АКТУАЛЬНО

«Церква покликана до того, щоб допомогти», - о. Любомир Яворський про ініціативу «Андріїв гріш»

Вівторок, 07 грудня 2021, 13:36
13 грудня, у день літургійного спомину святого апостола Андрія Первозваного, уся Українська Греко-Католицька Церква єднається у благодійній збірці «Андріїв гріш». Цей фонд покликаний стати ефективним та оперативним інструментом у руках Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава під час відповіді на нагальні потреби та виклики.

Цьогоріч таким основним викликом стала пандемія Covid-19. Саме тому більша частина фонду стала допомогою для медичних працівників, які відбували обсервацію у Патріаршому домі, для священнослужителів та вірних, які важко перенесли недугу та для закупівлі медичного обладнання. Однак, Церква не обмежилася лише медичною допомогою, але й відреагувала на жахливий вибух у Бейруті, який забрав життя та знищив домівки багатьох людей.

Саме тому сьогодні спілкуємося із Патріаршим економом УГКЦ отцем Любомиром Яворським про благодійну збірку «Андріїв гріш», про фінанси у Церкві та їхню доречність, про Церкву убогу та Церкву відкриту, яка готова прийти на допомогу усім, хто цього найбільше потребує.

Що це за ініціатива «Андріїв гріш»?

Акція «Андріїв гріш» була започаткована у нашій Церкві Блаженнішим Любомиром Гузаром. 13 грудня, у день пам’яті святого апостола Андрія Первозваного, який прийшов на ці Київські пагорби і поширював християнство, була започаткована ініціатива створення фонду «Андріїв гріш». Це було зроблено для того, щоб цей фонд міг швидко та ефективно допомагати Главі Церкви служити ближньому, а особливо тим, хто цього найбільше потребує. Очевидно, що цей фонд доволі подібний до фонду Апостольської Столиці «Петрів гріш». Збірка на нього відбувається на празник Святих апостолів Петра і Павла.

До акції «Андріїв гріш» долучається уся наша Церква, - не тільки в Україні, але й за кордоном. Ці збірки відбуваються на усіх континентах нашої земної кулі: у Європі, Північній та Південній Америках, Австралії. Де є наша Церква і де є наші вірні, усюди відбуваються збірки, і відтак Патріарх може допомагати також не тільки потребуючим в Україні.

Як можна до неї долучитися?

Очевидно, що до цього можуть долучитися наші спільноти: єпархії, парафії, вірні нашої Церкви, а також ті, які прагнуть долучитися до служіння Церкви. І це дуже цікаво: ми звикли думати про Церкву як окрему інституцію, яка має свої порядки та служіння. Але насправді я навіть можу не бути членом Церкви, але можу через Церкву служити. Тому цей фонд є відкритим на різні спільноти та людей, які хочуть допомогти ближньому.

Як зазвичай використовуються ці кошти? Зокрема, що можете сказати про використання із минулорічної акції?

Якщо говорити про минулий рік, то вдалося зібрати 58 тис. доларів США. Відтак ці кошти були скеровані на різні актуальні потреби. Увесь минулий рік був позначений пандемією, саме тому частина коштів пішла на підтримку, лікування чи реабілітацію. Зокрема у Патріаршому домі проходили реабілітацію та обсервацію медики, які вахтовим методом надавали медичну допомогу. Це потребувало залучення коштів. Частина коштів була надана священнослужителям чи вірним, які захворіли та важко переносили недугу, а відтак зверталися по фінансову допомогу. Це такі крайні потреби людей.

Сталися також доволі цікаві речі, які ми змогли оперативно реалізувати завдяки фонду «Андріїв гріш». Пригадуєте вибух, який стався у Бейруті, що призвів до жертв і  страждань багатьох людей? Там також були наші вірні, які звернулися до нас і потребували підтримки. І ми змогли швидко надати свою підтримку.

Також із цих залучених коштів ми підтримуємо священнослужителів, які служать на окупованих територіях і потребують матеріальної допомоги.

Насправді, є дуже багато нужденних. Тому також до нас звертаються місцеві «Карітаси», шукаючи додаткових ресурсів. І ми стараємося їм допомогти, щоб вони мали змогу здійснювати свої соціальні акції.

Чи вплинула пандемія на проведення цієї акції, адже економічна криза суттєво вдарила по гаманцях українців?

Якщо говорити загально про усі фонди, через які ми працюємо, а не тільки про «Андріїв гріш», то звичайно, що помітно зменшення фінансових надходжень. Це насправді пов’язано із багатьма різними чинниками. Проте, варто також підкреслити, що найбільше фонди зростають тоді, коли є гостра криза, адже активізуються багато волонтерів, люди відчувають свою відповідальність і збираються разом для допомоги. Сучасна криза, спричинена пандемією Covid-19, вразила людське здоров’я та економічні показники людей, спільнот чи юридичних осіб. Очевидно, що ми це також відчуваємо. Хоча я би не сказав, що дуже сильно.

