Теодор Барабаш: «Мене дуже тягне туди, де я народився…»

Вручаючи 21 грудня 2006 року в Мадриді орден «За заслуги» III ступеня старійшині української громади в Іспанії Теодору Барабашу, тодішній заступник міністра закордонних справ України Володимир Хандогій зачитав указ Президента, в якому чітко визначено мотивацію цієї високої нагороди: «За вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного авторитету України, популяризацію історичних та сучасних надбань українського народу, активну участь у житті закордонної української громади». Здавалося б, що тут ще додати. Одначе за сухими рядками документа не видно життєвого шляху людини, яка заслужила воістину велетенську шану та повагу.

Відколи знаю пана Теодора, завжди «підбивав» його на інтерв’ю для преси. Ще з першого разу, коли ми зустрілися в затишному кафе на мальовничій мадридській вулиці Артуро Соріа в 1999 році. Тоді Барабаш із покійним уже Нестором Романиком доволі прискіпливо поставилися до моєї особи. Але крига скресла, коли за мене замовив слівце попередній Глава УГКЦ, а тоді єпископ-помічник Львівської архиєпархії Любомир Гузар. Пан Теодор якраз у той час листувався з ієрархом з приводу приїзду до Мадрида на постійну душпастирську працю українського священика. А оскільки я повів, що працював в архиєпархіальному часописі «Мета», то він і запитав про це владику Любомира. Відгук, як потім поділився пан Теодор, був позитивним. Після того і наші взаємини стали дуже теплими і довірливими.

Словом, ще тоді, на зорі моєї заробітчанської кар’єри, в мене виникало бажання  розповісти широкому загалу про непересічність постаті нашого земляка. Проте він щоразу «вислизав», неначе в’юн, то посилаючись на зайнятість, то знаходячи іншу відмовку, аби відкласти нашу конфіденційну розмову. Підозрюю, що й звичайна людська скромність не дозволяла йому афішувати свої заслуги. А їх, повірте, назбирається чимало. Як і багато в нього прекрасних людських рис, серед яких я б передусім відзначив оптимізм і добродушність. А на такі літа  ще й вражають динамічність думки та глибинний аналіз проблем.

Зрештою, якщо хочете, то вже його ім’я говорить про багато. Адже в перекладі з грецької воно дослівно означає: «Теос» – Бог, «дорон» – дарунок, тобто – «Божий дар». Хоча в родині й поміж приятелями його кличуть по-домашньому - Дорко.

Тим часом, у 2001 році, трапився випадок, який знову на невизначений час відсунув нашу розмову для медіа. Річ у тому, що на саме Різдво, 7 січня, на одному з каналів англійського телебачення продемонстрували фільм «СС у Британії». Його автори насмілилися стверджувати, що тисячі євреїв та 38 польських професорів були розстріляні в липні 1941 року у Львові вояками українського батальйону «Нахтігаль», кілька десятків ветеранів якого приватно вступили 1944 року в дивізію «Галичина». За словами творців стрічки, навесні 1945 року до складу дивізії увійшов 31-й батальйон СД, перша рота якого нібито скоїла звірства під час придушення Варшавського повстання 1944 року. У фільмі йшлося також і про вбивство в лютому-березні 1944-го 800 мирних жителів польського села Гута Пеняцька вояками 4-го українського полку поліції, який поповнив наприкінці того ж року лави «Галичини». Незважаючи на те, що ці брудні наклепи вдалося розвінчати, фільм кинув тінь на колишніх наших вояків, де-не-де скаламутивши добру опінію про них. У Великобританії навіть почали думати про депортацію «воєнних злочинців». Очевидно, що і Теодор Барабаш, і Нестор Романик не хотіли «світитися», щоб не накликати на себе будь-яку підозру.

Та все ж після того як 2006 року панові Теодору вручили орден, він став більш відкритим. Тоді ж я, як ніколи раніше, зачастив до затишної квартири Барабашів на вулиці… Гаврила Вовка.  Звісно, не зовсім так звучить в іспанській інтерпретації адреса, названа мною. Якщо без жартів, то багатьом українцям, і не лише, відома вулиця Габріеля Лобо. Хоча, якщо перекласти ім’я та прізвище нашою мовою, то акурат і вийде Гаврило Вовк. Саме на цій вулиці під номером 11 на шостому поверсі розташована родинна оселя пана Теодора Барабаша. Власне, вона є одним із українських острівців в іспанському морі. Бували тут відомі, якщо не сказати видатні, особистості. З цього приводу варто нагадати, що дружина пана Теодора Марія дель Кармен Бустельйо походить з відомого іспанського роду. Її близький родич Леопольдо Кальво Сотельйо Бустельйо був і залишається визначною особистістю в іспанській історії.

