АКТУАЛЬНО

«Сьогодні немає більш важливої місії, як допомогти людині в потребі», – отець Сергій Триф’як, директор «Карітас-Коломия»

Понеділок, 09 травня 2022, 16:35
«У нашій країні війна. Ми маємо мільйони біженців. Ми маємо мільйони внутрішньо переміщених осіб, які приїхали у певні регіони не тому, що вони так захотіли, а тому, що в їхні домівки прилетіли снаряди. Ми повинні бути біля тих людей і разом із ними для того, щоб допомогти їм. Це виконання нашої християнської місії. Для нас сьогодні не може бути більш важливої місії, як допомогти людині у потребі».

«Відступи від зла і чини добро, шукай миру і його тримайся» (Пс. 37, 27). Саме цими словами можна сьогодні охарактеризувати стратегію соціального служіння Церкви. Це служіння Українська Греко-Католицька Церква здійснює багатьма методами та шляхами, в основі яких залишається свідчення благовісті про воскреслого Христа, — Христа, який пізнав, що таке терпіння, ненависть і злоба людини, але попри все залишився вірним, милосердним та правдивим.

Сьогодні, переживаючи воєнний стан, ми також досвідчуємо терпіння, ненависть та злобу людей. Нас також переповнюють різні негативні емоції та пережиття. Часто вони перешкоджають нам залишатися вірними, милосердними та правдивими. Та, попри все, безліч моментів добра і служіння, які спостерігаємо у цей складний та тривожний час, вселяють надію та наближають нашу перемогу, — перемогу, що розпочинається із перемоги добра над злом у власному серці.

Тому сьогодні ми спілкуємося із отцем Сергієм Триф’яком про служіння, яке команда «Карітас-Коломия» здійснює тепер, повертаючи людям віру в перемогу добра над злом.

Отець Сергій Триф’як є священником Коломийської єпархії УГКЦ та директором Благодійного фонду «Карітас-Коломия». Водночас це не перешкоджає йому опікуватися Патріаршим паломницьким центром УГКЦ. Упродовж свого життя, за словами отця Сергія, вже від зародження покликання до священства в колі молодіжної спільноти Господь готував його до цього моменту, коли він має нагоду послужити тим, хто страждає від війни, загоїти рани та нагодувати голодних. Це служіння, яке сьогодні повинен здійснювати кожен, щоб справді мати право називати себе християнином чи навіть людиною. Адже своїми добрими вчинками, своєю любов’ю та служіння для ближніх ми постійно наближаємо перемогу нашого українського народу.

1. Отче Сергію, слава Ісусу Христу! В один момент свого життя ви здійснили, мабуть, найважливіший вибір свого життя — стати священником. Як це сталося? І чому саме ви вирішили обрати саме таку життєву дорогу?

Покликання… Напевно, моє покликання зародилося у молодіжній спільноті. У 2001 році в Коломиї була створена молодіжна спільнота «Діти світла». І я долучився до них уже в перші місяці. Аналізуючи цю історію із погляду теперішнього, мене надзвичайно надихало те, що у цій спільноті я є потрібний іншим. У цій молодіжній спільноті я мав нагоду реалізовувати себе як у молодіжному лідерстві, так і в Церкві. Я відчував, що роблю для Церкви щось потрібне. Саме у цьому моє покликання доволі швидко зростало. Вже у 2002 році я розпочав своє навчання у Варшаві. Саме це спонукало мене йти вчитися, щоб у майбутньому стати священником. І напевно, це покликання мені було дано саме задля того, щоб реалізовувати усі ті справи, які ми робимо зараз. Останнім часом мої роздуми є такими: можливо, Господь використовував мене у певних своїх задумах, щоб приготувати до того, щоб сьогодні я міг послужити людям.

2. Чи підозрювали ви колись, що будете лікувати душі людей у період війни? Як ви зустріли початок цієї війни?