Ще одне питання у контексті Заклику до молитви Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні через загострення військових дій на Сході нашої держави. Чи готова Церква вже зараз надати допомогу військовим та Українській Армії у випадку ескалації конфлікту?

Я буду говорити про Патріарший собор як центральну святиню Греко-Католицької Церкви. Водночас це позиція Глави нашої Церкви та усіх священнослужителів. Спочатку собор став Патріаршою криївкою під час Революції Гідності, від початку війни на Сході України собор став складом усіх необхідних речей захисту, зібраних із волонтерами, задля пересилки на фронт. Також це центр збору різних благодійних ініціатив. Сьогодні ми бачимо у соборі пункт вакцинації для боротьби із пандемією. Також до нас звернулися із проханням про надання складських приміщень для зберігання кисневих концентраторів задля їхньої оперативної роздачі. Церква завжди відкрита! Вона ніколи не закривається. Як тільки вона матиме спокусу закритися, перестане бути у своїй сутності Церквою. Тому вона завжди буде відкритою на різні гострі виклики чи потреби і намагатиметься на них реагувати.

Чому християни повинні допомагати Церкві фінансово? Це є моральний обовязок чи запрошення?

Про підтримку Церкви ми можемо говорити у двох перспективах. Перша полягає у тому, що я належу до спільноти, і тому підтримую свою спільноту, громаду і свій храм. Адже храм є фізичним і тому потребує опалення, електроенергії та багатьох адміністративних речей. Також і ті, які трудяться при храмі, потребують мати певну винагороду за це, щоби жити.

Див. до теми: Благодійність у Церкві: як бути милосердними? «Відкрита Церква»

Друга ж перспектива полягає у тому, що цей храм не закривається у собі, але виходить назовні. Відтак цей храм бачить потреби людей. Біля цього храму є люди, які можуть надати допомогу, але також є люди, які цієї допомоги дуже потребують. Приходячи до певної спільноти, я не можу залишатися пасивним учасником, а стаю активним. Молячись та спілкуючись із Богом, я бачу потреби іншої людини і намагаюся конкретно цій людині допомогти. Саме тому Церква закликає, щоб ми були активними членами своїх спільнот та своїх храмів.

Хіба Ісус збирав певні кошти під час Своєї діяльності? Хіба Він не казав: «Віддайте кесареві кесареве, а Богові – Боже», дивлячись на тогочасну римську монету?

Одного разу до Ісуса Христа прийшли його найближчі учні і сказали: «Відпусти цей увесь народ, бо вже вечір, а ми не маємо, що дати їм їсти». Ісус їм каже: «Ви їм дайте!» «Але як? У нас нічого немає. Лише дві рибини і п’ять хлібів», - вони кажуть. Учні кажуть: «Ми не дамо», а Ісус - «Ви їм дайте!» Фраза «Ви їм дайте» - це є заклик Ісуса, який ми сьогодні сприймаємо зверненим до кожного храму та священнослужителя. Саме я маю їм дати! Як сьогодні, у XXІ столітті, я маю дати? Очевидно, що тут йдеться про нематеріальні речі – Слово Боже, співчуття, слухання, розрада, - які є надзвичайно важливими і які я даю як священнослужитель і робить кожен із наших духовних осіб. Але є ще ці матеріальні речі. Чи це «Ви їм дайте» звернене тільки до священників? Можливо, ми як громада дамо разом. У нашому Патріаршому соборі існує така ініціатива, яка зветься «SOBOR.Help». Ці люди добре відчувають заклик Ісуса «Ви їм дайте». І це повинен відчувати кожен парафіянин. Кожен може приходити і приносити харчі довготривалого зберігання, щоб відтак парафія могла їх надавати для найбільш потребуючих людей. Ісус Христос точно не заохочував накопичувати. І ми це й робимо. Ми не накопичуємо ці кошти чи фонди, ми не акумулюємо їх на гірші часи, але вже даємо. Як тільки маємо ресурс, його віддаємо, а він помножується.

Які ще методи залучення коштів використовує Церкву, окрім загальновідомих «таци» та «збору по дворах»?

