АКТУАЛЬНО

«Позбутися сірості, розпростати плечі, додати кольору і віри», – іконописиця Уляна Креховець

Четвер, 23 червня 2022, 15:38
В перші дні повномасштабного вторгнення жоден з нас не знав, яким буде його майбутнє у найближчу годину. Так само не знала і героїня проєкту «Малі історії великої війни» – мисткиня Уляна Креховець. Але, продовжуючи свою працю в Іконописній школі «Радруж» Українського католицького університету, вона змогла допомогти великій кількості вимушених переселенців. Проводячи майстеркласи з іконописання та роблячи замальовки в укриттях, Уляна не лише висвітлювала події війни, а й давала можливість дітям та дорослим швидше адаптуватись до жорстокої реальності. Про своєрідну молитву пензлем, як спосіб терапії, читайте в інтерв’ю.
Мисткиня Уляна Креховець Мисткиня Уляна Креховець

Зараз у Львові є багато вимушених переселенців. Як виникла ідея  залучати їх до іконописання?

Я не знала, де себе подіти, що робити, коли почалася повномасштабна війна. Кинулася шукати бронежилети, шоломи, медикаменти і все можливе. А потім зрозуміла, що є відповідні люди, які це вже роблять налагоджено. Тому повернулася до того, що робила щоденно – організації майстер-класів, написання ікон. Подумала, що маємо грантовий проєкт, і хто, як не ці люди, що тимчасово знайшли прихисток в УКУ, є зараз нашою спільнотою. Можемо з ними поділитися вмінням написання ікони, як арттерапевтичним досвідом для переключення від своїх переживань, своєї уваги на щось інше.

Під час війни ви почали малювати мало не щодня іконографічні зарисовки про те, що відбувається. Це така своєрідна хроніка війни у іконах. Ці рисунки ви виставляєте в соцмережах, люди реагують, дякують. Як виникла ідея таких воєнних замальовок?

Спочатку витягувала всі недописані ікони і дописувала вдома вечорами, бо спати було просто неможливо після новин.  Коли були такі жорсткі напади на Київ, написала в народній стилістиці ікону на склі «Богородиця Оранта» з абсиди Софії Київської.

Пізніше зрозуміла, що вже вичерпала себе на традиційних іконах та іконах на склі, що потрібне щось таке, що дасть можливість видати емоцію в найкоротший час. Почала робити графічні замальовки. Часто малювала в укритті. Брала з собою альбомчик і робила начерки маркерами: силуети, емоції, як люди виглядають в укритті, про що вони думають.

Дуже мене вразила одна ситуація, коли ми п’ять годин були в укритті в школі. Це було якраз після обстрілу Яворова. Тоді дуже багато людей зійшло в укриття. Мені здається, весь мікрорайон, близько ста осіб. Молодь себе поводить по-одному: вони приходять з собаками, з котиками, часом виходять по своїх справах. Не такі напружені. А старші особи – це погляд в нікуди. Думаю, вони згадували розповіді своїх дідусів, бабусь, батьків про те, що вони переживали у часі війни. Цей жах, що все повторюється, було видно на їхніх обличчях. Захотілося їх замалювати, записати, передати те, що відчувається в укриттях, навіть у відносно мирному місті. Як люди сидять, кожен зі своїми думками, своїми пережиттями. То був перший малюнок. Потім були теми захисту дітей. Матір з дитиною передала як Богородицю з Христом під обстрілом ракет. Зазвичай так є: стається якась подія, її хочеться записати. Спочатку сюжети були більш трагічного плану, а зараз вже можемо жартувати. Цим показуємо, що намагаємося триматися здорового глузду, мислити помірковано, берегти своє психічне здоров’я.

Вчора (21 березня) вийшла на вулицю, дивлюся: вже комунальники працюють, оновлюють фарбування дорожнього паркану. Він сірий, а мені так не хочеться зараз тої сірості. Думаю, що сьогодні нам треба позбутися сірості і одягнути якийсь яскравий колір. Розпростати плечі, підняти голову, додати кольору і віри,  якщо ми вже заявили на весь світ, хто ми, і як ми боремося. Десь в мене була замальовка з парканом. Така жартівлива. Є людина зневірена, понура, яка думає, що нічого з того не буде, що ми впадаємо в якусь прірву. І є молода людина, яка сприймає боротьбу і війну, як наш шанс переродитись, відновитися,  зрости глобально. Правда, це відбувається дорогою ціною.

