АКТУАЛЬНО

«Світ нашої Софії», – о. Андрій Зелінський

Неділя, 26 січня 2020, 16:35
Від редакції та автора. Минулої весни один із професорів Українського католицького університету під час бесіди на тему прагнень українського народу подав нам цікаву пропозицію – він запропонував зустрітися із, напевно, найвідомішим українським капеланом, викладачем УКУ о. Андрієм Зелінським, щоб продовжити розмову про українську ідею і єднання українців. Професор заінтриґував: отець Зелінський має дуже добре пропрацьовану, дуже струнку концепцію на тему консолідації українців, котра є не просто цікавою, а й дуже прикладною.

Концепція Зелінського направду красива. З одного боку, вона дуже глибока, а з іншого боку ніби й цілком «тутейша», на поверхні: ось воно поруч – цілком ясне, і очевидне, і своє.

Ми мали кілька розмов із отцем Андрієм, коли готували цей матеріал – починаючи з часів гарячої президентської кампанії, і до моменту виголошення новорічного звернення Президента, в котрому йшлося про потребу єднатися довкола «заасфальтованих доріг». Тема пошуку єдності – постійно актуальна, таки складна, і потребує мудрості. Або – Софії.

 

ЄДИНА УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ, ЯКА БУДЬ-КОЛИ ІСНУВАЛА, – ЦЕ СОФІЙНІСТЬ

– День 22 січня має значення для українців з двох причин: це дата проголошення незалежності і це дата Злуки. У вас не виникає відчуття, що ми приречені на ту символіку назавжди – ми завжди перебуватимемо в боротьбі за незалежність і завжди перебуватимемо в пошуку єдності?

– Святкуючи чергову річницю з дня відновлення соборності України, ми не можемо не звернути увагу на два ключові виклики, що стоять перед нашою державою: консолідація суспільства та легітимація держави. Нам усе ще необхідно відшукати відповіді на питання, як саме і на основі чого об’єднати населення нашої країни та забезпечити довіру до інститутів влади, щоб уможливити не лише виживання, а й реальний екзистенційний прорив для українського народу.

Проблема в тім, що періоди державності в нас тривали недовго, а сама держава – порівняно з сучасною територією нашої країни – була явищем регіональним. На жаль, нам не випадає говорити про інституційну тяглість української державності: сама державність у нашій історії була радше винятком, а її втрата – майже закономірністю. Ми надто часто належали до різних геополітичних проєктів: частина нашої території була під польською владою, частина в Російській імперії, частина в Османський. Усі разом – від Берегово до Харкова, від Чернігова до Севастополя – ми не ходили до єдиної Церкви, ми не спілкувалися однією мовою, у нас не було єдиної центральної влади аж до часів радянської України. Нам, отже, не вдавалося формувати панівного дискурсу. У зв’язку з відсутністю досвіду державотворення і домінуванням інших геополітичних сил у нас не зафіксувалася здатність на державність, ми не зберегли інституційної пам’яті.

До цього додається безпековий виклик. У плані ідеології Українська держава стоїть сьогодні беззбройною перед ворогом. Впродовж тривалого періоду часу ми перебуваємо (і, на жаль, ще століттями будемо перебувати) у зоні впливу системної, ефективно функціонуючої ідеології глобального масштабу – ідеології «русского міра». Власної ж ефективної ідеології, яка б об’єднувала українців і могла протистояти зовнішній експансії, у нас не виробилося. А ідеологічних вакуумів, як відомо, не існує.

 

– Новорічне звернення Президента Зеленського пробудило гарячу дискусію на тему єднавчого проєкту для українців. На вашу думку, довкола чого має будуватися нація? Довкола мови та історії – чи заасфальтованих доріг і освітлених вулиць?

 Я розрізняю два типи консолідації: онтологічну та ідеологічну. Онтологічна – це та, завдяки якій суспільство виробляє належні механізми, котрі дозволяють сформувати необхідний рівень злагодженості перед нагальними викликами. Ідеологічна – це певний тип культурних декорацій, які демонструють усі атрибути народної єдності, хоча, на жаль, не змінюють нічого у самій структурі суспільства.

