АКТУАЛЬНО

«Церква Московського патріархату може далеко більше зробити для деескалації насильства в Україні та примирення», – Глава УГКЦ

П'ятниця, 17 жовтня 2014, 11:13
16 жовтня 2014 року на пленарній сесії Синоду Єпископів у Ватикані Митрополит РПЦ Іларіон Алфеєв під час свого виступу вкотре заговорив про проблеми унії, яка, на його думку, загострилася у зв’язку з останніми подіями в Україні. Свої коментарі щодо цього в ефірі SiriusXM The Catholic Channel дав Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

Ваше Блаженство, у своєму виступі на пленарній сесій Синоду Єпископів у Ватикані 16 жовтня цього року Митрополит Іларіон Алфеєв не оминув нагоди ще раз відкрито атакувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Зокрема, він вкотре заговорив про проблеми унії, яка, на його думку, загострилася у зв’язку з останніми подіями в Україні. Чому така агресія?

У своїх останніх заявах владика Іларіон не один раз порушував це питання. В одному зі своїх інтерв’ю він навіть назвав Східні Католицькі Церкви «кровоточивою раною на тілі Христової Церкви». Таке порівняння пригадало мені слова пророка Ісаї про стражденного слугу Господнього, про якого пророк говорить, що «його ранами ми зцілилися».

Очевидно, що для представників Московського патріархату викликом є сам факт існування Греко-Католицької Церкви, яка 25 років тому воскресла до свого повноцінного буття

У цих словах християни вбачали тіло провіщення про страждання і воскресіння Христа. Невіруючий Тома, для того щоб пересвідчитися, що Христос справді воскрес, удостоївся особливої честі від свого Спасителя – торкнутися Його ран, ран Воскреслого, і потім проповідувати, що Христос воістину воскрес. Якщо дійсно, за словами Митрополита Алфеєва, цими ранами на Тілі Христовому (Церкві), є ми, греко-католики, то, може, нас Господь і посилає сьогодні до наших православних братів, щоб вони торкнулися цієї рани і ними спаслися?

Очевидно, що для представників Московського патріархату викликом є сам факт існування Греко-Католицької Церкви, яка 25 років тому воскресла до свого повноцінного буття. Після нашого виходу з підпілля православна сторона у своєму діалозі з Католицькою Церквою порушила тему уніатизму. Відповідний документ був оприлюднений у м. Баламанд, про який згадує владика Іларіон. Тоді було спільно стверджено про неприйнятність уніатизму як способу об’єднання Церков, тобто дії, внаслідок якої від однієї помісної Церкви насильно відколюють якусь частину і приєднують до іншої.

УГКЦ підтримала це твердження, оскільки саме таким актом уніатизму ми вважаємо Львівський псевдособор 1946 року, внаслідок якого було насильно ліквідовано нашу Церкву і приєднано до Московського патріархату. Звісно, пошук найкращого способу об’єднання Церков, зокрема зближення між Католицькою і Православними Церквами сьогодні не має нічого спільного з уніатизмом. Принаймні з католицького боку ніхто не думає чинити таких спроб, сподіваюся, що не буде і випадків православного уніатизму. На мою думку, владика Іларіон навмисно підмінює поняття уніатизму задекларованим та загальноприйнятим правом на існування та цілісний розвиток Східних Католицьких Церков, зокрема УГКЦ, щоб сказати: УГКЦ повинна зникнути. Це чітко зрозуміли та засудили отці Синоду. Майже всі, з ким я сьогодні зустрічався, висловлювали свою солідарність з Україною та нашою Церквою, обурюючись тим, що запрошений гість «зневажає членів нашої католицької родини». Тож виступ владики Іларіона – навпаки! – мав позитивний ефект для УГКЦ.

 

У своєму слові владика Алфеєв вкотре звинуватив УГКЦ у надмірній політизації та в підтримці лише однієї сторони в суспільному протистоянні в Україні. Що ви про це можете сказати?