Церква використовує дуже різні способи, які різняться відповідно до того, чи ми говоримо про парафіяльні ініціативи, а чи про стратегічно-глобальні. Класичним методом є пожертви, різноманітні збірки у парафіях. До речі, було би добре колись підсумувати, наскільки часто по парафіях в Україні роблять збірки для потребуючих у самій спільноті. Проте, ці способи не єдині. Інколи на парафіях можна зустріти спосіб із використанням кави-чаю із тістечками, що дає можливість акумулювати певні ресурси для подальших ініціатив. Іншим способом є церковні крамниці при храмах. І таких способів насправді є безліч. Все залежить від креативу священнослужителя та Економічної ради. Адже при кожній парафії мала би бути і я сподіваюся, що є Економічна рада. Вона складається із економа, радників, які думають над матеріальним забезпеченням парафії. Знаю, що навіть десь розпочинають ліпити вареники чи готувати інші страви для продажу. Отож, цей креатив священнослужителя із Економічною радою може давати дуже гарний внутрішній спільнотний результат не для того, щоб накопичувати, але щоби служити та допомагати.

Папа Франциск доволі часто говорить про те, що хотів би бачити Церкву убогою. У такому разі, чим відрізняється бідність від убогості?

Насамперед Папа Франциск також каже, що пастир повинен пахнути своїми вівцями. Тому убогість перш за все означає близькість із своїми вірними. Очевидно, що наші вірні мають різний соціальний статус: хтось є дуже багатий, а хтось – дуже нужденний і потребуючий. Тому Церква повинна бути завжди собою, бути зі своєю паствою. Тому ця убогість також означає розуміння. Адже так легко втратити відчуття розуміння того, хто перебуває у найгіршій ситуації. Адже кожен із нас має здатність думати і накладати певні свої відчуття. Тому якщо я перебуває у більш чи менш хорошому стані, то мені видається, що усі у такому ж стані. Тоді мені важко увійти у чиєсь життя. Тому тут важливо, щоб не було цих розривів між священнослужителями, Церквою і тими, хто потребує. Церква має слухати, бути і чути. Тому убогість також полягає у відсутності цих розривів, створених нерозумінням, невідчуттям один одного.

Очевидно, що Церква є природнім середовищем для благодійності. Ми часто бачимо поблизу храмів нужденних людей, які просять про допомогу. Чи кожній такій людині потрібно відразу надавати допомогу, зокрема матеріальну?

Зазвичай, священнослужителі дуже добре знають тих людей, які постійно приходять просити про допомогу біля їхніх храмів. Це дуже добре можна спостерегти у селі чи невеликому місті, де всі один одного знають. Тому добрим є допомагати через Церкву, яка через соціальні служби та «Карітаси» знає насправді потребуючих людей. Ще одне: зазвичай ті, що найбільше потребують, не бувають у тих місцях, де просять. Тому ми свідомі того, що є багато зловживань. Але існування багатьох зловживань не може бути причиною відкинути цих моментів вияву людської солідарності і співчуття.

Коли ми відзначали з усією Церквою День убогого, то у Патріаршому соборі зачитували Послання Папи Франциска. Я виходжу після Літургії із собору і бачу, що стоїть жіночка і просить про допомогу. Вона приходить дуже рідко до собору. Тому я запитав в інших, чи хтось її знає. Мені підтвердили, що вона інколи приходить, проте поводить себе дуже скромно. Вона навіть руку не простягає. Просто стояла, і хто її помічав – надавав допомогу. Як же я дякував Богові, що вона мені трапилася! Я також у такий день мав змогу зробити свій внесок, виявити свою солідарність і співчуття. Мене просто переповнювало почуття вдячності Богові. А якщо би я керувався скепсисом, що люди під церквою часто просять, то я би просто не допоміг цій людині. Тому це потрібно робити із своїм внутрішнім чуттям, не впадаючи у крайнощі.

Мабуть, багато людей соромляться, багато людей вважають, що якщо вони не часто відвідують Церкву чи не вважають себе приналежними до Церкви, бояться йти і просити про допомогу. Що би Ви порадили таким людям?

Треба завжди бути собою. Бути відкритими і довіряти. Завжди можна прийти і поспілкуватися, розказати священникові чи комусь із церкви про свої потреби. Не можна залишатися закритими у своїх потребах. Ми є спільнота! Ми є люди, які мають ділитися дарами і спілкуватися. Інколи ми мучимося, думаючи як сказати чи представити. Проходить вже тиждень-другий. І коли просто прийдемо і поговоримо, переповнює таке відчуття, ніби тягар упав із плеч. Очевидно, що своїй Церкві треба довіряти. Церква є покликана до того, щоби допомогти. Здебільшого ми це робимо. Приходьте і звертайтеся! Адже ми повинні бути разом.

Розмовляли: Анастасія та Іван Вихори

Департамент інформації УГКЦ


ПУБЛІКАЦІЇ

Архиєпископ Ґаллаґер: «Бачити війну по телевізору не те саме, що торкнутися дійсності»23 травня

В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News секретар у справах стосунків Святого Престолу з державами поділився першими враженнями від...

МЕДІА
Prev Next