Насправді, я ніколи не думав, що війна може бути настільки близькою. Ми готувалися і розмовляли в усій структурі «Карітасу» про те, що війна є можливою. Тому ми повинні бути готовими і розуміти, що ми робитимемо вже з перших днів і надалі. Але на ментальному рівні мені й надалі здавалося це неможливим. Проте, вже у перший день до нашого міста прилетіло п’ять ракет. І хоч ми далеко на заході країни, ця війна стала для нас дуже близькою.

Очевидно, що рани війни не є для нас настільки видимі у знищених будівлях. Адже наші цивільні будівлі фактично не знищені. Але ми приймаємо людей із величезними травмами та ранами, які потребують різноманітного лікування. Напевно, саме ми є на передовій гуманітарного реагування. Ми прагнемо забезпечити людей продуктами, засобами гігієни, безпечним укриттям, де люди мають змогу проживати у гідних умовах та мати усе необхідне. Водночас ми розуміємо, що рани війни не є лише матеріального характеру. Адже, перш за все, йдеться про наші душевні рани.

Саме ці рани ми мали нагоду спостерігати минулого тижня. Будь-який не до кінця зрозумілий нам крок наших духовних лідерів був надзвичайно болючим для людей. Люди сприйняли цей крок крізь призму власного пережиття і болю. Гіркота переливалася через краї. Це було дуже гірко. Мабуть, в інших моментах такої реакції не було б. Але зараз ці рани кровоточать. Шалено кровоточать.

3. Що змінилося у вашому житті і служінні після 24 лютого?

До 24 лютого ми мали дуже багато планів. Як «Карітас» в основному ми займаємося соціальною допомогою. Це — допомога для літніх людей, для дітей у різних соціально важких обставинах, для бездомних. Ми також маємо Католицьку школу. Як на мене, ми боролися із бідою людей, але вона була локальною і зазвичай ми разом могли її певним чином долати. Сьогодні ж більшу частину своїх проєктів ми переорієнтували на гуманітарне реагування. Ці соціальні речі, які в основному були спрямовані на місцевих людей, дещо відійшли на задній план. Очевидно, що ми не можемо залишити тих людей, які не мають нікого іншого, щоб їм допомогли. Але з іншої сторони, усі наші основні зусилля є направлені на те, щоб допомагати переселенцям та біженцям. З перших днів війни ми розпочали прийом гуманітарних вантажів та їхнє перенаправлення на Схід України, у зони бойових дій, де люди знаходилися у набагато складнішій ситуації. Ми прийняли і відвантажили багато фур та невеликих мікроавтобусів. Важко насправді це підрахувати, але це вже близько 20 фур та 50 мікроавтобусів, які ми відправили із Коломиї з різноманітною допомогою. Ми також відправляли поїздами. І насправді перенаправляли усім, чим тільки можна, щоб уже зараз прийти людям на поміч, у той момент, коли вони цього потребують найбільше. Ми старалися, щоби наша допомога доходила найбільш вчасно. До прикладу, як тільки були звільнені території поблизу Києва, ми відразу направили вантажі, щоби наша допомога прийшла саме у той момент, коли цього найбільше потрібно. Насправді, ми мали від цього велику сатисфакцію, що можемо допомагати саме тим людям, які потребують допомоги вже тепер.

Друга річ полягає у тому, що ми також розуміємо, що гуманітарна допомога вичерпується. Тому ми повертаємося на свої проєктні рейки, на котрих ми вже вміємо працювати і працювали багато років. Сьогодні це проєктні рейки для гуманітарного реагування, щоби допомогти людям, які приїхали у наш регіон, — а це десятки тисяч людей, котрі дуже часто не мають необхідних для прожиття засобів. Ми також розуміємо, що цих людей російська пропаганда намагається стикнути із нашими місцевими людьми у якихось певних політичних чи мовних дебатах. Ми ж намагаємося цьому протистояти, надаючи їм необхідну матеріальну допомогу, безпечні простори для дітей, юридичні та психологічні консультації. Все для того, щоби ми у державі були і почувалися єдиними і щоби цим людям допомогти саме таким чином, як їм потрібно.