Ідеологічна консолідація конструює парадигму суспільних відносин навколо концепції ідентичності. Вона втратила потенціал забезпечувати стійкість соціуму в сучасному атомізованому та фрагментованому світі. Натомість онтологічна консолідація формується у процесі вироблення відповідних рішень та їх імплементації на основі ціннісних орієнтирів.

Цінності – не гасла, а критерії прийняття особистих рішень, орієнтири для індивідуальної та суспільної поведінки. Вони мають здатність стати внутрішнім компасом у житті людини і в її ставленні до світу, а отже й загалом визначають органічну якість суспільства.

Приклад з нашої новітньої історії: гасло «Армія! Мова! Віра!» – зразок ідеологічної парадигми. На жаль, жоден із перелічених маркерів упродовж тривалого процесу державотворення в Україні не мав по цілій території сучасної держави універсального консолідуючого потенціалу: вони всіх нас ніколи не об’єднували. Навпаки, так можна дійти до того, що сформується певний ідеологічний мейнстрім, який відфільтрує всіх інших. Біда в тім, що таких «інших» у сучасній українській дійсності може виявитися неспівмірно більше. А відтак ідеологічний механізм консолідації може перетворитися на міну сповільненої дії, що спричинить чергову хвилю розшарування суспільства.

Історія не втомлюється навчати українців, що джерело нашого єднання – не в ознаках ідентичності, запропонованих різноманітними національними ідеями, а сама ідентичність – лише результат того, як ми переживаємо власну онтологію, як ми щоденно особистим вибором і спільними рішеннями втілюємо в життя ті цінності, що стали для нас засадничими в процесі виживання – і індивідуального, і колективного.

 

– Ви могли би назвати приклад із нашої історії, коли ідентичність визначається таким досвідом, онтологією?

– Добре пригадую, як, розпочинаючи з вечора 21 листопада 2013 року і впродовж кількох наступних місяців, тисячі людей на майдані Незалежності в Києві відважно виступали проти узурпації влади, проти відсторонення звичайних громадян від участі в прийнятті доленосних для нації рішень, проти свавілля силовиків, незаконного збагачення одних і масового зубожіння інших. Я перебував на Майдані з того першого вечора і до дня розстрілів 20 лютого 2014 року – і спостерігав народ, який вимагав справедливості. Це виголошували зі сцени Майдану різними мовами, і здійснювали це представники різних вір – у той час, коли командування Генерального штабу ЗСУ розсилало військам шифрограми для залучення військових до розгону протестувальників.

Попри численні політичні сценарії, громадянське суспільство стало консолідованою та організованою силою. Джерелом тієї консолідації була не ідеологія ідентичності, а цінність справедливості, якої прагнув народ. Бо забезпечити тоді справедливість державної влади – означало подбати про виживання.

На жаль, мені здається, на Майдані ми втратили те, що здатне нас консолідувати, – жагу справедливості. Революція гідності не виробила ефективних механізмів інституціоналізації справедливості. Українські суди і правоохоронні органи все ще займають останні місця у рейтингах довіри населення, в українському парламенті не соромляться ставити на голосування законопроєкти, що захищають інтереси окремих великих власників…

Справедливість у суспільних відносинах є передумовою формування простору довіри у суспільстві – тієї самої довіри, без якої неможлива консолідація суспільства та легітимація влади. Українці традиційно не довіряють владі. Навіть якщо візьмете фольклор, ви не знайдете такого – довіряти владі. Українці можуть не любити владу, можуть боятися, ненавидіти чи толерувати – але владі не притаманно довіряти. Ця влада завжди якась чужа.

Але йдеться не лише про владу. Бо насправді низький рівень довіри у суспільстві характеризує нашу здатність на державність.

 

– Національна модель nationbuilding'у цьому не перечить.