Коли наприкінці 1990-х років до країни Сервантеса почали прибувати українські заробітчани, то двері оселі Барабашів гостинно відчинилися перед ними. Тут могли дати важливу пораду, посприяти у працевлаштуванні, розрадити в прикру хвилину. Не можна забути про ще один важливий захід, проведений у цих стінах. Коли наприкінці 2003 року хор місцевої української греко-католицької парафії Благовіщення ініціював проведення коляди в помешканнях наших земляків, то першим, хто запросив колядників до себе додому, став пан Теодор.

25 грудня, на католицьке Різдво, хористи вперше завітали до Барабашів з почесною місією. Скажу вам: треба було бачити, яка надзвичайна атмосфера панувала в оселі господарів. Гостей зустріла як численна родина пана Теодора, так і їхні друзі та приятелі. І залунали не лише колядки, а й народні пісні, підхоплені майже всіма присутніми. І співали разом українці й іспанці. Як зауважив тоді господар, уперше після багатьох років у їхній хаті випромінювалося стільки радості й тепла, що здавалося, ніби сам Христос був тут.

А ось факти, як мовиться, найпершої свіжості. 13 січня цього року головний персонаж нашої розповіді відзначав 90-річчя. Оскільки це була неділя, то його, як найстаршого парафіянина, гідно вшанували в храмі Доброї Вісті наші віряни. Звичайно, ця дата не пройшла і повз іспанців. До храму завітав голова Єпископської комісії у справах інших церков отець Антоніо Мартінес, який з амвона особисто вітав ювіляра.

Наступного дня, на Старий новий рік, навідався до пана Теодора і я. І вкотре здивувався його феноменальній, як на такі літа, пам’яті. Він, зокрема, пригадав епізод з 1939 року, коли в його рідному селі з’явилися «перші совіти». Тоді він на одному з концертів прочитав уривок з поеми Тараса Шевченка «Кавказ», де затавровано «москалів» (два куплети з цього твору продекламував ювіляр також переді мною). І що б ви думали? «Нарвався» на неприємності з боку тодішнього голови колгоспу. Над 16-річним юнаком «нависли хмари», через що він змушений був покинути отчий дім і переховуватися аж до приходу німецьких загарбників у червні 1941 року…

Ця моя розмова зі старійшиною української громади, як, зрештою, і попередні, лягли в основу інтерв’ю, що пропонується вашій увазі.

- Пане Теодоре, очевидно, є певні віхи чи найяскравіші моменти, якими вимощена ваша життєва стежина. Чи належать до них часи перебування в лавах дивізії «Галичина», 70-річчя якої відзначаємо цього року?

- Ясна річ. Таке не стирається з пам’яті. У 1942 році я закінчив гімназію, а наступного вступив до дивізії. Під Бродами не воював. Перебував спочатку на теренах Польщі, а потім проходив вишкіл у старшинській школі в Словаччині. Потім були бої в районі австрійського міста Фельдбах, звідкіля потрапив до англійської зони табору для військовополонених в італійському місті Ріміні.

- Спілкуючись свого часу з Блаженнішим Мирославом Іваном Любачівським, чув від нього, що йому довелося саме там надавати духовну опіку колишнім дивізійникам.

- Так. Добре пам’ятаю отця доктора Любачівського, котрий приїжджав до нас із Рима, зокрема на Великдень 1946 року. До речі, крім нього, з італійської столиці тоді навідалися отці Дячишин і Дзьоба, які разом із табірними капеланами отцями Ратушинським і Маркевичем освятили паски. Духовна опіка відігравала величезну роль в нашому табірному повсякденні, була тим необхідним ковтком життєдайної вологи, яка конче потрібна кожному. Зрештою, не хто інший, як архиєпископ Іван Бучко посприяв нам, щоб ми змогли продовжити студії у вищих навчальних закладах, як європейських, так і американських. Словом, вагоме значення Церкви відчувалося на кожному кроці.

- Потім, наскільки пригадую, ви з головою поринули в гірничу справу.  

- Закінчивши навчання у Вищій гірничій школі в 1952 році, отримав роботу інженера на південному заході Іспанії. Потрапив у копальні піритів, золота, міді. Саме там, в Андалузії, і провів майже все своє професійне життя. Але, незважаючи на це, не забував своїх обов’язків перед нашою українською справою та громадою. На всі заходи, які відбувалися в столиці, приїжджав зі своєю сім’єю. Може, найважливішою була моя участь під час відвідин нашого Патріарха Йосифа Сліпого.

- Якщо не помиляюся, цей візит відбувся  1970 року.

- І це була величезна радість для нас. Ми зустріли Патріарха Йосифа дуже гарно. Тоді він відвідав різні провінції. А я мав нагоду приймати його в себе вдома, про що свідчить світлина, яка стала родинною реліквією. Крім цього, наш гість мав зустрічі на урядовому рівні, під час яких просив виділити церкву для нас і рівночасно приміщення для нашої асоціації.

