АКТУАЛЬНО

Священнослужитель з підпілля о. Павло Яхимець: "У вірі час не має жодного значення"

Четвер, 23 червня 2016, 16:00
Про один з найдавніших духовних осередків Української Греко-Католицької Церкви поза межами України: знаменитий храм Пресвятої Трійці, розташований у центральній частині столиці Литовської Республіки – Вільнюсі, збудований у 1514 році князем Костянтином Острозьким, більшість українців знають вибірково із засобів масової інформації.

Проте, якщо докладніше заглибитись в історію, прославленої не тільки у теперішньому часі обителі отців Василіян, та провести певну аналогію з тим, що будівництвом церкви знаменитий гетьман висловив свою подяку Всевишньому за перемогу литовсько-польських військ над московськими військами у битві під Оршею, на Білій Русі, а у дні сьогоднішні священнослужителі Чину Святого Василія Великого кожну Святу літургію завершують молитвою за український народ, щораз стверджуєшся у повсякчасній і повсюдній Божій опіці над нашою зболеною, віками знедоленою та гнобленою, чи не тому і обраною Україною.

Минуть роки допоки відреставрований храм засяє у всій своїй красі, але і зараз, лише переступивши поріг церкви, відчуваєш наповну оту найвищу сутність призначення кожної святині.

Цими днями надто цінний осередок національної самоідентичності українців відзначатиме 25-річчя з часу повернення унікального комплексу монастиря та церкви у своє лоно. З цієї нагоди ми поспілкувались з теперішнім настоятелем храму Пресвятої Трійці – о. Павлом Яхимцем, особистістю, потужний вклад якої у відновлення греко-католицької віри у трьох Балтійських країнах можна назвати «золотими сторінками», вже вписаними у новітню історію.

– Отче Павле, Ви – людина, яка стояла на переломі двох епох, Ви стверджували віру у, здавалось би, безпроглядній темряві. Дозвольте повернутись у ті часи, пригадавши, з чого починалась Ваша місія, як стверджувалось покликання, якою була дорога до священства?

– Моє покликання це – праця моїх батьків та наслідок їхнього виховання. Пригадується, як ми часто збирались увечері разом і молились. Я був дитиною і не завжди слухався мами, а вона навчала: не помолишся – не підеш спати. І я таки молився з останніх сил.

У нашому селі, що у Мостиському районі Львівської області, на той час, у сімдесяті роки минулого століття, діяла лише православна церква. Ми туди ходили. Коли ж довідалися, що підпільно діє греко-католицька церква, перестали ходити до православної. Але пам’ятається з дитячих літ, що у домі був образ Святого Йосафата з написом ЧСВВ. Мама пояснювала, як могла, що то означає. Потім мамина сестра Параскевія під час мого навчання у Львові, у 48 училищі, де я опановував професію столяра, щодня водила мене до римо-католицького Кафедрального костелу Успіння Пресвятої Діви Марії. Коли пішов на роботу і доїжджав до Львова, то, найперше, йшов на Службу Божу. В один з таких моментів у костелі підійшов до мене о. Іван Возьняк, запитавши, чи не хочу бути монахом. Я не знав тоді навіть значення цього слова. Він дав мені деякі настанови і сказав молитись дев’ятницю. То був 1981 рік. Далі взяв мене до себе жити у Лисиничі, біля Львова, познайомив з о. Василем Мендрунем, який уже був настоятелем. Так почався мій вступ у підпілля до отців Василіян. Особливо болючими були 1983 – 1985 роки, коли тривало найбільше переслідування, засудили багатьох наших священиків.

Але й тоді ми не лише ходили до костелу, а й їздили по селах, де таємно відправлялись Служби Божі. Моїм наставником був о. Володимир Пальчинський. Кожного тижня нас збирали і навчали, проте ніхто не говорив, що будемо священиками. Перше, на чому акцентували, – маєш бути добрим монахом.

У січні 1988 року, після складення вічних обітів, мене висвятили на диякона. У грудні, на свято Введення у храм Пресвятої Богородиці, – на священика. Про це не знали навіть батьки. І я не знав того дня, куди їду. Все відбувалось у Стрию, у домі о. Дам’яна Кастрана. На священика тоді ще святили і о. Йосифа Будая та ще одного світського священика, на диякона – Івана Майковича. Після свячень ми знову одягнули буденний одяг, стали звичайними людьми, але внутрішньо почувався по-іншому. Намагався ніяк себе не видавати. Та бувало, що люди якось самі відчитували інформацію про особу. Не раз їхав у поїзді, вони перепитували, чи не священик, мотивували, що виглядаю не як усі.

