АКТУАЛЬНО

«Суспільство зрозуміло, що Церква — це жива структура!» — релігійний журналіст Юліана Лавриш

Середа, 21 лютого 2018, 13:19
Мабуть, кожен із нас може на власному досвіді переконатися, що сучасний світ змінюється з блискавичною швидкістю. Проте відкриття і зміни дають нам не тільки нові вигоди, без яких нам тепер важко уявити свій день, а й проблеми та виклики, що стосуються суспільного та духовного життя людини. Українська Греко-Католицька Церква намагається проговорювати ці проблеми, шукати їх розв’язання та надавати духовний супровід корисним перетворенням для України, яка — попри випробовування Майдану, анексії Криму, війни на Сході — не втратила бажання до свободи та духовного зростання.

Наша співрозмовниця Юліана Лавриш — кандидат наук із соціальних комунікацій, викладач кафедри нових медій факультету журналістики ЛНУ імені І. Франка, релігійний журналіст  та один із редакторів медіаресурсу “Духовна велич Львова” — переконана, що ланцюжок комунікації “Церква — нові медіа — суспільство” — це саме той трикутник, який допоможе покращити міжрелігійний та міжконфесійний діалог заради зміцнення і розвитку нашого суспільства. Отож, про особливості цього діалогу — далі в нашій розмові.

 

“ЦЕРКВА НЕ ТІЛЬКИ МОЛИТЬСЯ,
А Й ЗАЙМАЄ АКТИВНУ ГРОМАДЯНСЬКУ ПОЗИЦІЮ”

— Пані Юліано, у 2017 році ви презентували свою монографію “Церква в нових медіях України: проблеми і пріоритети комунікації”, яка стала продовженням вашої кандидатської дисертації. Що нового можуть почерпнути читачі цієї праці? Які основні моменти ви можете назвати?

Цю книжку я готувала здебільшого з науковою метою. Вона справді є відображенням кандидатської дисертації, яку я захистила у квітні 2016 року на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Проте до видання ввійшло тільки два розділи з моєї наукової роботи.

У першому розділі моя увага зосереджена на комунікації, тобто що це таке та навіщо вона потрібна: навіщо Церкві потрібно виходити на майданчик комунікації, навіщо духовенству створювати свої акаунти в соціальних мережах, блоги, YouTube-канали. Іншими словами, навіщо це все потрібно, як  це загалом сприяє розвитку суспільства.

Другий розділ присвячений комунікації Церкви і суспільства через платформу Майдану. У ньому я осмислюю те, наскільки змінилося ставлення суспільства до Церкви через ті події, які відбувалися на Майдані. Переломним моментом, на мою думку, було 30 листопада 2013 року, коли мирні протестувальники після першої “зачистки” Майдану бігли до Михайлівського Золотоверхого собору. Можна сказати, що відтоді Церква стає головною в комунікації, бо ми бачимо, як храми відчиняють свої двері для майданівців, як приймають їх, а пізніше і те, як Церква щонеділі виступала в громадських вічах на майдані Незалежності. Я досліджую, як Церква комунікує через нові медіа, тобто соціальні мережі й ті, які виникають під час Майдану. Загалом я осмислюю те, що, власне, Церква не тільки молиться, а і займає активну громадянську позицію.

Пізніше я аналізую те, як ця комунікація, яка відбувалася на Майдані, перейшла на Схід та звертаю увагу на феномен військового капеланства. Розглядаю також, як Церква комунікує з людиною через різні біоетичні проблеми (наприклад, аборт, штучне запліднення, евтаназії тощо). Я навіть присвячую окремий розділ тому, що саме на ці теми пишуть українські медіа ресурси, і намагаюся зробити висновки: чи збігаються позиції українських медій з позиціями Церкви з приводу цих питань.

Третій розділ в монографії має більш практичний характер. Адже її читатимуть не тільки люди, які є фаховими релігієзнавцями, журналістами чи просто людьми, зацікавленими в дослідженні комунікацій. Сподіваюся, що реципієнтами виступатимуть люди, які хотіли б щось почерпнути з цієї тематики, але ще не зовсім в ній є заглибленими. Саме тому в третьому розділі вміщений мій журналістський доробок: інтерв’ю з духовними лідерами абсолютно різних конфесій і релігійний деномінацій. Усі інтерв’ю, звісно, стосуються тематики Майдану. 