Приїхавши до Іспанії наприкінці 1946 року, разом з іншими хлопцями через рік започаткували студентське товариство «Обнова». А після завершення студій у вищих навчальних закладах по змозі продовжували громадську роботу. У 1994 році офіційно зареєстрували нашу громаду. Тоді ж мене обрали головою. Ці обов’язки виконував до недавнього часу, коли ми органічно влилися в теперішню асоціацію, яка називається «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців». Багато членів організації-попередниці відійшло у вічність. Принагідно хотів би згадати про великі заслуги в нашому житті Нестора Романика, Ярослава Тріски, Всеволода Варжанського, Михайла Гички, Дмитра Бучинського, Миколи Волинського, Володимира Пастущука та інших.

- У цьому ряду, якщо не помиляюся, для вас важливе місце посідає постать Нестора Романика. Зрештою, чудові спогади про нього збереглися і в мене. Не забуду,  з якою турботою відгукнувся він на моє прохання допомогти у залагодженні всіх формальностей для поїздки в Україну. Тоді ви разом з ним довірили мені передати на Свято-Юрську гору у Львові листи для владики Любомира Гузара з проханням пришвидшити приїзд до іспанської столиці українського душпастиря.

- Нестор був моїм близьким приятелем ще з дивізійних часів. Добре пам’ятаю один випадок, який мав місце в Словенії. Ми повинні були очистити тамтешні гори від партизанів Тіто. Під час одного з рейдів уночі підійшли до стодоли, наповненої соломою. Хлопці були втомлені. Тому я наказав розставити пости і лягати спати. Тільки-но заснув, аж тут приходить постовий і каже, що нас хочуть «викинути» звідси. Питаю: «Хто?» Каже, що 8-ма сотня з 30-го полку. А це якраз сотня Нестора Романика. Тут і він приходить до мене і заспокоює: «Дорку, не переймайся. Обидві сотні будуть відпочивати». І ми заснули.

Удосвіта, о п’ятій годині, обидві сотні встали і пішли далі. А дещо пізніше тітовські літаки бомбардували ту стодолу. Про це довідалися в полку. І покотилися чутки, що там був Барабаш. Словом, наш полковий священик уже почав підготовляти похорон. Як ми з’явилися в розташуванні полку, то всі здивовано запитували: «Невже Барабаш прийшов?» Тому я згадую Нестора, який, власне, віддав наказ рушати вдосвіта для обох сотень. Бо якби ми залишилися, то попали б під бомби. Тоді ж сотник Підгайний, який був дуже добрим приятелем Шухевича, промовив такі слова: «Барабаш, ти будеш довго жити». Говорять, що така прикмета. Чи таке забудеш?..

- Якось ви оповідали мені ще й про приїзд Ярослава Стецька та його дружини Слави.

- Їхній візит був приурочений до ще однієї дуже вагомої події. У 1980 році в Мадриді проводилася Конференція європейської безпеки, на якій подружжя Стецьків представляло «Антибільшовицький блок». Тоді, крім них, прибув митрополит Канади Максим Германюк, а також українці з Англії, Німеччини та Франції, які не лише взяли участь у конференції, а й разом із нами провели вулицями столиці маніфестацію. Вона потім переросла в голодування на знак оборони прав українського народу та Церкви. І якщо дозвіл на маніфестацію ми отримали, в чому посприяв заступник прем’єр-міністра Іспанії Леопольдо Кальво Сотельо, то голодувати вирішили спонтанно. Урешті-решт і це нам дозволили. Коли ж закінчили акцію гімном «Ще не вмерла Україна», то капітан поліції побажав, аби наші мрії про незалежність здійснилися.

Потім ми гарно відзначили Тисячоліття Хрещення України-Русі, на яке приїхав єпископ Сапеляк із Аргентини. В урочистому Богослужінні взяли участь і архиєпископ Мадрида кардинал Анхель Сукія, і міністр освіти Іспанії Мануель Льора Тамайо. Опісля майже вся наша громада відбула до Рима, де в базиліці Святого Петра пройшли основні урочистості.

З великою радістю сприйняли звістку про незалежність України. А в 1992 році я мав нагоду долучитися до своїх приятелів з Англії і взяти участь у роботі Всесвітнього форуму українців у Києві. Тоді рівночасно відзначалася річниця УПА та було перенесено тлінні останки Патріарха Йосифа Сліпого з Рима до Львова. Про це залишилися незабутні згадки.

Наступним важливим моментом став приїзд до Іспанії українських заробітчан. Під час святкування Різдва Христового в січні 1999 року наша капличка в храмі Святих Христофора і Рафаїла наповнилася численними вірними. І це приміщення стало затісним.