Що вже говорити про агентів КДБ. Приходив до мене їхній співробітник на роботу, коли я працював різноробочим на пошті, на головному вокзалі у Львові, Андрієм Андрійовичем звали. Вчив як себе поводити, кликав на допит в офіс, що тоді знаходився на вулиці Ярослава Мудрого, щоб «не підставляти мене на робочому місці». Я порадився з о. Володимиром і не пішов. Згодом виявилось, що то була «його територія». Таким чином він ще «опікувався» сестрами Служебницями, які також жили у цьому районі. То вже був час послаблення, 1988 рік, імперія йшла до розпаду. Перед тим, у 1982 році, нас з двоюрідним братом Михайлом «взяли» під час Служби Божої, яку приватно у будинку, на вулиці Спокійній, у Львові, відправляв о. Герман Будзінський. Брат, якого покликали першим, про себе розповів придуману інформацію, його відпустили. Я б сказав правдиву, але мене оточили жінки, вчинивши галас, говорили, що Конституція дозволяє молитись. Тоді я просто пішов, з часом усвідомивши, що так сильно Бог нас беріг.

У перші дні священства їздили з о. Назарієм Лехом селами Львівщини. Він сповідав, я відправляв Літургію, проповіді ще не вмів говорити, був дуже сором’язливим. З о. Володимиром Пальчинським їздили на Яворівщину. У1989 році приїхав у рідне село Старяву, батьки, водночас, були подивовані і збентежені, що син священик, а вони не знали. В той же час моя сестра Марія вже була монахинею (зараз с. Мирослава – Служебниця НДМ), про що я також довідався лише згодом.

– Чи можете пригадати свою першу, після виходу з підпілля, велелюдну Службу Божу, місця, де душпастирювали перед призначенням у Вільнюс, та оте провидіння, яке привело у Литву?

– Напевно, це було у 1990 році у церкві Святого Онуфрія, у Львові, яку нам на той час уже повернули. Потім працював у Золочівському та Підгорецькому монастирях, ЧСВВ. У травні 1991 року прибув на служіння у Вільнюс. Правда, у столиці Литви я встиг побувати ще у 1987 році, коли ми разом з о. Віталієм Дуткевичем та о. Назаром Лехом їздили за молитовниками, які тут підпільно друкували. Це було на плебанії у римо-католицького священика, а допомагав нам Пятрас Гражуліс, який зараз працює у Литовському сеймі.

Про моє скерування до Вільнюса мова велась у Львові, в той час я обслуговував село Підгірці, за участі тодішнього протоігумена Василіянського Чину – о. Василя Мендруня та о. Антонія Масюка. Я відмовлявся, говорячи, що не знаю мови. До днів теперішніх пам’ятаю, як о. Антоній, гримнувши по столу рукою, сказав: «Їдь, бо не будеш мати благословення». Щораз згадую ці слова і впевнююсь, що якби не виконав волі настоятеля, вибравши інше місце, то втік би звідтам, напевно, давно. Також мене завжди підтримував о. Василь, повчаючи молитись до Святого Йосафата та працювати. Я молився і молюсь кожного дня акафіст до Святого Йосафата і відчуваю його присутність та опіку над монастирем. Віддаюсь і у фізичній праці, де можу.

Були за весь час мого перебування тут різні випадки, багато труднощів, але Бог завжди посилає добрих людей, які вносять і свою лепту у спільні справи. На самих початках найбільше допомагали мені Олександр і Тетяна Лісовські (тепер о. Олександр працює в Англії).

– Минає чверть століття, як самоуправління Вільнюса, Технічний університет та спільнота церкви підписали лист передачі приміщень. Відомо, що сьомого липня 1991 року Ви відслужили першу Службу Божу у тоді ще надто убогому храмі. Означмо найвагоміше, здійснене протягом десятиліть…

– І тоді, і на день сьогоднішній найбільше уваги надаємо духовній опіці над людьми, які її потребують. Йдеться не тільки про Вільнюс, а й Клайпеду, Йонаву, Електренай та Каунас, ті міста, де зосередились найчисельніші українські громади. Збирались у школах, римо-католицьких костелах, нам дозволяли служити у своєму храмі Єзуїти. Часто доводилось їздити у столицю Естонії – Таллінн. У Вільнюсі приміщення нам виділяв університет, де громада збиралась на спільні заходи. Особливо пам’ятними є Різдвяні вечері початку дев’яностих років, коли кожен приносив щось з дванадцяти страв, ми колядували за тісним столом. Додому люди розходились щасливими.

Сотні українців, яких єднала не тільки греко-католицька віра, також і православних, що приходили у наш храм, у пошуках роботи повернулись в Україну, або виїхали в інші держави. Але з нами у Вільнюсі ствердилось ціле покоління. Я пам’ятаю багатьох дітей, які виросли і були вінчані у нашій святині, вони ж тепер до церкви приводять своїх дітей. Можливо, якби було більше священнослужителів, то й чисельнішими були б зараз українські громади, бо ж люди потребують постійної духовної опіки.

