославе, чи ідентифікуєте себе з Українською Греко-Католицькою Церквою? Адже адміністративно ви належите до Крижевецької єпархії Хорватської ГКЦ, водночас у літургійних молитвах поминаєте Блаженнішого Святослав як Патріарха…

Ми себе відчуваємо частиною українського народу та Української Греко-Католицької Церкви. До Крижевецької єпархії ми відносимося адміністративно. А так на цих просторах, де живемо вже 120 років, вважаємо себе галичанами, українцями, греко-католиками.

Поминаємо нашого Патріарха традиційно, це передалося від наших дідів, прадідів. Так, ми не підлягаємо Патріархові як главі Церкви, але це спосіб показати нашу традиційну приналежність.

Коли Україна перебувала під Радянським Союзом, а наша Церква була в катакомбах, то такі маленькі громади, як ми, у цілому світі своїми молитвами до Бога за Україну й за нашу Церкву допомогли і Церкві, і Україні. Молитва за Патріарха спрямована й на те, аби цей патріархат справді відбувся. Це процес, у який ми вносимо свій скромний внесок нашою молитвою.

Мабуть, важко зберігати українську мову в оточенні іншої слов’янської мови, яка дуже подібна до української?..

Справді, важко... Більшість представників моєї генерації розмовляє таким собі суржиком – старогалицьким діалектом, помішаним із сербською мовою. І не дивно… Мова розвивалася, а наші люди після Другої Світової війни вже не мали контактів з Україною, нові українці сюди теж не приїздять.

У чому полягає ваше служіння як священика?

Насамперед я є душпастир. Відправляю Літургії, проголошую Слово Боже. Служу в Баня-Луці, а також у Яблуньці – недалеко звідси. Там мешкає сорок наших родин.

Наші люди тут дуже розкидані. Часто треба їхати кілька десятків кілометрів, аби відвідати когось із них, відправити Літургію.

Тобто служіння тут не таке, як, скажімо, в Україні.

Скільки наших греко-католиків живе у Боснії?

За офіційною статистикою, зараз трохи більш як три тисячі.

УГКЦ керується стратегією-2020 «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Чи використовуєте якісь її положення у вашому служінні?

За допомогою Інтернету я намагаюся стежити за впровадженням цієї стратегії в нашій Церкві. Але ми тут живемо в таких специфічних умовах...

Нині багато українців втрачають свою національну та релігійну ідентичність, асимілюються з балканськими слов’янами. Мовляв, навіщо мені їхати до церкви в Баня-Луку, якщо в мене під боком Сербська православна церква. Тобто мішаючись із сербами, коли, наприклад, один із батьків серб, дитина передусім починає тратити мову, потім усвідомлення того, хто вона є, відповідно, втрачається і релігійна ідентичність.

Звісно, ми працюємо в культурно-просвітницькому напрямку, аби достукатися до них. Але це дуже-дуже непросто. Обставини життя на цих просторах стали дуже тяжкі. У людей майже не буває вікендів, вони багато працюють. Наші громади розкидані. І ми не маємо можливості дуже часто їх навідувати. Тож не все зі стратегії Церкви ми маємо змогу реалізувати.

Мабуть, у вас є якісь свої методи роботи з людьми?

Треба більше йти до них. Як кажуть мусульмани, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Але для цього нам потрібно збільшити наші матеріальні можливості. Оскільки наші люди живуть у різних місцях, то священикам потрібні мікроавтобуси, аби мати можливість збирати дітей на літню школу. Там ми маємо можливість вивчати українську мову, історію, катехизм... Це наш такий сучасний проект.

Також зустрічаємося з нашими дітьми у світській школі, адже є можливість викладати їм наш катехизм.

Тобто намагаємося йти безпосередньо до людей. Бо життя набирає таких темпів, що самі вони не можуть дати собі ради.

Також хотіли б через нашу Церкву організувати дитячі обміни під час канікул. Для наших дітей із Боснії було б дуже корисно й пізнавально, якби вони мали змогу пожити в українських сім’ях. Це б зблизило нас із Церквою, з Україною.

Людей сюди всіляко заманювали, але не дали того, що обіцяли

А відколи почалася історія нашої Церкви у Боснії?

Перші переселенці з’явилися тут ще наприкінці 1890-х років. На початку 1900-х уже було створено перші парафії. Українці тут пережили різні режими: Австро-Угорщину, Югославську монархію, Хорватську державу, югославський комунізм…

В усі ці періоди нас ніхто, так би мовити, не жалів. У королівські часи нас намагалися перевести в православ’я. Адже кілька тисяч представників російської монархії знайшли були притулок саме в Югославському королівстві. Серед них були й церковники. З-поміж яких – і особи зі служби безпеки царської Росії, які висвячувалися на священиків…

Відомо, що на ці терени приїжджав Митрополит Андрей Шептицький. Яка була його місія?

Він кілька разів приїздив сюди на прохання вірних. Про те, як переселялися наші люди сюди й чому вони це робили, – то окрема історія. Їм багато обіцяли в Авто-Угорській імперії, але коли вони переселилися сюди, їм не дали обіцяного. А за переїзд вони віддавали все, що мали.