4. Куди саме були направлені вантажі із Коломиї?

Багато вантажів було відправлено до Києва, до Запоріжжя, для «Карітасу-Маріуполь», який був евакуюваний до Краматорська. Також була направлена допомога до Вознесенська, Чернігова та Харкова. Зазвичай, це були осередки, які найбільше потребували нашої допомоги і тому просили нас про неї.

5. Розкажіть більш детально про те, які проєкти ви продовжуєте здійснювати у «Карітасі-Коломия»?

Перш за все, це проєкти, які стосуються літніх самотніх людей. Серед них — люди, які проживають у своїх домівках і ми їх відвідуємо, і люди, які проживають у нашому будинку для літніх людей. Цей будинок прийняв додатково внутрішньо переміщених осіб. Зазвичай, у цьому будинку мешкає 20 осіб, але ми ще прийняли 15 літніх людей та осіб з інвалідністю. Таким чином, зараз у ньому проживає 35 людей. Це проєкт, який ми не закрили, а навпаки були змушені розширити. Адже потреби людей з інвалідністю ніхто не намагався забезпечувати у першу чергу. Тому ми зрозуміли, що ми мусимо їм допомогти.

Ми також не залишаємо дітей із соціально складних сімей. Ми розуміємо, що якщо до цього часу існувала криза у сім’ї, то скоріш за все, вона продовжується і зараз. Тому ми намагаємося бути поруч із ними, їх обдзвонювати та допомагати їм матеріально перед Великоднем. Їхні кризи не повинні перешкоджати їм святкувати і радіти.

Ми переформатували роботу нашої Католицької школи, яка діє завдяки «Карітасу». Зараз вона виглядає інакше, адже ми були змушені відмовитися від дитячого садочку через вимоги безпеки. Проте, наша школа продовжує працювати у змішаній формі. Ми маємо власне бомбосховище, тому це дозволяє нам продовжувати.

Що ще такого? Продовжуємо годувати бідних людей та безхатченків, які приходять до нас. Вони також залишилися самі, тому ми повинні це продовжувати. Мабуть, це ті основні речі, які ми робимо.

Варто також наголосити на тому, що ми особливо продовжуємо розвиток нашого соціального служіння. До війни воно певним чином здійснювалося у всіх єпархіях. Сьогодні ті ж виклики, які стоять перед нами, вони також стоять перед нашими парафіями і Церквою. Адже люди приїхали у різні місцевості, і там вони мають жити, користуватися інфраструктурою, ходити до церкви. Тому ми залучаємо зараз парафії до того, щоб вони надавали допомогу переселенцям, які опинилися у них. Принаймні, ту допомогу, яку можуть. У цьому ми намагаємося їх підтримати ресурсами.

Ми маємо кілька центрів, де ми видаємо допомогу. Вони розташовані не лише у Коломиї. Часто вони знаходяться біля наших греко-католицьких церков. Саме вони стали невеликими ресурсними центрами, де ми надаємо допомогу і збираємо її задля того, щоб передавати далі.

Це ж саме стосується наших шелтерів, наших прихистків. Усі вони є церковними структурами. Це — монастир Святого Вінкентія у Дорі, Реколекційний центр нашої єпархії, два парафіяльні будинки, котрі прийняли людей для проживання і надають піклування. Як на мене, це чудовий приклад соціального служіння щодо людей, які приїхали до нас.

6. Діяльність «Карітасу» неможливо уявити без працівників та волонтерів. Скільки їх сьогодні у вас і хто ці люди? Як вам вдається творити одну команду?