 Знаєте, що таке Індонезія? Це 17804 острови, понад 300 етнічних груп і понад 250 окремих мов. Це мусульмани (їх більше 80%), але також буддисти, конфуціанці, християни – протестанти та католики – і велика кількість родових релігій на окремих островах. А ще це унітарна президентська республіка з державним гаслом «Єдність у різноманітності».

Різноманітність Індонезії – природна, а от єдність довелося забезпечувати на інституційному рівні. Питання консолідації набуло для Індонезії екзистенційного характеру після проголошення незалежності у 1945 році. Майбутній президент Сукарно запропонував п’ять ціннісних засад, що стали наріжними каменями цілої державної філософії єднання: віра в єдиного Бога, справедлива та цивілізована гуманність, об’єднана Індонезія, демократія на основі мудрості консенсусу, соціальна справедливість для всіх. Усі ці принципи символічно зображені сьогодні на офіційному державному гербі та використовуються у всіх формаційних процесах і державних інституціях.

Ми як жінка Лотова зависли, споглядаючи минуле, намагаючись реабілітувати у ХХІ столітті те, що було актуальним в Європі двісті років тому. Ми все ще невтомно шукаємо не своє, намагаючись переписати власну історію під європейський просвітницький дискурс та сформулювати власну «національну ідею». А національна ідея – це не текст, а вербалізація соціальної онтології.

Механізми консолідації суспільства не завжди мають бути раціонально сформованими «національними ідеями». Скажімо, добрим прикладом такого потужного об’єднавчого соціального імпульсу є концепція «обіцяної землі» для ізраїльського народу. Це більше, ніж ідея: тут конкретний образ, з яким пов’язана надія цілого народу, горизонт, символ обіцяної дійсності, що стає предметом надії для окремого члена національної спільноти. Адже успіх консолідуючого національного проєкту полягає в тому, щоби окремий громадянин своєї держави відчував, як інтеграція в цей процес сприяє його особистому розвитку, забезпечує його власне життя доданою вартістю.

Різні народи, яким вдалося інституційно оформити власну національну самобутність, шукали шляхів об’єднання не лише у сфері вироблення «національної ідеї». Інколи можна говорити про розділену цілою нацією емоцію, що проявляється в унікальний спосіб у танцях, у спорті, в бойових мистецтвах – як це, наприклад, відбувається з «бразильською джингою». Чи про певну консолідуючу та підсилюючу національне буття етичну систему – як «ікіґай» у Японії.

Отож зважаючи на той факт, що упродовж численних століть український народ, перебуваючи в складі різних геополітичних систем, за відсутності власної держави не втратив своєї ідентичності, а навіть навпаки, розвинув її до рівня національної самобутності, постає запитання: що саме сприяло таким процесам?

Я переконаний, що єдина українська «ідея», яка будь-коли існувала, – це софійність, мудрість буття, що опирається на ціннісні засади, підтверджені життєвим досвідом численних поколінь.

Коли я чую розмірковування «звідки ми взялися?», то завжди відповідаю: ми – родом із Софії Київської. Σοφία в перекладі з грецької означає «мудрість». Ми родом із Премудрості Київської.

Відомий київський філософ Сергій Кримський свого часу зазначав, що «східна слов’янська цивілізація – це запозичення візантійської культури»: «Росія взяла і бере звідти ідею Третього Риму, тобто влади. А Україна взяла ідею софійності, тобто мудрості буття... На пограниччі могли вистояти тільки вільні люди, так само як в Америці – піонери прерій. Росія вистояла завдяки жорсткій владі, Україна – завдяки вольності й Софії».

– Що дозволяє постулювати софійність саме як ідею? В чому вона проявляється?

– Розмірковуючи про Софію Київську, я передусім маю на увазі цінності, властиві для внутрішньої організації українського суспільства. Щось, що тримало цю спільноту разом, починаючи від витоків державності.