Тут українців чекало важке життя. Держава обіцяла землю, але землі не дала. А грошей, щоб повернутися додому, не мали. Люди по кілька місяців жили під відкритим небом. Багатьом обіцяли, що звідси вони поїдуть далі: до Бразилії чи Америки. Я навіть бачив паспорт прадіда одного чоловіка, де німецькою мовою було написано, що він має дозвіл на переїзд до Бразилії…

Австро-Угорщина заманювала на ці терени людей різними методами, проте не поспішала виконувати обіцянки. Бувало таке, що порти закривали на карантин чи ще з якихось причин, і люди змушені були залишалися тут. Потім їх умовляли, мовляв, навіщо вам та Бразилія, там малярія… Навіщо вам Канада – там узагалі нічого немає. І багато людей осідали тут.

Урешті їм виділили землю. Це був ліс, який вони мусили викорчувати, а потім освоїтися, посадити город…

Митрополит Андрей також узяв на себе дипломатичну місію – допомагав вирішувати питання щодо облаштування людей.

Але проблема Балкан у тому, що тут кожні 20-30 років відбувається якийсь конфлікт, війна. І людям щоразу треба починати все з нуля. Життя тут – як на пороховій бочці.

Унаслідок цих постійних конфліктів упродовж багатьох років українці звідси повиїжджали. Після Другої світової війни частина опинилися на території Сербії, частина – у Хорватії.

У 90-х тут воювали всі проти всіх. Це було справжнє страхіття

А в результаті останньої війни у 1990-х роках?

Ми втратили більше половини наших людей. Вони як біженці виїхали до США, Канади, Австралії, до європейських країн.

Під час цієї війни нас усіляко виживали звідси. Зруйнували кілька храмів. У Приньяворі, де я народився, уночі в комендантську годину заклали міну й підірвали нашу церкву.

Повалення храму (церкви, якщо це стосується українців, чи мечеті, якщо йдеться про місцевих мусульман) було першим попередженням: мовляв, вам тут не місце.

Проблема сербів, котрі у своїх умах ще не розпрощалися з імперським минулим, у тому, що вони відчувають упередженість до всіх інших народів. А всяке упередження пов’язане ще й з неосвіченістю, забитістю. Такі люди часто сприймають інших так: якщо ти не «свій», то значить ти хорват… А з хорватами в них давня ворожнеча.

На цих теренах живуть єдині у світі слов’яни, котрі сповідують Іслам. Їх теж вважають не «своїми»?

У 90-х роках серби офіційно воювали і проти хорватів, і проти мусульман. Насправді конфлікт був значно складніший. Часто в різних частинах Боснії серби разом з мусульманами воювали проти інших мусульман і проти хорватів. Інші мусульмани з хорватами – проти сербів… У Герцеговині, де більшість становили хорвати і мусульмани, вони воювали між собою.

Тобто це було страхіття… Воювали всі проти всіх.

А що ви робили в цей час?

У 1988 році я поїхав до Риму на навчання. Щоразу мені доводилося брати дозвіл, аби потрапити додому.

Коли все тільки починалося, у нас якраз були вакації, тож я був у Боснії. Так як завалили перший міст через річку Саву, по якій проходить кордон між Боснією і Хорватією, наші парохи швидко забрали всіх, хто навчався в Римі.

Пригадую, як на боснійському боці чергувала югославська поліція з червоними зірками, а на хорватському – військові вже ходили з їхньою національною символікою у вигляді шахівниці.

Спочатку війна почалася в Хорватії, потім посунулася на Боснію. На цій території вона була страшніша, бо тут населення змішане. Наприклад, у самому центрі Баня-Луки більшість становили мусульмани й хорвати, а навколо по селах – серби. Уявляєте, що тут робилося...

Під час війни було повалено всі мечеті. Руйнували й католицькі церкви. Але православні не чіпали. Храм чи мечеть слугували ознакою – хто в цій місцевості живе.

Живемо як на пороховій бочці: вистачить якоїсь дрібнички, аби знову все спалахнуло

А як зараз вживаються мусульмани і серби?

Мусульмани під час війни прийняли багато бойовиків з ісламського світу, котрі прийшли захищати своїх одновірців. Це люди, яких ми називаємо терористами. Щоправда мусульмани, які народилися тут ще за комунізму, не були віруючими, але після війни радикалізувалися, оскільки їх убивали. Тут досить активний рух ваххабітів. Одне слово, живемо як на пороховій бочці. Вистачить якоїсь дрібнички, аби знову все спалахнуло.

Загалом тут дивні люди. Вони можуть з вами їсти, пити, товаришувати, але як настане війна, то підуть на вас зі зброєю.

А вам хто ближчий – православні серби чи мусульмани?

Як християнину мені б мали бути ближчі християни, тобто православні. Але мені незрозумілий їхній менталітет, хоча ми живемо разом. А це впливає на наше сприйняття їх, на наш світогляд.

Гадаю, без нового конфлікту тут не обійдеться. Питання лише в часі. Мудріші українці звідси повтікали. Мабуть, правильно зробили, тому що коли б’ються «великі», то маленькі завжди страждають.

Розмовляла Оксана Климончук, Баня-Лука – Київ

ПУБЛІКАЦІЇ

Сім тез про служіння священика в лікарні14 жовтня

Навіщо священики присутні в лікарні? В яких ділянках Церква і медики співпрацюють сьогодні? Як реагують хворі на присутність священика? Ці...

МЕДІА
Prev Next