Насамперед варто сказати, що наша команда сьогодні є надзвичайно об’єднаною, але вона є різною. У перший день війни ми усі вийшли на роботу, хоч і розуміли, що багато закладів вже закрилися, а школи не працюють. Однак, ми зібралися. Зібралися задля того, щоби порадитися, яким чином ми маємо реагувати. Цей перший день був позначений розмовами між собою та молитвою. Так, ми мали у той день багато часу на нашу спільну молитву. І насправді від початку війни ми маємо як спільнота «Карітасу» набагато більше молитви, і це нас об’єднує. Цікаво, що ця молитва об’єднує не тільки тих людей, які були у нашій команді від самих початків «Карітасу», але й внутрішньо переміщених осіб, які приїхали до нас та стали нашими волонтерами, працівниками. Це також допомагає нам тримати себе у духовній рівновазі.

Інша річ: ми чітко розуміємо те, що ми чогось можемо не знати. Ми багато комунікуємо із нашим національним офісом, нашими партнерами, запитуючи їх про те, як ми можемо реагувати у тих чи інших ситуаціях. Хоч часто ми не маємо простеньких відповідей на свої запитання.

Ми маємо шалений наплив людей. Мені здається, що на сьогодні ми вже маємо 8 тис. офіційних бенефіціарів, яким нам вдалося допомогти від початку війни. Можливо, їх вже значно більше. Це все стає можливим завдяки тому, що разом із командою ми володіємо різними способами діл та допомоги. Ми працюємо у малих командах, коли беремо на себе відповідальність за якийсь напрямок, і працюємо у великій команді, коли ми збираємося і обговорюємо те, що нас турбує. До прикладу, був момент, коли дуже багато говорили про наші гуманітарні вантажі, відтак — говорили про поселення, а тепер багато часу присвячуємо розмовам про те, як ми маємо допомагати нашим бенефіціарам. Що саме вони потребують, чим ми можемо допомогти, як зробити усе вчасно і якісно, як врахувати усі потреби людей — це наші теперішні розмови. Таким чином, наша команда є дуже великою. Я думаю, що у всіх наших напрямках та установах, якими опікується «Карітас», ми скоро наблизимося до числа у 100 осіб. Також це 400 волонтерів, які у різний спосіб долучаються до нас. Щоденно у нас працює 30–40 волонтерів, без яких ми б не дали собі раду. Волонтери — це наша основа, яка заповнює дуже багато потреб.

7. Багато сьогодні сумніваються у тому, що Церква повинна займатися гуманітарною допомогою, адже це не її основна місія. Як би ви відповіли на цей закид? Як Церкві вдається поєднувати і молитву, і благодійність?

Як на мене, це надзвичайно важливо, щоб Церква не стала просто благодійною організацією. Тут ми маємо брати собі за приклад Ісуса Христа. Для мене як для священника немає іншого прикладу. У певних ситуаціях ми справді повинні робити конкретні речі. Очевидно, що є час для молитви, а є також час, коли ми повинні простягнути руку допомоги ближнім. Інколи нам видається, що ми повинні розділити ці речі. Однак, розділити любов до Бога і до ближнього неможливо. «Коли ми кажемо, що любимо Господа Бога, але ненавидимо ближнього, то ми є неправдомовцями». Коли ми є байдужими до біди нашого ближнього, ми обманюємо самих себе. Ми не можемо називати себе християнами, якщо ми не допомагаємо ближньому у його біді. У нашій країні війна. Ми маємо мільйони біженців. Ми маємо мільйони внутрішньо переміщених осіб, які приїхали у ті чи інші регіони не тому, що вони так захотіли, а тому, що у їхні домівки прилетіли снаряди. Ми повинні бути біля тих людей і разом із ними для того, щоб допомогти їм. Це — виконання нашої християнської місії. Для нас сьогодні не може бути більш важливої місії, як допомогти людині у потребі. У цій такій суперечці ми можемо взагалі опуститися до того фарисейського дотримання закону суботи: «Чого ти зцілюєш людину у суботу?» Руку допомоги ми повинні простягати кожного дня. Особливо у цей складний час нашого духовного пережиття Страсного і Світлого тижня — ми маємо бути разом із цими людьми. Тому неможливо жодним чином розділити наші місії молитви та допомоги людям.