Щодо ремонтів наших приміщень, то ми звертались з проханнями про допомогу також ще з початків нашої тут присутності. Але ми – Церква Східного обряду, не маємо свого єпископа, підпорядковані Україні, можливо, і це було причиною зволікання. Що могли, то робили своїми силами. Намагались бути витривалими, коли доводилось священикам та братам спати в холодній захристії. Додавали сили, як завжди, молитва і Божа опіка. Як і те, що ми тут, на чужині, живемо як одна сім’я. Об’єднують і прощі, які ми організовуємо, як тоді, так і зараз, не тільки святими місцями Литви, для прикладу, на Гору хрестів, місце всесвітнього паломництва, що поблизу міста Шяуляй. Саме там у ювілейному, 2000-му році, ми встановили і свій хрест з написом від української громади. Побували на прощах у Люрді та у відомих відпустових місцях України.

Останні роки є свідченням того, що Литовська держава пішла нам назустріч, навіть у політичному аспекті. Певно і тому, що церква Пресвятої Трійці, пов’язана з іменем Костянтина Острозького, відзначила у минулому році 500-річчя з часу початку будівництва, а це – спільна українсько-литовська історія. Литва також прагне залишити свій слід у цьому напрямі.

Зараз ви бачите зовнішні риштування, встановлені два роки тому. За цей час перекрили міддю основні фрагменти даху над усією церквою, повністю завершили перекриття над каплицею Благовіщення Пресвятої Богородиці, оновили одну церковну вежу, взялись за другу, виявилось, що зруйнована дощенту, вочевидь, буде необхідним виділення додаткових коштів. Кілька років займе цілковита реставрація фасаду храму. Проте надіємось і на внутрішні ремонти, бо маємо запевнення у подальшому виділення коштів.

– Як на мене, то об’єм Вашої відповідальності за унікальну пам’ятку світової значимості у релігійному, культурному та історичному аспектах, занадто завищений, бо саме Ви і теперішня Василіянська спільнота є продовжувачами справи Святого Йосафата Кунцевича, який провів у цій обителі тринадцять років свого подвижницького життя, та одного з визначних реформаторів Василіянського Чину – згодом митрополита Велямина Йосифа Рутського. Що тримає, що додає наснаги і чого не вистачає Вам, як духівнику та, зрештою, у великій мірі, менеджеру?

– Розпочну з наболілого. Йдеться не тільки про Литву, чи інші закордонні парафії, де перебувають греко-католицькі священнослужителі. Маю на увазі й Україну. Є велика потреба у духівниках. Бо не під силу одному чи двом священикам та братові, як у нас, задіяти до широкоспекторної співпраці, водночас, старше покоління, молодь та дітей.

Мене особисто скріплюють часті поїздки в Україну та зустрічі зі співбратами нашого чину. Виокремлю, що завжди додавав наснаги моєму перебуванню у Вільнюсі і приклад відомого місіонера – о. Василя Зінька, ЧСВВ (вже покійного), який служив у Бразилії та Аргентині. Та пам’ятна наука ще з часів підпілля з наголосом від моїх наставників: "Нас повсякчасно має гуртувати єднання біля Церкви та точність у виконанні монаших обов’язків".

– Попрошу поділитись своїми міркуваннями з приводу власного бачення: наскільки змінився вираз людської віри з далеких 90-х років у співвідношенні до часу теперішнього. Ваші думки щодо того, яким має бути священнослужитель, щоб відповідати потребам вірних?

– У вірі час не має жодного значення. Усе залежить від особи. У дев’яності роки минулого століття ми мали час зовнішнього піднесення, так було і за років життя Ісуса Христа. А на сьогодні з нами залишились ті, які закріпили свою віру глибоко у серці, а не ті, котрі шукали великих видовищ. Ті, які живуть з Богом повсякчасно.

Стосовно особи священнослужителя, то, вважаю, що віряни завжди потребували простоти у спілкуванні та відношення до кожного, зокрема, як до собі рівного. І ще важливо: можна проповідувати гарними словами, але ніколи не забуваймо про вчинки, спроможні ствердити значно більше.

Не забуваймо найголовнішого для кожного священика – шукання волі Божої, виконання того, на що ми присягали. Все інше додасться, за умови, що Бог завжди буде на першому місці.

– На завершення нашої розмови хотілося б почути і слова, що, можливо, стали для Вас визначальними, або якими керуєтесь у цьому житті?

– Щоб подякувати Богу за ту ласку і любов, яку він виявляє до мене, на образку з нагоди десятиліття мого священства, взяв цитату зі Святого Писання: "Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав". Бо я нічим не можу похвалитись, хіба своїми немочами, як говорив Святий апостол Павло. Тому і взяв його ім’я за своє монаше.

Минули десятиліття, а я й зараз, спостерігаючи наскільки набагато кращих від мене людей є у світі цьому, дивуюсь, чому обрано мене?.. І намагаюсь виправдати Його довіру, хоч, можливо, і не завжди виходить.

Галина Мельник,

член Національної спілки журналістів України 

ПУБЛІКАЦІЇ

Десять тез про цілісність лідера від владики Бориса (Ґудзяка)13 грудня

З лекції “Цінності та цілісність лідера”, організованої інститутом лідерства та управління УКУ 11 грудня 2017 року в рамках програми “Школа...

МЕДІА
Prev Next