Тоді ж ми звернулися з проханням до тодішнього єпископа-помічника, а донедавна Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира Гузара, щоб він прислав до нас священика. До речі, щоб ознайомитися з умовами нашого духовного життя, приїжджав зі Львова тодішній віце-ректор тамтешньої семінарії отець Святослав Шевчук, теперішній Предстоятель нашої Церкви. Приїзд у січні 2001 року отця Ігоря Михаляка увінчав наші старання. Відтоді розпочалася повнокровна діяльність української парафії. Церква згуртувала людей. Тут почали діяти товариства «Покрова», «Українська молодь – Христові». Фактично, всі свята, концерти, творчі вечори та інші заходи проходять саме тут.

- А чому про свою допомогу українській гірничій промисловості й не заїкаєтеся?

- По суті, хвалитися нема чим. Бо хоч і значних зусиль докладав, але практичних результатів катма. Із колегами-геологами та інженерами гірництва брав участь у програмі «ТАСІС». Коли мене запросили до іспанського товариства «SECOT», яке допомагало малим і середнім підприємствам, погодився за умови, що працюватиму для України.

Від 1992 року мав контакти з Державним комітетом з геології. Провів кілька семінарів щодо видобутку золота та охорони навколишнього середовища. Відвідав золотоносне родовище в селі Мужієво на Закарпатті, про яке у мене створилося гарне враження. А на Волині поділився досвідом видобування міді. Разом з українськими фахівцями вивчав на Хмельниччині родовища сабоніту – мінералу, який містить мікроелементи, потрібні для корму тварин, слугує як добавка до добрив.

- У 2006 році побачила світ невеличка книжка про Українську Греко-Католицьку Церкву, авторами якої є ваша донька Соня і ви, пане Теодоре. Звичайно, це ще один ваш здобуток.

- Найбільше місця у ній присвячено історії УГКЦ XX та XXI сторіч. Чому саме цьому періоду? Бо якраз напередодні поїздки Святішого Отця Івана Павла II до України надзвичайно зріс інтерес іспанців до нашої держави. Тоді ми підготували невелику розвідку, яку вручили іспанським прочанам, котрі поїхали в Україну. Потім, вже після «помаранчевої» революції, був новий сплеск підвищеної уваги до нас. Тоді ми вирішили дещо додати і випустити книжку. Таким чином з’явилися відомості про хрещення України, Берестейську унію, запорозьких козаків, Тараса Шевченка. Особливу ж увагу звертаємо на минуле століття. Зокрема на постаті митрополита Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Мирослава Любачівського, на попереднього Главу УГКЦ кардинала Любомира Гузара.

Грошові надходження від продажу спрямували на завершення будівництва Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві, за що отримали подяку від керівництва Церкви.

- Додам, що написана ця книга іспанською мовою. І це чи не найкраща пропаганда нашої історії та й взагалі країни перед потомками іберійців. Це, на мою думку, дуже важливо.

- І я так вважаю. Раніше іспанці дуже мало знали про Україну. Коли я лишень починав іспанську трудову біографію, то на мене казали «русо». Треба було не гніватися на них за це, адже їм ніхто і ніколи не пояснював різницю поміж українцями та росіянами. Ми це втовкмачували нашим знайомим і приятелям власним прикладом. Тепер вони знають, що ми дуже любимо свою Батьківщину, і шанують нас за це.  Як знають також і про Степана Бандеру, і про Романа Шухевича, і про УПА. Навіть дехто пояснить, що прізвище Бандера в перекладі з іспанської на українську означає «прапор».

А ширший загал почув про Україну більше після Чорнобильської катастрофи і особливо після проголошення Незалежності. Велику роз’яснювальну роботу проводять зараз і наші заробітчани, які працюють поруч з іспанцями, а жінки в їхніх оселях.

- Продовженням вашої плодотворної праці на ниві просвітництва іспанців стане, безперечно, і друга книжка, яка написана не так давно. Що цього разу ви готуєте для мешканців країни Сервантеса?

- Власне, знову ж таки у співавторстві з донькою Сонею ми підготували брошурку, яка докладніше розповідає про нашу історію від часів Андрія Первозванного і до Помаранчевої революції. Називатиметься вона «Breve acercamiento de historia de Ucrania» («Коротке наближення до історії України»). Ми не мали грошей на її видання, але попередній посол України в Іспанії Анатолій Щерба запевняв, що необхідні кошти надійдуть з України. Коли це буде – важко сказати. А видавничими питаннями займається  голова асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців» Юрій Чопик.

- А ось чи тягне вас до рідних серцю місць?

- І не питай. Мене дуже тягне туди, де народився. Тому часто лину думками в село Малий Ходачків біля Тернополя. Там ще маю родину, якій, як можу, намагаюся допомагати. І, тільки-но випадає нагода, їду туди.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид, Іспанія