Якщо говорити про те, що суспільне протистояння в Україні було конфліктом між владою Януковича та українським суспільством, то тут із твердженням московського владики можна погодитися. Ми, як душпастирі, стали однозначно лише на бік однієї сторони – українського народу, ніколи не розрізняючи «східняків» і «західняків», російськомовних і україномовних. На Майдані, як і сьогодні, ми були і будемо всі разом як єдине суспільство, єдиний народ України: католики, православні, протестанти, іудеї, мусульмани тощо. Ми, як, до речі, і вірні та священнослужителі Української Православної Церкви (МП) молилися на Майдані, були серед поранених, потребуючих, намагалися вести діалог із Президентом та всіма сторонами протистояння, щоб зберегти мир та не допустити кровопролиття.

Це християнське служіння не мало на меті когось переманити до нашої Церкви чи принагідно зробити когось греко-католиком. Ми служили всім і були готові стояти до кінця зі своїм народом, не питаючи нікого, до якої церкви він ходить чи яку політичну партію підтримує. Твердити про те, що УГКЦ начебто підтримує якусь частину українського суспільства - означає просто заперечувати дійсність в ім’я чужої нам ідеології, яка і сьогодні твердить про те, що в Україні йде громадянська війна, а не війна проти зовнішньої агресії.

Якщо б принаймні ми, церковні ієрархи, перестали атакувати один одного в наших висловлюваннях, заявах та зверненнях, то цим вже багато зробили б, щоб запанував мир на наших землях і не гинули діти наших Церков

У своїй діяльності ми чітко дотримувалися соціальної доктрини Католицької Церкви, яка розрізняє між громадянським суспільством і політичною діяльністю. Ми були активними в соціальному служінні та громадянському свідченні основ християнської моралі та поведінки. Натомість ми ніколи не втручалися в політичні процеси. Жоден наш священик не був членом якоїсь політичної партії, чого не можна сказати про православних отців. У найважчі хвилини ми видавали вказівки для нашого духовенства, гостро караючи тих, хто виголошував політичні промови чи не стримував агресії. Зокрема, впродовж останнього року ми підготували інструкцію для священнослужителів, в якій чітко вказали на неприпустимість їхньої участі в політичній агітації, особливо в час передвиборчої кампанії. У наших стосунках із будь-якою владою ми завжди шукали партнерських відносин без будь-якого прагнення бути державною Церквою чи Церквою влади. Упродовж всієї нашої новітньої історії ми ніколи не були державною Церквою, не хочемо бути такою і в майбутньому.

Якщо йдеться про суспільну роль Церков, то, вважаю, що Церква Московського патріархату може далеко більше зробити для деескалації насильства в Україні та примирення між Україною та Росією, ніж це було зроблено досі. Думаю, якщо б принаймні ми, церковні ієрархи, перестали атакувати один одного в наших висловлюваннях, заявах та зверненнях, то цим вже багато зробили б, щоб запанував мир на наших землях і не гинули діти наших Церков.

Ваше Блаженство, чи не найосновнішим звинуваченням вас з боку Митрополита Іларіона Алфеєва є підтримка так званого неканонічного православ’я в Україні та намагання в ім’я створення «єдиної помісної Української Церкви» підірвати єдність УПЦ із Москвою. Московський владика прямо каже про ваше бажання «відірвати православних віруючих України від Матері-Церкви, Московського патріархату, з якими вона пов’язана багатовіковими кровними зв’язками». Як ви сприймаєте такі закиди?

Насамперед потрібно зауважити, що саме Київська Церква Володимирового Хрещення є Церквою-матір’ю для Москви. А матірньою Церквою для нас, спадкоємців цього Хрещення, є Церква древнього Константинополя. Саме ця історична істина має бути для нас дороговказом у пошуках церковного єднання. Сьогодні ми мусимо ствердити, що ця колись єдина Церква Київської Русі є поділеною. Вона поділена не лише на православну і католицьку гілки. Поділеним є і українське православ’я, тобто та частина Київської Церкви, котра не перебуває в сопричасті з Римською Церквою, на відміну від того, як це було в часи св. князя Володимира в першому тисячолітті.