Для виживання людині необхідні дві речі: ресурс і спільнота. Ми виробляємо та обмінюємося ресурсом у процесі економічних відносин. Ми творимо спільноту завдяки визначенню правил взаємодії, перетворюючи суспільство на політичну спільноту. Будь-які взаємини поміж людьми відбуваються на основі визначених цінностей, адже нам властиво діяти в напрямі того, що є для нас важливим, значимим, цінним. Не всі цінності нашого особистого життя ми визначаємо самостійно; деякі з них є результатом формування нашої особистості в контексті суспільної культури – колективне несвідоме присутнє в нашій індивідуальній історії як певна ціннісна матриця.

Софія – це також практична мудрість в організації родинного життя, в господáрці, яка проявляється в нашому культурному просторі, в нашому фольклорі і філософії: культ мудрого господаря, ошатної садиби.

Митрополит Андрей Шептицький, розмірковуючи над питаннями консолідації українського народу, пише послання, що стало добре відомим під назвою «Як будувати Рідну Хату». Назва твору – алюзія на біблійний текст у Книзі Приповідок, де йдеться про те, що «мудрість будує свій будинок…» Саме мудрість – це механізм побудови нашого дому, це життя згідно з цінностями, що дозволяють звести дім, державу, суспільство.

Софія – мудрість втілена, софійність – мудрість буття. Єдиним виміром втілення мудрості залишається конкретна людина. Саме тут ми знаходимо маркери, параметри софійності, – Андрій Зелінський відкриває ноутбук і демонструє слайд із презентації. На слайді перелічено дев’ять маркерів Софії: свобода, справедливість, сердечність, соборність, пам’ять, надія, святість, мудрість і диво. І хоча слайд інтригує, до отця Андрія залишилося ще одне запитання – щодо здатності опиратися російській інвазивній ідеології.

 

– Ви згадували про те, що Україна потребує ідеї, здатної протидіяти агресивній ідеї «русского міра». В чому саме сила софійної ідеї? Як вона може протидіяти потужній ідеології Росії?

– «Русскій мір» як ідеологія формувався впродовж століть. Він системно закладений у соціальні механізми, які визначають типаж російського суспільства і державності: «Быть быстрей и всех сильней» (за Винокуровим).

У «русского міра» є своя внутрішня структура. Згідно з концепцією російських ідеологів, до ядра цієї структури входять Росія, Україна, Білорусь і Молдова. Україна в їхньому уявленні – це частина ядра. Звідси випливає, що незалежна Україна – це загроза для цілого «русского міра», постріл у саме серце. А це вже вимагає захисту. Навіть збройного.

У своєму виступі на Х Асамблеї «русского міра» у 2016 році Патріарх Кіріл говорив про тріаду цінностей, які поєднують простір «русского міра»: православ’я (ідеться про московське православ’я), російська мова та культура, спільна історична пам’ять. Зовсім не випадково, що в стратегії національної безпеки РФ передбачено захист російськомовного населення поза межами країни. Питанням нацбезпеки стає захист пам’яті про Велику вітчизняну війну як спільну історичну пам’ять «єдиного народу». У «ядрі» немає місця для конфронтацій і непорозумінь. Саме тому в інтерпретації «русским міром» історії ніколи не буде місця для Голодомору, для Української Народної Республіки, для плюндрування Києва більшовиками.

Характерною ознакою «русского міра» є те, що він побудований на територіальному експансіоністському принципі (можливі ідеологічні аналоги – Pax Romana, Pax Britanica чи навіть Pax Americana). Не дивно, що для російської традиції характерні поняття «собіратєля земель», «канонічної території», «зони впливу». Територія стає важливою складовою самої ідеології.

Щодо України, то Софія – це не просто антипод «русского міра». Це принципово інша модель соціальних зв’язків, побудована на цінностях: ми не прив’язані до історичної територіальної моделі. Цінності – це про людину, яка приймає рішення згідно з ними, а не про абстрактну ідеологію. Звідси й гуманістична традиція нашої софійної дійсності.