 

“ЦЕРКВА ВИЙШЛА НА ЗОВСІМ ІНШИЙ РІВЕНЬ КОМУНІКАЦІЇ,
БО СУСПІЛЬСТВО ЗРОЗУМІЛО,
ЩО ЦЕРКВА — ЦЕ ЖИВА СТРУКТУРА”

— Що ви нового відкрили під час свого дослідження? Можливо, вдалося поглянути на певні речі під іншим кутом зору?

Церква вийшла на зовсім інший рівень комунікації. Не з точки зору, що Церква почала щось пропонувати нове, бо вона виконувала всі ті самі функції, що й протягом усіх століть перед тим. З точки зору рецепції суспільства. Люди зрозуміли, що Церква це жива структура, а не є якась пасивна спільнота бабусь, які моляться. Це жива інституція, яка відчинила свої двері і сказала: “Ми вас захистимо!”

Ми бачимо, що суспільство все ж таки брало до уваги ті думки, які говорила Церква. Ми також не забуваємо про віча на Майдані, які починалися з молитви, а також і про те, що на Майдані були представники різних релігійних напрямів. Тож після цього я зрозуміла, що треба досліджувати це все, бо відбувається щось абсолютно нове.

У третьому розділі моєї кандидатської дисертації є соціологічне дослідження. Я брала шість різних соціальних груп. Це були студенти духовних закладів, семінарій різних конфесій (УПЦ КП і УГКЦ), світських вишів та релігійні журналісти. Вони мали заповнити анкету, в якій запитувалося про те, якими шляхами Церква сьогодні  може комунікувати та заохочувати людей до цієї живої комунікації. Для мене найцікавіше було простежити, що думають майбутні священики щодо цих питань.

Крім того, нещодавно я мала зустріч із семінаристами Львівської православної богословської академії (УПЦ КП), на якій мені було цікаво послухати думки, що молоді священики абсолютно готові до змін в комунікації, і те саме було в результатах мого соціального дослідження. Адже тепер вони знають, як працюватимуть зі своєю паствою і долати проблему розколу.

 

“ДОКИ СУСПІЛЬСТВО ВВАЖАТИМЕ, ЩО ЦЕРКВА ДЛЯ
НЬОГО ЦЕ ЛИШЕ БУДІВЛЯ, ДОТИ МИ НІЧОГО НЕ ЗРОБИМО”

— Який зараз діалог між Церквою та засобами масової інформації? І яке місце в ньому посідає суспільство?

На жаль, мої колеги не завжди вміють спілкуватися з духовенством, а духовенство не зажди вміє правильно спілкуватися зі ЗМІ. Насамперед це спричинене взаємними стереотипами. На жаль, мої колеги часто шукають у Церкві сенсацію, а деякі ЗМІ висвітлюють Церкву лише в негативному світлі.

Журналістам треба говорити, що Церква не політична структура! Я зі студентами часто аналізую інтерв’ю різних журналістів від різних медіа. І ми бачимо постановку запитань, яка нічим не відрізняється від методу спілкування з депутатом, політиком. Одразу видно, що журналіст підсвідомо не розуміє, що Церква і політика — це окремі інституції. Мало хто з працівників мас-медіа знає, існує певний етикет спілкування з духовенством. Привітання, звернення, влучне перше запитання та відповідний одяг — це засоби для успішного інтерв’ю з духовною особою.

Ця проблема має глибокі корені зокрема через атеїстичне виховання в Україні ще з Радянського Союзу. Дуже шкода, що ми досі пожинаємо ці плоди. Саме тому релігійна журналістика сьогодні непопулярна, бо для більшості редакторів це не цікаво. Вони віддають перевагу темам політики чи економіки, бо це рентабельно. На їхню думку, рубрику “Релігія” можна помістити в рубрику “Культура” або ще десь окремо в куточку.

Мені подобається американський досвід, коли в США навіть у кожній районній газеті є свій фахівець з питань релігій, який пише тільки на релігійну тематику. В Україні теж потрібно створи таку спеціалізацію і нарешті сказати, що релігія — це не культура, це окрема, самобутня тематика!

Водночас потрібно зауважити, що часто не дуже ефективно працюють і прес-служби при Церквах (звичайно, ідеться не про всі прес-служби!). Є такі сайти, які оновлюються кілька разів за місяць. Це не робота! Якщо ви хочете, щоб ваша конфесія могла себе позиціонувати в суспільстві, спілкуватися з вірними, то потрібно щось для цього робити. Мабуть, тоді варто готувати фахівців для церковних прес-служб і фахівців для релігійної тематики.

І тут я б хотіла подякувати редактору газеті “День” Ларисі Івшиній. Коли я прийшла до неї і сказала, щоб ми зробили колонку на тему релігії, бо це потрібно для суспільства, то вона одразу ж це схвалила. Саме так у 2012 році стартувала колонка “Медіа і релігія” в газеті “День”.

