АКТУАЛЬНО

Про що мріють діти із зони АТО?

Четвер, 27 жовтня 2016, 11:42
У рамках проекту соціально-психологічної допомоги «Точки опори» на Громадському радіо говорили про те, як діти переселенців адаптуються до життя у мирній частині України. Гостем програми була дитячий психолог, керівник Центру дитячого розвитку благодійного фонду «Карітас-Київ» Наталя Сиротич.

Сергій Стуканов: Про що мріють діти, які переселилися із зони АТО?

Наталя Сиротич: Переважна кількість із них мають одну з найбільших мрій — повернутися додому. Незважаючи на те, що вони вже прижилися, знайшли друзів, коли заходить мова про сокровенні мрії, кожен з них хоче повернутися.

Є діти, які туди їздять, але найскладніше з дітьми, хто там не буває. Вони самі говорять, що, навіть якщо там і не можливо жити, бо немає умов, вони хочуть просто повернутися та подивитися на те, що для них рідне.

Сергій Стуканов: Соціологи наводять такі дані, що 48 відсотків переселенців не збираються ніколи повертатися на покинуті території, жадають повернення хіба що третина. А серед дітей частка тих, які мріють повернутися, становить аж 90 відсотків. Тобто діти більше ностальгують за домівкою, ніж дорослі.

Наталя Сиротич: Виходить, що так. Але не потрібно забувати, що дорослі часто бояться говорити про те, що вони ностальгують, бояться порушувати теми, які їх травмуватимуть, і оминають їх. Діти ж, навпаки, завжди про це говорять, не бояться спогадів, не бояться озвучувати вголос, що хочуть повернутися, не бояться повернутися в травматичну подію та розповісти про котика, якого підстрелили і вони плакали за ним, не бояться розказати, яка іграшка і де в них лишилася. Я не можу сказати, що їм від цього менш важче, ніж дорослим, але, мабуть, вони швидше з цим справляються, тому що відкриваються назовні.

Покладіть до ранця своєї дитини записки з різними словами: «я з тобою», «я тебе люблю», «все буде гаразд», «чекаю на тебе дома зі смачними тістечками і чаєм». Це допоможе дитині відчути затишок і теплу атмосферу навіть у чужому домі.

Олександр Близнюк: Що пояснити дитині, яка постійно згадує про домівку, що туди найближчим часом повернутися неможливо?

Наталя Сиротич: Про такі речі діти якраз говорять у ході психологічної роботи та занять, оскільки вони перебувають у спеціальній обстановці. Дуже ефективною для дітей є арттерапія, вони багато свої думок виражають у малюнку. До речі, не страшно, коли дитина малює чорними кольорами, навпаки, видаючи цю чорну фарбу, дитина може залишити в цьому кабінеті всі свої спогади, які для неї видаватимуться не такими вже і страшними.

Часто в дітей, які до нас приходять, відбувається втрата із перебуванням тут і зараз. Вони або перебувають в мріях, що вони тут знайдуть своє місце, познайомляться з добрими друзями тощо. Або вони повертаються в минуле, де є місце поганим спогадам. І так вони можуть губитися, втрачати свої кордони, тому ми часто наші заняття починаємо з тілесних вправ, просимо їх намалювати свою долоньку на аркуші для того, щоб надати ідентифікацію, що ти тут, ось твоя долонька. Також ми граємо в тілесні ігри, пропонуючи зліпити з дитини сніговика, виліплюємо носика і дитина починає посміхатися.

Часто буває, що емоція, яка невидима назовні, виражається в тілі. Діти відкриваються у ритмічних танцях, у ритмічних рухах. У нас багато колективних ігор, коли діти можуть взятися за долоньки, загально аплодувати один одному тощо.

Представляємо сюжет журналістки «Громадського радіо» Аріни Капки про родину, яка переїхала з Луганська до Луцька і про те, як їхня дитина інтегрується в нове життя та середовище.

Сергій Стуканов: Для історії суспільств і для індивідуальних біографій відоме таке поняття, як втрачена золота доба або втрачений рай. Якщо дитину висмикнули зі свого дитинства і звичного середовища та переселили в інший бік країни, як це потім позначається на її розвитку? Чи ви помічаєте у дітей таке уявлення про втрачений рай?