8. Упевнений, що упродовж війни у вас вже траплялися цікаві історії чи свідчення людей. Чи можете поділитися найбільш вражаючими для вас?

Мене дуже надихають історії про людей, яких Бог провадить через обстріли чи полон. Мою дуже добру знайому було взяти у полон. Вона була активісткою, але для мене залишалося незрозумілим: за що її взяли у полон, чому вона знаходиться саме там, у росіян, для чого взагалі робити якісь такі кроки, якщо це й так було окуповане місто. Через кілька днів її звільнили. У цьому я також бачу Божий промисел, адже вона не змінила своїх поглядів. Цей полон не переламав її. Хоча її змушували змінитися, перестати публічно висловлювати свої переконання відносно нашої держави, її єдність та нашу перемогу. Однак, це навпаки додало їй внутрішньої сили, певного внутрішнього стержня, щоб надалі продовжувати це робити. Сьогодні ми багатьох людей ховаємо, ми маємо дуже багато болю, наші друзі гинуть на півдні чи сході України, під Києвом. Але водночас ми усвідомлюємо, що навіть найгірші випробування дають нам надію, що ми переможемо. Я дуже радий, що у нас ще не було такого моменту, коли би ми усі падали у зневіру чи депресію, у якийсь важкий психологічний стан. Очевидно, що на кожного ці хвилі час від часу находять. І тому кожен потребує доброї розмови один з одним чи навіть із психологом. Але ми продовжуємо вірити у перемогу попри все. Тому особисто мене надихає приклад моєї подруги, яка перебувала у полоні.

9. Отче, ви також є директором Паломницького центру УГКЦ. Як нам стало відомо, сьогодні він також відповідає на потреби людей і намагається брати активну участь в евакуації людей. Що це за ініціатива, як вона зародилася і які її результати на сьогодні?

Перш за все, мені важко сказати про якісь результати, адже ми ще не робили жодного підрахунку. Але це ще не були цілковито евакуації. Ми відвозили військовослужбовців на фронт. Відтак звідти забирали людей, яких було потрібно привезти сюди. Це також були евакуації з Фастова, із Дніпра. Кілька разів ми відвозили людей за кордон. А саме зараз ми якраз розпочинаємо той етап, коли ми усвідомлюємо, що маємо певну кількість прихистків і шелтерів, які приймають людей, що дозволить нам евакуйовувати людей із цих небезпечних регіонів. Робимо це у співпраці із нашими осередками «Карітасу». На даний момент ми також творимо своєрідну базу даних наших шелтерів для того, щоб ми могли відразу перенаправляти людей уже під час евакуації. Таким чином, пряма евакуація із небезпечних місць Сходу у шелтери тільки розпочинає працювати. Я дуже надіюся, що вже цього тижня нам вдасться зробити перший рейс. Ми не є великою організацією і володіємо лише одним автобусом. Але це якраз те, що ми могли і можемо робити.

10. Наприкінці, чи можемо ми як пересічні вірні та християни своїми добрими вчинками, своєю благодійністю наблизити перемогу нашого народу у цій війні?

Кожен, хто зараз з усіх сил намагається добре виконати свою роботу, наближає нашу перемогу. І точно пришвидшує цю перемогу. Бо сьогодні є саме той момент, коли потрібно робити саме те, що треба. Те, що вмієш, знаєш, можеш — робиш. Це завдання кожної людини та кожного християнина.

Щиро дякуємо за ваші відповіді та виділений час!

Розмовляв о. Іван Вихор,
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

ПУБЛІКАЦІЇ

«Від нашої ефективності сьогодні залежить не тільки добробут людини, а й навіть її життя», – отець Любомир Яворський19 травня

«Основна роль Церкви в усі часи – душпастирське служіння, у якому вона дбає про душу людини. Але війна дуже "підсвітила" соціальне служіння...

МЕДІА
Prev Next