 

– Але при тім обидві ідеології – «русскій мір» і софійність – формувалися в одному історико-географічному просторі і, можливо, навіть мають переплетене коріння.

 Звичайно: ми говоримо про дві культури, які ніколи не були розмежовані мурами. Тим паче, що значна частина України упродовж дуже тривалого періоду часу перебувала в культурному контексті «русского міра».

Ви можете знайти поняття софійності у Григорія Сковороди. Від Сковороди наша софійність помандрувала на північ – до В. Соловйова, С. Булгакова, П. Флоренського, які створили власну софіологію. Софіологія – це релігійно-філософська доктрина, в якій мудрість персоніфікується і набуває ознак особи. У політичній площині софіологія стає ідеологічним підґрунтям для культурної легітимації авторитаризму.

У московській традиції полюбляють невтомно повторювати слова з Послання апостола Павла до римлян: «Немає бо влади, що не була б від Бога» (Рим 13, 1), оминаючи в тексті все інше, де йдеться про те, що влада, якій належить послух, є тоді владою, коли дбає про добро та справедливий порядок у суспільстві, вона ж бо «слуга Божий, тобі на добро», вона «відомщає і карає того, хто чинить зло» (Рим 13, 4), тобто відповідає певним етичним принципам.

Українській культурній традиції авторитаризм не притаманний. Софія у нас не іпостатизується. У нашій культурі місцем об’явлення надприродного є не лише суб’єкт, а й соціальна дія. Нещодавно вийшла друком книга о. Михайла Димида «Бог на Майдані». У концепції російської софіології, в кращому разі, Бог би міг бути «над Майданом», а в нашій українській софійності – Бог, його мудрість проявляється у ціннісній взаємодії людей. У культурі «русского міра» уявити собі Бога на Майдані майже нереально. А в нас – ось він поруч.

– Маю один дуже наглядний приклад, де легко відстежити такі культурні тенденції. – Андрій Зелінський відкриває на ноутбуці ще один слайд. На сторінці зображено дві ікони – «Софія Київська» та «Софія Новгородська».

– Чим є Софія на цій іконі? – запитує Андрій Зелінський, показуючи на образ із Софійського собору. – Ми бачимо Богородицю, престіл Премудрості, Спасителя – воплочену Премудрість Божу. Поруч – архітектурний ансамбль із написом: «Премудрість дім свій збудувала і оперла на семи стовпах» – алюзія на Церкву Христову. Фундаментом є певні цінності, на основі яких вибудовується взаємодія поміж людьми, що стоять одне навпроти одного на сходинках з написами «віра», «надія», «любов», «чистота», «смирення». Земне трансформується в небесне, небесне осяює земне, а в центрі – соціальна дійсність, стосунки поміж людьми на основі цінностей. Тобто Софія на цій іконі – все зображене.

Коли дивимося на цю ікону, – Андрій Зелінський показує «Софію Новгородську», – то бачимо начебто схожий сюжет: земне, небесне, Спасителя, Богородицю… Але Софія з’являється тут як окремий персонаж з усіма атрибутами влади – на престолі зі скіпетром і з короною. Софія стає особою з владними повноваженнями поміж Богом і людьми.

Отже, бачимо дві засадничі концепції: Софія як ціннісний принцип впорядкування суспільних відносин – і Софія як мудрість особи, наділеної владою.

 

– Що стоїть за тими якостями, які ви виокремлюєте у маркери софійності? Що вони означають?

– Софія – мудрість втілена, софійність – мудрість буття. Єдиним виміром втілення мудрості в світі людей залишається конкретна людина. Саме тут ми знаходимо перші маркери софійності.

Ми вже згадували, що для виживання людині необхідні ресурс і спільнота. Перша ціннісна вісь життя та розвитку людини пов’язана із забезпеченням усього для життя необхідного, з економічними взаєминами. Першою економічною цінністю є свобода.