Замальовка «Додати кольору і віри», всі роботи – Уляни Креховець

Мені було важливо показати іконографічність всього, що відбувається. Знаємо історію, коли Богородиця з маленьким Ісусом і Йосифом тікали до Єгипту, ховалися від знищення, переслідування. Це асоціюється з теперішнім часом. Всі жінки і діти, які зараз тікають, є повторенням тієї біблійної історії. На іконі «Втеча до Єгипту» зображують переважно Богородицю, яка сидить на осляті і везе маленького Христа. А в моєму трактуванні – це вантажна машина, в якій сидить Богородиця з Христом. Жінка з дитиною, які втікають з Маріуполя, з Чернігова, з Києва також уподібнюються до Богородиці з маленьким Христом. І  втікають вони не до Єгипту, а до Львова. В іконографії жест благословення зображують частинкою неба, звідки простягається рука Бога, що благословляє. Тут я це теж передала. Їде машина, потрапляє під обстріли. А оцей сегмент неба і Благословляюча Десниця Христа охороняє і своїм світлом огортає машину, оберігає матір з дітьми.

Замальовка «Втеча до Львова»

А це зображення створене під враженням історії про розстріл, коли люди стояли в черзі по хліб [Йде мова про артилерійський обстріл російськими військами житлового району Чернігова 16 березня 2022 р., – ред.] Я перефразувала слова Василя Симоненка: з «Де ви, кати мого народу?», на «Хто ви, кати мого народу?». Хто може таке зробити – розстрілювати коли людина стоїть в черзі по хліб? Вони [росіяни] ж самі дають дозвіл йти і брати цей хліб. Але разом з тим – це насмішка, це вбивство, це варварство, це насильство, це звірство. Не знаю, як це ще назвати. Це дуже страшно.

Замальовка «Розстріл у черзі по хліб»

Я раніше малювала фігурні маленькі іконки «Мої милі бозі». Зараз якось не малюються, бо мені не на часі… Ми з друзями ходили вчитися стріляти, розбирати і збирати Калашника [автомат], надавати першу домедичну допомогу. Так виникла замальовка «Мої милі бозі ідуть вчитися боронитися».

Замальовка «Мої милі бозі ідуть вчитися боронитися»

Оця замальовка – про Маріуполь, це, власне, коли бомбардували драмтеатр, де було багато дітей. І коли ми дізналися, що вже більше ста дітей вбиті росіянами, мені захотілося намалювати цих дітей. Просити весь світ через допис у Фейсбуці молитися. Це своєрідний контакт з нашими друзями з-за кордону, з Америки, з Канади, з Європи. Це були благання, тому що ми нічого не можемо зробити, не можемо тих дітей захистити. Одна надія – на молитву, і це було прохання: будь ласка, моліться за Україну. Особливо за українських дітей, бо росія вбиває українських дітей. Це свідоме вбивство.

Змальовка «Росія вбиває невинних дітей»

Якою є твоя молитва в час війни?

Кожен має свій спосіб молитви. В мене це була молитва пензлем, я собі вмикала Акафіст до Богородиці або Молебень та просто малювала, мені так легше зосередитись. Так , до прикладу, виник начерк Оранти. Після цього до мене звернулися друзі, щоби для них намалювати.  Спочатку намалювала п’ять таких ікон, одна із них поїхала в Гостомель з військовим госпіталем. Зараз багато замовляють з-за кордону, адже бажають мати щось символічне про Україну, щось цінне і святе для нас нескорених українців.

Для мене художник, митець в час війни – це той самий журналіст, який фіксує все явне, неявне, свідоме, несвідоме, все довкола. Тільки не словом, а зображенням. Я відчуваю, що коли ми переможемо, а ми обов’язково переможемо, то рисунки багатьох художників, які працюють і документують ці події і настрої, стануть  добрими нагадуваннями, залишать слід у культурі та мистецтві. Нас зараз так багато з пензлем, українське мистецтво в тренді!

Що малюють люди, які приїжджають в прихисток?

По-різному. Ми працюємо і зі студентами УКУ, і з працівниками, які хочуть трішки перезавантажитись, і з людьми, які знайшли прихисток в університеті. В мене вже є шаблони, які я пропоную. Це святий Миколай, Богородиця, Богородиця-Покрова, ангел-охоронець. Багато хто обирає ангела-охоронця. Є окремі дуже цікаві історії, які занотовувала на своєму Фейсбуці. В багатьох вимушено переселених осіб є агресія і неприйняття того, що відбувається. Уявіть собі: люди поїхали і невідомо, чи повернуться в рідну хату, у своє місто. Були дівчата з-під Луганська, вони мене питали, чи можна малювати ангела помсти. В них була агресія. Вони ображені, не до кінця все розуміють, з обережністю ставляться до нас. Вони запитали, і я не могла відповісти, що Ангел має бути тільки добрий, тільки лагідний. Я сказала: малюйте як відчуваєте. Власне, ікона на склі дозволяє таку творчість включати. Немає окремого канону, щодо кольору, жесту. Тому думаю, що ікона на склі – це дуже добра мистецька терапія і зараз дуже потрібна. Зрештую, це добра практика намалювати, і видати, випустити ту агресію, що осіла всередині, проговорити-промалювати.