Наталя Сиротич: Є два яскраві приклади, які ми помічаємо. Це діти, які швидко дорослішають після переселення, вони стають дуже правильними, в 10 років вже замислюються над тим, як заробити гроші, як витрати свій час на те, щоб якось допомогти мамі, а не пограти в комп’ютер. Вони дуже часто грають роль, що в них все добре, і носять маску.

Друга протилежність — це інфантилізм. Коли доросла дитина починає впадати в дитинство, вередує, постійно плаче, просить батьків лягти біля неї, побути рядом. Це відбувається, тому що вона думає, що, якщо повернуся в дитинство, де всі люблять і доглядають, то їй буде безпечніше.

Сергій Стуканов: Які ознаки того, що в дитини не все в порядку на новому місті? І які проблеми спостерігаються у дітей-переселенців?

Наталя Сиротич: Це неспокійний сон вночі, постійне повернення у спогади, тривожність, часто тривожні дітки щось тримають в руках, в них постійно щось падає з рук, вони стають неуважними, їм важно зібратися тощо.

Часто вчителі скаржаться на те, що діти-переселенці погано вчаться, а раніше вони вчилися добре, і від того дитяча самооцінка падає. Насправді, зараз мозок цієї дитини думає про інше, і він не може бути поки що настільки уважним, як завжди.

Сергій Стуканов: Як дитині-переселенцю налагодити нормальну комунікацію з однолітками?

Наталя Сиротич: Проблема інтеграції стоїть дуже гостро. Часто дітям дають кліше, і ставляться до них скептично.

Сергій Стуканов: Як дати раду?

Наталя Сиротич: Батькам потрібно поговорити з вчителями, пояснити їм проблему, щоб вчитель більше проводив ігор в класі. Це можуть бути психологічні ігри Клауса Фопеля, які є дуже ефективними. Вони допомагають дітям висловити свою думку, тобто вони здружують колектив та роблять його міцнішим. Це може бути спільна композиція свого класу, коли діти разом роблять віночок з тих квіточок, які принесла кожна дитина. І коли дитина бачить на цьому віночку квіточку зі своїм іменем, вона розуміє, що є частиною колективу.

Батькам раджу впровадити методику щоденних записочок. Покладіть до ранця своєї дитини записки з різними словами: «я з тобою», «я тебе люблю», «все буде гаразд», «чекаю на тебе дома зі смачними тістечками і чаєм». Це допоможе дитині відчути затишок і теплу атмосферу навіть у чужому домі.

Сергій Стуканов: Для батьків також переїзд надзвичайно стресова ситуація. І інколи вони виплескують свої емоції на дітей. Як не варто поводитися батькам стосовно дітей?

Наталя Сиротич: У нас була семирічна дівчинка, яка прийшла до нас у важкому стані, постійна плакала і тікала з центру, не кажучи куди. Вона виходила з Центру і йшла в Луганськ. Вона не розуміла, що якщо вона вийде від нас, то до Луганська не потрапить.

Батьки привели дитину і не сказали, що відбувається з нею, а самі не могли проводити спільні семінари. І я не могла зрозуміти, що відбувається з дитиною, тому що вона від нас йшла в одному стані, а поверталася зранку знову дивна.

Виявилось, що вдома була бабуся, яка включала новини із подіями війни, яка йде на сході, постійно плакала, нарікала на владу, примовляла, коли це все закінчиться. І дитина це все бачила, перебуваючи постійно у стресовому стані.

В результаті ми поговорили з батьками, вони пояснили нам проблему, ми разом спробували її вирішити, і ця дівчинка зараз абсолютно змінилася. Її не впізнати, вона поводить себе абсолютно нормально.

Сергій Стуканов: Яке ваше напутнє слово до батьків?

Наталя Сиротич: Любіть своїх дітей, прислухайтеся до них, сприймайте їх такими, які вони є. Якщо вони хочуть щось кинути, дайте їм таку можливість, якщо вони хочуть стрибати по калюжах, взуйте гумові чоботи і стрибайте разом із ними. Не забороняйте дитині робити щось, не замінивши це чимось іншим. І просто усміхайтеся частіше, діти дуже відчувають ваш внутрішній спокій.

Повний текст програми

hromadskeradio.org

ПУБЛІКАЦІЇ

«Богослов’я − це своєрідний мозок Церкви, це її інтелектуальне життя!» − десять тез про богослов’я в Україні14 грудня

Перспективи розвитку богослов’я в Україні обговорювали в прямому ефірі програми «Відкрита Церква. Діалоги». Гостем студії «Живого ТБ» був...

МЕДІА
Prev Next