Свобода – це не про ідеологію, а про реалізацію власного потенціалу, про можливість втілення в життя своїх мрій і прагнень, рівно ж як і про реалізацію нашого спільного національного проєкту, про країну нової якості. Кожна мрія потребує ресурсу – найпершим і найважливішим є саме свобода.

Не варто навіть говорити, наскільки фундаментальною є свободолюбність для нашого національного буття. У тексті державного гімну ми визначаємо свободу як найвищу цінність, за яку готові покласти власне життя: «Душу й тіло ми положим». Але індивідуальну та колективну свободу неможливо вповні реалізувати без належних принципів організації суспільних відносин. Саме тому другою економічною цінністю софійного суспільства є справедливість.

Справедливість дозволяє забезпечити рівні можливості для реалізації особистого потенціалу. На жаль, у пострадянському українському дискурсі справедливість все ще утотожнюється з утопічною егалітаристською концепцією загальної рівності як основи соціального життя: «у всіх забрати – всім роздати». А тому маніпуляції з поняттям справедливості створюють додаткові можливості для кандидатів на найважливіші посади в державі під час передвиборчої кампанії.

Для того, щоб вижити в умовах сповненого загроз світу, людині необхідна спільнота. А кожна спільнота формується певними правилами та нормами, що втілюють обрані цінності в процесі організації колективних взаємин. Так формується політичне середовище. У нашій софійній дійсності людині як істоті політичній притаманно керуватися цінностями сердечності та соборності.

Слово «серце» – одне з тих, які найлегше знайти в українському фольклорі та в нашій класичній літературі. В короткому «Життєписі про Бориса і Гліба» в одному з абзаців можемо знайти близько двадцяти згадок слова «серце». Не згадуючи навіть про кордоцентризм у творах Сковороди та «філософію серця» Памфіла Юркевича.

У нашій українській історії – в силу тогочасних соціальних умов – підставою для гідності особи були не стільки земельні наділи чи аристократичне походження, скільки духовний вимір людини, символічно представлений саме серцем. За Сковородою, серце – «безодня усіх вод і небес ширша». Серце здатне помістити в собі цілий всесвіт. Там особа відчуває, плаче і радіє, там вона живе – там центр конвергенції усіх можливих досвідів та прийняття рішень.

Памфіл Юркевич трактував серце радше як осідок почуттів, але ми говоримо не тільки про сентиментальність, а й про певний механізм формування особистості. За Біблією, мудрість живе у серці. І наш Сковорода невтомно повертається до цієї ідеї співвідношення «серця» та «софійності». Серце – координати гідності людської особи.

У софійному світі гідність – не правова категорія, це атрибут особистісного буття. Політика тут також розпочинається зі серця. І розгортається вона до визначення колективних механізмів прийняття рішень. Адже саме залучення широких верств до прийняття суспільно важливих рішень створює довіру до таких рішень, легітимує їх. Так функціонували віча у Київській державі, ради на Січі, майдани в УНР та в епоху новітньої української держави. Соборний спосіб прийняття рішень – запорука їхньої легітимності. Соборність уможливлює спілкування, а це важлива ознака здорової демократії.

Отже, ціннісні параметри людської особи в нашому софійному світі – свобода, справедливість, сердечність, соборність.

Софійними категоріями у нашій культурі ми визначаємо не лише соціальну дійсність, а й цілий космос: ми маємо власні ціннісні координати для простору та часу.

У нашому традиційному сприйнятті час – це рух від трагічного минулого до світлого майбуття, від пам’яті до надії. І дуже важливо, щоб пам’ять не обмежувалася лише спогадом, а ставала потужним імпульсом до глибинних трансформацій, поштовхом до вироблення стратегії особистісного та суспільного розвитку. Нам є що згадувати, однак ми наче сакралізували страждання, створили культ страстотерпця замість героя. Пам’ять має стати для українців одним із найпотужних консолідуючих механізмів: нам варто жити, щоб більше не повторилося те, що колись уже з нашим народом траплялося.