Була дівчинка Ліза, яка малювала Миколая Чудотворця. Їй, здається, 5 рочків. Довкола Миколая, на рамці, намалювала всю свою родину. Сказала, що вони в різних містах, а вона хоче, аби всі зібралися докупки. Що просить Миколая, щоби всіх вберіг. Тобто дітям даєш фломастери, олівці, папір і вони переключаються, творять, радіють і вільно діляться своїми переживаннями. А дорослим треба когось, хто би покерував, організував. закликав, привів, задав тону, запитав.. Тому ікону на склі я бачу радше для дорослих або для дорослих з дітьми, коли мама і дитина можуть поспілкуватися, помалювати разом. Вони щось роблять разом, і це вже нагода для спілкування, своєрідна терапія. Це дуже важливо.

На одному майстер-класі були різні вікові категорії: від 6-річного хлопчика до 75-ти літньої бабусі. Ця бабуся була дуже стривожена і телефонувала в часі малярства до своєї коліжанки в Гостомелі і просила її виходити з міста, тікати гуманітарним коридором. Через телефон було чути постріли і вибухи. Це було дуже страшно. Була також жінка з Бучі, яка не могла додзвонитися до своєї родини. І в мене таке запитання до себе, До Бога: «А що я тут роблю? Взагалі для чого це? Чи зараз час для того, щоб малювати Миколая, щоби робити якийсь майстер-клас?». Якісь такі життєві контрасти. У той момент мені пригадалася сцена з фільму «Титанік», коли корабель тоне. А оркестр бере свої інструменти і грає тоді, як люди спускаються в рятувальні човни. Подумала, що замість тої скрипки чи віолончелі, в мене пензлик. Часом розумієш, що ти допомагаєш навіть чимось незначним, тут і тепер, часом, просто присутністю… Ми справді зараз можемо себе знайти кожен у своїй справі. Я думаю, що мистецтво зараз обов’язково знайде свою нішу. Будуть перегляди іконографічних тем. От цих невинно вбитих дітей можна порівняти з дітьми, яких Ірод знищив, шукаючи Христа. А тепер путін свідомо нищить дітей України. Це також свідомо роблять люди, підлеглі путіну.

Що вас обнадіює, а що тривожить в сьогоднішньому дні?

Обнадіює те, що ми повертаємося в реальність, що в темні часи добре видно світлих людей і також тих людей, які не є з нами. Оце відсіювання стало виразнішим. Починаєш консолідуватися зі своїми людьми, а з такими людьми легше і дієвіше щось робити. Ми нарешті нотуємо собі плани: що і як робимо. Звичайно, надія на Бога, на те, що наша віра, наше стояння за правду, молитви наших прабатьків, що споглядають на нас – спасуть нас і ця московська орда згине на віки вічні.

Читайте також: «Бідна вдова принесла кілька яєць, тушонку і кусочок хліба. Приймаєш поміч, дякуєш і плачеш», – отець Макарій, настоятель Унівської лаври

Дуже складно зараз говорити про прощення. Я думала про це, коли почалась війна. Наступна неділя після початку повномасштабного вторгнення була неділею прощення – початок Великого посту. Мені було цікаво, як отці в церкві будуть говорити про прощення. Священник на Літургії тоді сказав: «Давайте ми трішечки тему прощення відкладемо, бо важко зараз говорити про прощення. Спочатку простіть своїм рідним, примиріться вдома». Чи можна простити людину, яка не просить прощення у нас? Не визнає своєї провини? Коли цілий народ далі нас нищить, далі нападає, далі вбиває наших людей? А ми маємо прощати? В який спосіб? Який має бути цей акт прощення, коли немає цього зустрічного кроку: «Прости мені, я завинив перед тобою»? Як християни, ми можемо казати: «Так, ми їм прощаємо, ми не нападаємо, ми не зазіхаємо, ми захищаємося». Я бачу багато людей, які вже кажуть, що не треба мати злоби в серці, не треба нести агресивності, ненависті. Так, але це доки не прийде горе в нашу хату. Коли вб’ють сина, брата, коханого чоловіка, наскільки ви простите? Якщо повернутися до іконографії, то блудний син прийшов до батька просити пробачення, і батько прийняв його. Це є прощення. А тут яке прощення? З глибини віків росія жодного разу не визнала ні голодомору, ні катівні, ні обкрадання нашої культури. А тепер…я не знаю, чи народ росії коли-небудь прийде до нас просити вибачення… Дай Боже.

Розмовляла Любов Куртяк,
УКУ

ПУБЛІКАЦІЇ

Молиться за Україну і мріє стати священником, щоб служити люблячому Господеві і людям. Історія чотирирічного Святославчика25 червня

Одного недільного ранку у Львові, біля храму Святого архистратига Михаїла, зустрічаю маленького хлопчика. Його звуть Святославчик. Він з...

МЕДІА
Prev Next