Із сумом згадую, як під час роботи куратором у Літній школі журналістики газети “День” у 2012 році я спитала 20 студентів із різних куточків України: “Що для вас є храм?” Більшість із них мені сказали, що храм для них є пам’яткою архітектури. І я зрозуміла: доки суспільство вважатиме, що Церква для нього це лише будівля, то ми нічого не зробимо.

 

“ВАЖЛИВО, ЩОБ ПОКАЗНИК РЕЛІГІЙНОСТІ
БУВ НЕ КІЛЬКІСНИЙ, А ЯКІСНИЙ!”

— Очевидно, що в різних куточках України переважає та чи та релігійна спільнота. На ваш погляд, як “територіальний чинник” вливає на комунікацію між Церквою та суспільством?

Справді, ми в Україні маємо “побожну” Галичину (Західну Україну) та менш “побожні” інші регіони України, оскільки на Заході в певний час вирувало потужне життя підпільної Церкви. Тому тут люди по-іншому розуміють духовність. Що стосується інших регіонів, то там більш плачевна ситуація. Храми зазвичай є порожніми, молиться кілька бабусь. На мою думку, ті події, які відбулися в Україні вплинули на релігійність у регіонах.

Зокрема, коли я була в Одесі влітку 2016 року, то мала нагоду поспілкуватися із місцевим духовенством, щоб дізнатися про тамтешню релігійну ситуацію. Мене вразило те, що на відміну від Львова, де міська влада сприяє міжрелігійному порозумінню, в Одесі все навпаки — влада зовсім не піклується про релігійний діалог. Їй потрібні священики, коли треба посвятити школу чи перерізати стрічку тощо, але внутрішніх перемовин немає. Однак єпископи з різних конфесій активно спілкуються між собою. Ба більше, вони без запрошень спільно моляться і відвідують одне одного. На мій погляд, у Галичині побожність більш показова, а в Одесі чи інших регіонах центру, півночі, півдня, сходу приходять до храму ті, кому це дійсно потрібно. І це дуже відчутно.

Можна сказати, що люди по-іншому починають відкривати духовне життя. Ми, як етнос, зберегли це духовне джерело. У книжці я також розмірковую, чому 30 листопада 2013 року українські протестувальники (переважно молодь) бігли саме до храму. Я часто буваю в Києві і прогулююся тими вулицями, де відбувалися активні події під час Майдану. У центрі столиці можна було сховатися в будь-якому закладі: в кафе чи в готелі... Проте молодь біжить до храму! І для мене це символічно. Хоча студенти живуть за сучасними секуляризованими поглядами, на підсвідомому рівні все-таки проявився внутрішній український архетип релігійності.

Те саме можна сказати і про Схід України. Військові, які приїжджають сюди, говорять, що навряд чи вони вистояли б до цього часу... Адже там духовенство допомагає їм долати всі виклики.

Я думаю, що є багато прикладів, орієнтуючись на які ми можемо зробити так, щоб показник релігійності був не тільки кількісний, але і якісний, бо це найважливіше! Попри те, що в Україні багато проблем, вона перемагає, бо ми є переможцями в силі духу!

 

“ПОТРІБНО РОЗУМІТИ, ЩО СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ.
Я ЗНАЮ БАГАТО ЛЮДЕЙ,
ЯКІ ЧЕРЕЗ СОЦМЕРЕЖІ ПРИЙШЛИ ДО ХРАМУ”

— Зараз сучасній людині дедалі важче обійтися без соціальних мереж, бо там можна знайти практично всіх або практично все. Як Церква використовує такий канал зв’язку?

Безперечно, є багато викликів, недоліків і переваг комунікації в соціальних мережах. У суспільстві існує такий стереотип, що Церква є закритою інституцією. Мовляв, туди ходять лише побожні та праведні. Проте, коли священик створює свій акаунт у соціальних мережах, то він показує, що Церква це спільнота звичайних людей, які також ведуть активний громадський спосіб життя. Так ми бачимо, що Церква стає ближчою до людей.

Сучасна молодь не навчена приходити до храму, проте вона «сидить» у соціальних мережах. Тож коли священик входить у цей простір, то намагається показати Церкву з іншої точки зору. По-перше, він себе позиціонує як людину наближену до суспільства. По-друге, він позиціонує Церкву не як щось непопулярне та застаріле. Наприклад, я вражена роботою багатьох священиків у Львові. Адже вони намагаються відкрити Церкву по-іншому, тобто творять позитивний імідж Церкви. Навіть більше, я знаю багато людей, які через соціальні мережі прийшли в храм.