За відсутності власної держави, у сподіваннях на соціальне чи будь-яке інше визволення, ми невтомно наділяли цей інститут (державу) романтичними та ідеальними якостями. А держава – це насправді значно більше, аніж «хрущі над вишнями». Відтак надія дозволяє нам кожного разу пройти крізь черговий період випробувань, але згодом ніби пригальмовує нашу здатність на інституційну самоорганізацію. Ми, на жаль, пам’ятаємо лише те, що болить. Натомість надія має стати орієнтиром, який дозволить нам визволяти із нетрів часу те, що нас надихає.

Особливе ставлення в нас сформувалося і до простору. Простір описують ціннісні параметри – святість і мудрість.

Святість тут – категорія, що дозволяє нам бачити глибину в світі, що нас оточує, формувати відповідну екосистему навколо себе, з повагою ставлячись до живої природи, романтизуючи наше до неї ставлення, одухотворюючи світ навколо себе. Надто ж тоді, коли йдеться про землю. «Святим» у нас є все: небо, земля, вода тощо. Спрощений світ нам не підходить, він мусить мати глибину.

Софійність – це практична мудрість: як організувати себе, як облаштувати свою хату, як будувати власну сім’ю. За Сергієм Кримським, у нашій культурі чітко вимальовуються три основні простори, в яких формуються основні філософські засади нашого національного буття: відвойоване від степу поле, яке тепер можна культивувати та використовувати для прожитку (онтологічний оптимізм); українська хата, в якій побут впорядковується відповідно до визначених традицією ціннісних норм (софійність); та храм як простір духовного збагачення та ціннісної корекції суспільно-політичної дійсності (духовний розум).

У цих трьох вимірах розгортається наше з вами національне буття, звідсіля моделі відносин і ставлень екстраполюються на інші соціальні простори, надаючи соціальній взаємодії особливих параметрів.

Софійність, відтак, – ціннісне впорядкування особистості та суспільства, «мудрість буття».

 

– Залишився найбільш загадковий параметр – «диво».

– Коли софійна людина дивиться у софійний світ, вона неминуче побачить диво. Диво – категорія світосприйняття у софійній дійсності, вимір софійної естетики та соціального конструювання. Воно скрізь: у людському серці, в міжособистісних стосунках, в природі та в суспільстві.

У «Слові про закон і благодать» митрополит Іларіон пише, що собор Святої Софії в Києві став «дивом для всіх навколишніх країв». Дивом – бо відрізнявся від усього іншого; він ніби відкриває перед людиною новий світ і нові можливості.

Запит на диво ніколи не полишає. Воно стимулює, надихає, наділяє необхідним емоційним ресурсом для подолання викликів буття у світі.

Я просто не можу не згадати Ліни Костенко:

Буває, часом сліпну від краси. 
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,– 
оці степи, це небо, ці ліси, 
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори, 
усе моє, все зветься – Україна. 
Така краса, висока і нетлінна, 
що хоч спинись і з Богом говори.

Почуте вражає лише завдяки чиїйсь інтерпретації – воно потребує експерта, якого ми наділяємо відповідними повноваженнями та до якого ми готові прислухатися чи навіть якого ми готові слухатися. А побачене дивує неопосередкованим враженням, конституюючи цілісного та повноправного вільного суб’єкта.

 

– Яким є значення самого Софійського собору для концепції софійності? До речі, яким ви бачите майбутнє собору, з огляду на міжконфесійні дискусії щодо його статусу?

– Софійський собор у Києві є символом первинної цілісності та єдності Київської Церкви, колискою нерозділеного київського християнства.

Софія Київська стоїть для нас орієнтиром, горизонтом, до якого треба прагнути. Вона є символом тієї первісної мудрості, з лона якої ми з’явилися на світ як народ. Софійський собор не може належати жодній з конфесій, бо від часів свого заснування належав єдиній Київській Церкві, що перебувала на той час у повному церковному спілкуванні як з Константинополем, так і з Римом. У цьому сенсі ми маємо унікальне значення для світового християнства, якщо не відмовимося від власного консолідуючого потенціалу. А сам собор – серйозна платформа для національного єднання, доки не став приватизованим одним із спадкоємців духовної спадщини Київської Церкви.