Сьогодні для нікого не є секретом, що єдиною канонічною Православною Церквою в Україні, тобто такою, яка перебуває в повноті сопричастя зі світовим православ’ям, є Українська Православна Церква в єдності з Московським патріархатом. Існують й інші православні церковні спільноти, які в часи незалежності України, у різний час та з різних причин, відлучилися від цього патріархату; їх інші Православні Церкви вважають неканонічними.

Ми, як Східна Католицька Церква, вболіваємо з приводу цих поділів в українському православ’ї, але поважаємо канони та внутрішній порядок православної сторони. Ніколи з нашого боку не було намагання втручатися у внутрішні справи Православної Церкви, чи дискутувати про її канонічність, чи заохочувати якусь спільноту від когось відколюватися. Новими розколами, від’єднаннями чи приєднаннями цій справі не зарадиш.

Ми переконані, що українські православні дадуть собі раду без нас. Разом із тим сподіваємося, що ці розколи в недалекому майбутньому вдасться залікувати. Яку роль тут відіграють Москва чи Константинополь, якою буде ця єдина помісна Православна Церква в Україні – побачимо. 

Ми спілкуємося з Київським патріархатом в рамках громадської організації, яка має назву «Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій»

На жаль, сьогодні у нас немає офіційних відносин із жодною з Православних Церков в Україні, ні з канонічною, тобто з УПЦ (МП), ні з із неканонічними - УПЦ КП та УАПЦ. До речі, УПЦ (МП) та УПК КП провадять набагато глибший діалог та офіційно спілкуються на архиєрейському рівні на тему можливого єднання, ніж це можна було б сказати про рівень спілкування з УГКЦ.

Ми спілкуємося з Київським патріархатом в рамках громадської організації, яка має назву «Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій». Тож ці стосунки я б назвав громадськими, а не еклезіальними. Навіть коли ми звертаємося один до одного, чи то під час зустрічей, чи листовно, то вживаємо ті титули, якими користується певна релігійна організація відповідно до свого Статуту, визнаного державою. Ми не вникаємо в питання легітимності чи канонічності цих титулів. Коли ми молимося разом, наприклад у дні поминання жертв Голодомору чи під час інших суспільних заходів, то, на мою думку, також тримаємося в рамках вищесказаного.

Як християни, як громадяни однієї країни, ми не можемо ігнорувати один одного. Говорити про те, що ми втручаємося у внутрішні справи православ’я на Україні, «канонізуємо» неканонічних  чи підбурюємо когось розривати сопричастя з Москвою - явне перебільшення. 

Звичайно, УГКЦ вважає себе невід’ємною частиною колись єдиної Київської Церкви. Ми бажаємо єдності Христової Церкви, як це заповідав нам Христос, зокрема відновлення повної, так би мовити, канонічної єдності Київської Церкви. На мою думку, першим кроком до цього має бути єдність усередині православ’я в Україні. Пізніше, як наступний крок, має стати єднання православної і католицької сторони, однак у контексті вселенського руху єднання між світовим православ’ям і Католицькою Церквою. Можливо, саме ми в Україні будемо флагманами і рушійною силою такого вселенського єднання.  Деякі песимісти вважають, що такого єднання в ближчому майбутньому не передбачається. Я все ж таки вірю, що, як каже Святе Євангеліє, «неможливе в людей можливе в Бога» (Мт. 19, 26).

 

SiriusXM The Catholic Channel

ПУБЛІКАЦІЇ

Вірую в єдину святу соборну і апостольську Церкву25 червня

Автор цих рядків часто зустрічається з різними групами громадян. Переважно це молоді люди, але далеко не всі. Такі зустрічі мають різну...

МЕДІА
Prev Next
DEBUG

0.1443
clr:53
cch:-no-
sql:0.1036
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 3,792,320
m: 3,017,160