Потрібно розуміти, що соціальні мережі це інструмент, як ніж, наприклад. Ним можна поранити, але ним можна нарізати овочі або фрукти. Те саме стосується і соціальних мереж. Тому варто дотримувати золотої середини. Звичайно, я не за те, щоб Церква повністю переходила в соціальні мережі. Однак має бути розуміння того, що вони важливі!

 

“РЕЛІГІЙНА ЖУРНАЛІСТИКА — ЦЕ
НЕДОСЛІДЖЕНА ТЕМА”

— Над чим плануєте далі працювати та як збираєтеся продовжувати свою діяльність? Хто в Україні також активно займається такою тематикою та сферою?

Я надалі продовжуватиму свою роботу як і в науковій, так і у викладацькій справі. Планую писати матеріали для “Духовної величі Львова”. Вважаю, що в журналістиці непрофесійно “заангажовуватися” в певних спільнотах. Потрібно відкривати різні релігійні напрямки.

Також я б дуже хотіла знайти людину, яка змогла б викупити частину накладу цієї книжки, щоб ми могли розіслати її в різні духовні заклади України. Мрію, щоб знайшовся меценат, який міг би підтримати цю ініціативу. Крім того, мені приємно, що моє дослідження ввійшло в десятку найкращих релігієзнавчих видань за 2017 рік. Це свідчення того, що не треба зупинятися, бо ця тема потрібна.

Безумовно, я також спілкуюся з дослідниками релігійної тематики. Варто згадати про Людмилу Филипович, яка разом зі своїм чоловіком Анатолієм Колодним дуже багато роблять для українського релігієзнавства. Приємно, що вони заохочують досліджувати різні релігійні питання і молодих науковців.

Також контактую з Аллою Бойко (Інститут журналістики КНУ ім. Т. Шевченка), Максим Балаклицький (Харківський національний університет ім. В. Каразіна), Андрій Юраш, Ігор Скленар та ін. Релігійна журналістика це недосліджена тема. Щоб над нею працювати, треба її любити і стежити за нею постійно.

 

“ХОЧУ ПОБАЖАТИ, ЩОБ УГКЦ БУЛА АКТИВНИМ ЧИННИКОМ ДЛЯ НАЛАГОДЖЕННЯ МІЖКОНФЕСІЙНОГО ТА МІЖРЕЛІГІЙНОГО ДІАЛОГУ”

— Як ви оцінюєте діяльність та комунікацію із суспільством УГКЦ? Що можете їй побажати?

Мабуть, я буду трішки заангажована, як греко-католичка (усміхається. Ред.). Тішуся, що УГКЦ дуже багато робить з точки зору комунікації. Регулярно переглядаю новини інформаційного ресурсу УГКЦ і переконуюся, що їх готують професійні журналісти. Відстежую його відтоді, коли він ще тільки починав свою роботу, адже він був дуже затребуваний з точки зору відвідувань і переглядів. Хочу сказати, що УГКЦ також багато робить з точки зору соціального життя. У Церкві є дуже багато спільнот, де вірні можуть себе знайти, і ми пишемо про ці спільноти.

Я б хотіла побажати Церкві бути ще більш активною та дієвою! Багато роботи зроблено, але насправді треба ще більше робити задля всього суспільства. Східна і Центральна Україна для УГКЦ є місійними. Хочу побажати, щоб на тих місійних територіях УГКЦ не залишалася спільнотою сама по собі, а щоб вона входила в активне духовне життя певного регіону і була активним чинником для налагодження міжконфесійного і міжрелігійного діалогу. Знаю, що чимало священиків у нашій Церкві захищають докторати про екуменізм, про міжконфесійний та міжрелігійний діалог.

Хотіла б побажати УГКЦ, щоб вона була максимально відкритою, щоб не закривалася в собі, щоб працювала не заради іміджу однієї спільноти, а заради блага всього релігійного простору!

 

Оксана Войтко,
Департамент інформації УГКЦ

 

Охочим поспілкуватися з Юліаною Лавриш повідомляємо адресу її електронної пошти: yulianaloverysh@gmail.com

ПУБЛІКАЦІЇ

Вкрадена українська святиня й досі у Москві. Богородиця Володимирська чи Вишгородська?21 травня

Найбільша реліквія російської церкви – Володимирська ікона – насправді іменується Вишгородською Богородицею Ніжності. До 1155 року ікона...

МЕДІА
Prev Next