Навіщо нищити символи єдності та цілісності, позбавляючи їх консолідуючого потенціалу? Хіба єдність нам сьогодні вже не потрібна?

 

– Чи концепція софійності передбачає якусь варіативність в інтерпретаціях, у реалізації? Які перспективи, що сам термін «софійність» отримає належне поширення саме в контексті національного єднання?

– Перелічені нами маркери софійності – очевидні атрибути нашої національної культури, базові механізми нашої соціальної дійсності. Їх можна вербалізувати в інший спосіб, назвати по-іншому, але всі вони – ціннісні координати національних архетипів.

Сьогодні ми знову сповільнюємо крок нашої спільної історії перед екзистенційними викликами для того, щоби вкотре відшукати ефективні механізми консолідації суспільства та легітимації держави. Можливо, саме наша Софія – Мудрість Київська – зможе нам допомогти оживите те, що в насильницький спосіб було приховане від нас ненашими авторами нашої історії та несправедливо забуте нащадками наших софійних предків – що, в той же час, впевнено залишалось у глибинних структурах колективного несвідомого цілого народу.

Минулого року предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Святослав з нагоди століття відновлення соборності видав послання «Наша Свята Софія». Блаженніший зазначає, що саме тут «зродилася наша тотожність – церковна, національна та державна», «сформувалися ціннісні засади організації особистого та суспільного життя». У своєму посланні ієрарх говорить про ціннісні засади, про практичну мудрість, на основі якої нам вдалося сформувати основні суспільні інститути та окреслити етичні параметри державних інституцій: «У сяйві Премудрості Божої, втіленої в долю нашого народу, формувалися засади внутрішнього устрою українського суспільства, етичні принципи його інституційної організації, зрештою – самі основи нашої державності».

Ми втрачали століття на те, щоб вибудовувати різні ідеологічні фасади. Але ніколи не подбали про те, щоб наповнити онтологією вибудуване. Навіть сьогодні ми часто готові запозичувати в інших продукти їхнього історичного досвіду, не дбаючи про те, що вони позбавлені необхідного ґрунту в наших умах, щоб принести плід. Не потрібно поняття «український» утотожнювати з поняттям «архаїчний»: сучасність також може бути українською, відкритою на цілий світ, з багатим потенціалом та ресурсом, яким можемо ділитися з іншими. Зараз маємо шанс без усіляких конфронтацій створити те, на базі чого зможемо спільно жити, будувати «рідну хату» – на тім, що має можливість нас консолідувати. Аби наша соборність була не лише ідеологічним гаслом, а дієвим механізмом забезпечення відповідної соціальної онтології.

Свого часу Сергій Борисович Кримський підкреслював: «Думаю, те справжнє, що є в нашому народові, що допомогло вистояти, не розчиниться у віках, в інших народах, дає надію на наше відродження. На Софію майбуття нашого народу».

Софія Київська – жива мудрість нашого народу – це не ідея, це спосіб онтологічної резистентності, індивідуальної та національної, що шукає свого інституційного оформлення. Це модус соціальної взаємодії. Це не про минуле, а про постійно актуальне та потенційно можливе; це перевірений часом механізм національного самовідтворення; це про соціальну динаміку, про рух і розвиток в умовах екзистенційних загроз; це про те, що в нашій історії спрацювало вже не раз.

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ
https://zbruc.eu/node/95068


ПУБЛІКАЦІЇ

Звернення Блаженнішого Святослава до свята Святого великомученика і цілителя Пантелеймона07 серпня

Звернення Блаженнішого Святослава до свята Святого великомученика і цілителя Пантелеймона.

МЕДІА
Prev Next